Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Неділя, 13 лютого 1876

Вісконті приходив уранці сказати, що сьогоднішній вечір відкладено, і натомість він пропонує запрошення на бал у німецькому посольстві.
Ах! Якби ви знали, як усе це мені остогидло! Я не хочу нікуди йти, я волію сидіти спокійно, аніж випрошувати ласки!
А до того ж — чи є на світі щось безглуздіше за цей мамин візит до дружини посла! Без рекомендації, без жодного представлення! Дружина посла, як чемна жінка, лишила візитівку — на тому й скінчилося. Цілком природно, що вона не запрошує. Якби їй довелося отак приймати всіх росіян, що проїжджають через Рим...
О другій годині, поки в нас сидить Боткін, Вісконті приходить знову, цього разу без жодної мети.
Я пригнічена до смерті! Сорока й Ґалула вже тут і бачать, як ми вирушаємо на віллу Боргезе, де вони нас наздоганяють, потім на Пінчо і нарешті на Корсо. А ввечері вони знову тут. Ото дивні особи.
Здається, сьогодні ввечері їх було троє, ми реготали як навіжені, бо раніше я завжди казала, що Сорока приходить заради мене, Ґалула заради Діни, а Лолі лишається вдовольнятися їхньою парасолькою.
— Боже! Це ж моя парасолька! — вигукнула Лоля, побачивши цього третього.
Та я гадаю, що це люди пристойні, бо вони обмінювалися поклонами [Закреслено: з принцом Умберто, принцеса Маргеріта була у своєму екіпажі] з багатьма [Закреслено: іншими] вельми поважними особами.
[Закреслено: Знаєте, тут не заведено вітатися з особами королівської крові, якщо не знайомий із ними більш-менш близько.]
Мені присилають ніццькі газети. Видається, що Одіффре призначив двісті франків нагороди «лише за маски» й назвав цю нагороду — приз Rossignol che vola. Валіцький пише, що Даніс і д'Аспремон інакше його й не називають. Я попросила пояснень. Хотіла б знати, чи це через ту карикатуру.
Ні, мені все це байдуже! У кожного є свій home, у кожного...
Боже! Чи ж можливо, що я стільки чекала, стільки молилася, стільки плакала, стільки кричала — і все марно!
За що мене так покарано! І що ж я вчинила такого жахливого? І хіба мої молитви нічого не варті? Хіба Бог мене не чує? Чи є взагалі Бог? Прости, прости, прости! Та мені просто здається неймовірним, щоб Бог християн міг дозволити, аби одне з його створінь було таке зневірене!
Боже, що ж мені робити! Їхати до Росії — так, а в Росії знову буде те саме, ні, бо причина всіх нещасть — процес. Поїдемо й відверто захищатимемося проти цих ниций наклепників, треба було зробити це давно, але життя ще було стерпне, і ми тягли через дріб'язковість душі, через боягузтво, через дурість! Ми не передбачали, що це може накликати на нас якесь прокляття! Та тепер інша річ, це існування стало нестерпним для всіх, ми поїдемо до Росії, я поїду, інакше від мене нічого не залишиться. Треба мати мої сімнадцять років і моє здоров'я, щоб скидатися на гарненьку жінку, терплячи водночас жахливі тортури й плачучи по кожному закутку!
Я плачу, я скаржуся, я кричу, що я проклята! Та ні! Не в тому річ. Це процес, бо доки в Ніццу не надходили з російських газет наклепницькі статті, доки з Росії не слали консулові ганебних паперів, усе було гаразд, кожен нас шукав, але для нього це було вже занадто, і консул перший відсторонився. Його вороги [Затерто: вже казали, що він отримує гроші, аби приховувати] наші скандальні справи, що йому платять за заступництво. Він мало не втратив свою посаду, відсторонився, проте лишився ввічливим і ніколи не сказав про нас лихого слова. А після консула — і всі решта, а тут наспіла пані Тютчева, рада з нагоди, й підтвердила всі ті чудові речі, що про нас казали.
А ще Жоржеві скандали. Ось, ось, ось — тепер я бачу ясно. Це навіть якась полегкість — бачити, звідки йде нещастя. Присягаюся, мені від цього аж легше.
Ох! Але ж яка ганьба!
