Середа, 26 січня 1876

«Чи знаєш край, де помаранча квітне?» Помаранча квітне, а ти ступаєш по гадюках! Марнота марнот!
Мама з Діною пішли, я сама, слава Богу. Співати я не можу, бо нездужаю, але граю Міньйон і дивлюся на себе в дзеркала. На сцені я матиму дуже гарний вигляд.
Я заспалася, і в напівдрімоті мені снилося, що я приїжджаю на вокзал у Ніцці й застаю там Сапоженікових, а з Сапоженіковими — Одіффре. Він підходить до мене й вітається.
— Ви відʼїжджаєте, пане?
— Ні, панно.
— То ви приїхали?
— Та ні, я дізнався, що приїжджаєте ви, і вийшов вам назустріч разом із цими дамами.
— Ах! то ви ходили до школи?
— Чому?
— Та певно ж: я лишила вас грубіяном, а застаю любʼязним. Ви справді зробили успіхи.
Якщо станеться щось таке, обіцяю сказати те, що сказала вві сні.
Новини з Ніцци! Оливка вбралася вся в біле, і капелюшок білий, як мій! — «Певно, — каже тітка, — це Сорока виписав їй капелюшок від Ребу, бо ж він знається на цьому».
Це так мене розлючує, що якийсь час я мовчу. Ця потворна жаба, мерзенна жаба, сміє мене непокоїти, для цього вона дочекалася мого відʼїзду! Лаво Везувію! Багно Тибру! Катеринко!
на полях
Шукаючи, кого б пожерти
Ніщо у світі не розлютило б мене так, як це! Цей гнів породжує три листи:
Переписаний листLettre anonyme de Marie à Albert Leroy, rédacteur de La Vie mondaine, 26 janvier 1876
1° Панові Альберові Леруа, редакторові «La Vie Mondaine», авеню Вокзальна, 13. Пане, Прошу вмістити в одному з найближчих номерів статтю про те, які смішні наслідування, надто наслідування вбрання, а особливо вбрання прикметного, як-от білого, чи давно вже кимось перейнятого. Що швидше вийде ця стаття, то краще.
Переписаний листLettre anonyme de Marie à Mme Prodgers, 26 janvier 1876
2° Пані Е. Проджерс, Англійська набережна, 17, передати, розпечатавши, тій англійці, чиїм лицарем недавно зробився пан Еміль.
— Дарма ти вбралася в біле, як ота молода росіянка, така гарна й така елегантна, якій біле належить, бо воно їй личить і бо вона перша перейняла його в Ніцці! Окрім сміховинності наслідування, такого очевидного, що його легко можна було б назвати мавпуванням, твоя дрібна й бридка особа, вбрана в біле, жорстоко підкреслює твою нижчість і виказує, що ти копія, та ще й погана копія.
Переписаний листLettre anonyme de Marie à Emile dʼAudiffret, 26 janvier 1876
3° Панові графові дʼАспремону, вулиця Префектури, передати панові Емілеві дʼОдіффре.
— Навіщо радити тій, кого ти знаєш, убиратися в біле? Чи для того, аби показати цілому світові, наскільки вона нижча за ту, що так жорстоко тобою знехтувала? Чи для того, аби нагадати тобі, бодай у карикатурі, ту, що тебе не захотіла і за якою ти ще плачеш?!
Те, як я говорю про себе в цих листах, ніколи не наведе на думку, що їхня авторка — я.
Їх переписує консьєрж готелю, він і пише адреси. Я посадила його у вітальні задля цієї роботи й дала йому сто су. У нього гарний почерк.
Це він убрав її в біле. Навіщо, найганебніший з усіх людей! Він знає, що я скрізь найелегантніша, він міг із заплющеними очима вибрати з-поміж мого вбрання одне для тієї підлої англійки, не боячись убрати її погано. Джоя вбралася в біле, ця гидота вбирається в біле!
Але я єдина, я справжня біла дама. Їм забракне і доброго смаку, і терпіння не відступатися. Англійка завжди носить кольорові спідниці... аби не прати їх.
Вовняні спідниці, що тхнуть! Хоч би яка елегантна була англійка, під спідницями вона завжди брудна, у неї завжди ноги, як човни, і нікчемні шиньйони. Наскільки вродливі англійські чоловіки, настільки бридкі, брудні й дурні англійські жінки.
Ми отримуємо тут «La Vie Mondaine», я ще побачу ту статтю. До того ж я пишу тітці, аби вона за неї заплатила. Від самого ранку я написала їй два листи, і в одному з них стільки нарікань і гніву, що я плакала, пишучи його.
Сукня, яку я собі пошила, — точнісінько вбрання Паґано в «Ломбардці в першому хрестовому поході». У Римі теж є ченці, які так вдягаються. Мушу сказати, що ця сукня мені страшенно личить. Сукня Беатріче буде така сама гарна.
