Понеділок, 7 лютого 1876

Боже, що за погода! То ясно й виглядає сонце, то йде град і з неба падають великі грудки, що ні град, ні сніг, а щось особливе.
Ми отримали листи з Ніцци.
Тітка бачила Даніса, який переказує мені свої найпокірніші вітання і який говорив про мене, як завжди, з якимось шанобливим захватом упереміш із певним остовпінням.
Стіни в моїй кімнаті вже обтягнено, тож, повернувшись, я знайду все на своєму місці. Нарешті! О! не радіймо завчасно, бо якийсь злий дух чигає на мене, аби зіпсувати мені втіху.
Великий день минув, Віж'є відспівала. Ах! я все повторюю те саме. Попри огидну погоду ми гуляємо на Корсо, і я бачу того малого, що їде за нами в екіпажі. А чи цей чоловік і Сорока — не одна й та сама особа? У цього обличчя трохи жовтувате, у Сороки не таке, а проте він на нього схожий, різниця в кольорі, можливо, через газове світло. Якщо цей чоловік не Сорока, то де ж тоді справжній Сорока? Ми бачили б його бодай раз удень. Якщо цей чоловік — Сорока... ні, Сорока кращий, вони тут усі схожі, просто біда. Ну от, Сорока гарніший за цього малого, а якщо Сорока не Сорока, то, хай йому грець, я заплутуюся.
Тієї миті, коли ми виходимо з екіпажа біля дверей готелю, я бачу малого... як його назвати? скажімо, малого Сороку і його Ґалулу, які дивляться, як ми заходимо.
Ми негайно сідаємо до столу, а двоє чоловіків виходять на середину площі й дивляться на наші вікна. Мама, Діна й решта вже з них сміялися, а я, обачніша й боячись запалитися заради, може, двох фатів, бо не була певна, що ці двоє чоловіків — ті самі, що були біля дверей готелю, послала Леоні в крамницю навпроти, звелівши їй добре розгледіти цих двох осіб і прийти мені їх описати... Леоні вертається й описує мені малого Сороку — «це цілком порядні панове», — каже вона. І саме тієї миті обличчя одного з них осяює запалена сигара, і я впізнаю малого.
Від цієї миті ми тільки те й робимо, що бігаємо до вікон, спостерігаємо, ховаючись за жалюзі, сміємося й дотепуємо з цих двох бідолах, які стоять там під дощем, вітром і снігом. Була шоста, коли ми повернулися, і ці два янголи мають терпіння простояти під нашими вікнами до за чверть одинадцятої. Діна безперестанку на них зиркала, можливо, навіть надто помітно, бо врешті вони стали під моїм вікном і задивилися вгору. Та які треба мати ноги, аби так простояти стоячма чотири з трьома чвертями години.
[Зачорнено: Ми вже стривожилися] о дев'ятій вечора, кажучи, що вони застудяться, і Діна прибігла від свого вікна сповістити нас, що обидва так застуджені, що сякаються в одну хустинку. Вони виконують усілякі маневри, і малий Сорока йде спертися на стіну під моїм вікном, наполовину сідаючи на свою парасолю. Вони, певно, чули, як прочиняються віконниці, потім наше біганина по кімнатах і наш притлумлений сміх. Лола перекинула цілий стіл із мисками, глеками тощо, тощо. Вийшла справжня холодна купіль. Але Діна почала надто виставлятися, а оскільки я не люблю нічого вульгарного, я негайно зачинила всі віконниці, до того ж було вже близько одинадцятої, і наші Ліндори пішли.
Поки вони несли цю терплячу варту, мама розповідала Доменіці про Одіффре, заокруглюючи, прибільшуючи. І я під час цієї розмови так розхвилювалася, що порізала собі палець. Хоч я зі слабкості й марнославства й дала трохи себе ошукати фразами, які знаю краще за будь-кого, я врешті сказала Доменіці, що все це дурниця, що хлопець хотів закохати мене в себе, а я хотіла закохати його в себе, [Зачорнено: тож воно й] не могло довго так тривати. Кумедно було чути підсумок усієї цієї історії (давньої та святої?).
Річ у тім, що Дивовижний викаблучувався заради мене, він навіть носив мої кольори. Якого ж біса все це так невчасно розладналося? Але він жодного разу не простояв п'ять годин поспіль під моїм вікном, у собачий холод, з дощем і снігом на голові.
Усе це чудово, і перш ніж піти, я зводжу очі до неба і з найлагіднішим і найпобожнішим виглядом, який тільки змогла знайти, промовляю ці слова:
— Боже мій, обіцяю тобі віддати перші тисячу франків, які матиму своїми, на те, щоб найняти людей, які відлупцюють Одіффре.
Бо бачте, Одіффре — найбільша каналія на землі, ще до знайомства зі мною він уже всіляко мене дражнив.
У ньому все розрахунок, усе зважено наперед, усе задля чогось; усьому передує лиха думка. Нічого щирого, нічого доброго. Не варто шукати в ньому ні почуття чесності, ні відвертості. Розрахунок, примха, злість і марнославство.
Моя вдача достеменно.
І саме така вдача подобається найдужче. Що ж до мене, я не вмію любити простоту доброти й чесності, хоч і віддаю їм належне. Мені потрібен порок. Фе!

Примітки

«Ґалула» — приватне кодове слово Марі на позначення підхожого нареченого належного суспільного рівня; тут прикладене до супутника чоловіка, якого вона зве малим Сорокою.
«Ліндор» — типове ім'я галантного залицяльника в комедії XVIII століття (з «Севільського цирульника» Бомарше); тут ужите іронічно.