А я, дурепа, нічого не бачила й просила, щоб ми постаралися ввійти у світ. Та ще й у Римі! Боже! Дякую, що Ти розплющив мені очі. Воістину! Яке це щастя — розуміти, бачити! Я знаю, що мені робити. Дякую, дякую, Боже мій, невдячна, безглузда! Тепер я бачу, що Ти змилувався наді мною! О, присягаюся, цією божественною іскрою Ти вчинив мені незмірне добро! Так, є Бог, і Бог добрий і милостивий!
Мені лишається тільки прожити спокійно ці кілька місяців, скоритися й намагатися не бачити, що роблять інші. Запевняю вас, це важко у сімнадцять років і з моїм характером. Та я себе змушу, тим більша буде моя заслуга.
Перед якимось балом чи святом я знову ослабну, забуду правду, знову нарікатиму, але тоді мені досить буде перечитати оце. А зараз я плачу від утіхи й вдячності. Я вмить уся змінилася.
Треба буде поквапитися, виїхати відразу після Великодня, недовго пробути в Ніцці й вирушити до Росії. Ось моя пряма дорога. Якщо я нею не піду — значить, я недостойна нічого.
Тепер, коли я розмірковую, я бачу, яке я ще дитя. Молюся Богові й хочу, щоб він зробив мені все це відразу, мовби помахом чарівної палички. Він міг би це зробити, але для святої, а не для звичайної жінки.
Він багато для мене зробив, він мене втішив, заспокоїв, він повернув мені життя. Шкода тільки, що ми [Затерто: дозволяємо] діяти Вісконті — треба було від усього відмовитися. Так ми й чинитимемо відтепер.
Аби лиш час минав швидше! Нині тринадцяте лютого, Великдень [Затерто: настане] десь шістнадцятого квітня, вісімнадцятого чи дев'ятнадцятого ми виїдемо.
Досить страждань, досить смикань, досить повільних і безнастанних мук! Скінчити все за одним разом; скінчиться зле — я від цього не помру, бо досі ж не померла; скінчиться добре — щастю моєму не буде меж!
Усе вже давно скінчилося б, якби ми поїхали до Росії. Що довше зволікаємо, то більше воно заплутується, то важче буде розплутати!
[Затерто: Віж'є ще не] співала в Клубі, вона співатиме лише завтра, чотирнадцятого лютого.
Читаючи «La Vie Mondaine», я знайшла серед імен у списку приїжджих такого собі пана Бефа, у Ґранд-Готелі, і мені сяйнула думка написати листа Дивовижному й надіслати його цьому панові з проханням передати панові д'Одіффре. Та цього разу я пишу йому дуже чемно, ось почитайте:
Шановний пане,
Дозволю собі привітати вас із підприємством, яке ви щойно започаткували. Воно вигідне з усіх боків. Адже закладу парового чищення чобіт справді бракувало такому значному місту, як Ніцца. А ви, добродію, з вашими природними й промисловими хистами, станете гідним його засновником і керманичем.
Прийміть, шановний пане, запевнення в моїй найглибшій повазі.
Анрі Фішю.
Пишу ще два:
1) Одіффре, знову.
Ваша вельможносте!
Юрба доведених до розпачу людей у скруті простягає до вас руки!
Усі наші коробки з вакою слугуватимуть нам віднині лиш на те, щоб вимазати тіло на знак жалоби! Подумайте, скільки чистильників ви прирікаєте на голодну смерть!
Згадайте, що коли ви були набагато молодші й безмірно менш зіпсуті, ви щонеділі давали нашим скромним щіткам начищати ваші чоботи, перш ніж рушити до міського саду!
Згадайте про банкрутство пана Крома!
Чистильники чобіт міста Ніцци.
а 2) Саетоне:
Шановний пане!
Усі чистильники міста Ніцци приходять навколішки благати вас відмовити вашого друга, пана Е. д'Одіффре, від його затії.
Нам несила витримати його конкуренцію! Ми помремо з голоду, якщо він здійснить намір улаштувати заклад парового чищення чобіт у своїй великій їдальні, такій прегарній!
Згляньтеся, добродію, заступіться за нас, перейміться нами — і ми зобов'яжемося задарма чистити ваші найтонші вечірні черевички, в яких ви ступаєте легко, мов вісник богів.
Добродію, на милість, спробуйте власкавити вашого друга, це буде важко, боїмося ми, бо ходить чутка, що в нього вже немає душі.
Чистильники тощо.

Примітки

Rossignol che vola (фр.-іт.) — «Соловей, що відлітає»; прихований натяк на Марі, «солов'я», що відлетів до Рима. ↩
В оригіналі англійською: home — дім, домівка. ↩
La Vie Mondaine (фр.) — «Світське життя», газета, що друкувала списки прибулих знатних відвідувачів. ↩