Якось я прочитала імена пань Мелон і Гревіль поряд з іменем Проджерс на обіді в «London House». Сьогодні я прочитала серед імен стрільців у Монако: панове Мелон і Гревіль.
Ці дами — Оливка та її сестра, а ці панове — їхні чоловіки. Питаю себе: чому? Не знаю, але, певно, так і має бути. Тітка ще не змогла дізнатися, хто ця нова біла дама; вона спитала метрдотеля в Монако (чого вона тільки для мене не робить! до того ж цей чоловік служить їй уже пʼять років, він наче хатній слуга), отже, вона спитала метрдотеля в Монако, якого звати пан Адам і який не носить фрака, як інші офіціанти, — спитала його, хто така Оливка, і він відповів: «О! пані, це, певно, авантюристка!»
Ні, але скажіть мені, чи бачив хто коли-небудь таку адресу, як та — панові Е. Проджерсу, передати, розпечатавши, тій англійці, чиїм лицарем недавно зробився пан Еміль?
А Одіффре ще отримає листа через пана дʼАспремона.
Одіффре катав Оливку в тому бреку, що возив нас до Сен-Жана й на Лу, тітка пише про це. А мама каже, що цей брек — це наче відзнака, знак залицяння, що він катає там жінок, за якими залицяється, — це мамі сказав учений Амбруаз.
Часто я перебираю все від самого початку, доходжу до кінця з таким клубком гніву й досади, з такою люттю, що відразу біжу по свій щоденник, та на півдорозі помічаю, що вже все сказала, стільки наговорила, що лютувала, верещала, що заповнила сотні сторінок кривавими наріканнями та прокльонами. Зі мною, зі мною, зі мною поводяться, як з іншими! Як з будь-ким!
Цей чоловік не спинився переді мною як переді мною, аби покохати мене чи проминути не байдуже, ні! він проминув мене, як усіх інших, і його блюзнірський дотик на кілька митей потьмянив мою золочену поверхню, як мерзенний подих вʼялить квітку.
Він не вирізнив мене з-поміж інших — ні з кохання, ні з байдужості, ні, він змішав мене з підлим натовпом інших жінок, жінок усякого роду, жінок, які мастять собі коси помадою й двічі на тиждень міняють білизну! Ось що мене лютить. Не його зневага, о ні, а саме це! І він говорить про мене з цинічною усмішкою, з тим байдужим чи зневажливим виглядом, з яким говорив мені про інших! Боже, я задихаюся.
Я вимагаю, щоб кожен бачив мене інакше, ніж інших жінок, щоб — з кохання, з ненависті чи з простої байдужості — я завжди стояла осібно, завжди шанована, завжди священна!
А цей плазун насмілився!
Небо й земля, пекло й рай, Пес і кіт, канарки й папуга!
Сподіваюся, ви не подумаєте, що я закохана, ну й ну, ні, я надто принижена для цього! Для іншої те, що я називаю приниженням, нічого б не важило, бо ж зрештою — чи маю я право вимагати, щоб мене шанували, як Богородицю?
Байдуже. Присягаюся, що пан дʼОдіффре ніколи не матиме від мене ні спокою, ні щастя, а переді мною — ні ласки, ні пощади. Гадаю, він чудово без цього обійдеться, та хтозна — не знати, що може статися.
навскоси
Яка дурниця.
Я написала де Музе.
Мене дратує, що доведеться чекати до понеділка, аби знову почати уроки співу.
У сцені в саду, в «Міньйон», де вона сама, коли вона співає: «божеволію від люті та шалу» — замість півтори октави, як зазначено, і двох октав, як співають співачки, що женуться за ефектом, я співаю майже три октави.
Це місце дає мені найкращу нагоду якнайблискучіше показати весь діапазон мого інструмента.
«Ах! я щаслива, ах, я в захваті». Тільки не думайте, що це Фаччотті змушує мене робити ці карколомні штуки. Фаччотті змушує мене вправляти мій середній регістр, який не дуже добре виходить: є одна нота — перехід з одного регістру в другий, — де голос ламається. А «Міньйон» я співаю упівголоса і наодинці, для власної втіхи.
Фаччотті каже, що за два роки я зможу співати по-справжньому на сцені, тобто витримувати всю втому, але й тріумфи! І які тріумфи! Боже, коли я про це думаю, то задихаюся від Gloriae cupiditate.
А заспівати оперу на користь бідних я берусь наступного лютого 1877 року, і заспівати добре.
Та я пригадую: не цьогоріч я почала носити біле, а тоді, коли княгиня, люба княгиня Голіцина була з нами і коли Одіффре був із Дюранами, отоді все літо я носила білі сукні й капелюшок, увесь укритий білим пірʼям, зсунутий трохи назад, аби видно було мої дрібні кучерики на чолі. Це був чарівний капелюшок, що облягав голову майже як тюрбан.
Немає нічого бридкішого за ці великі капелюхи, що хвацько зсунуті назад і неначе викликають людей на двобій.
Я помічаю одну прикру річ: я багато пишу, а дотепу в мене вкрай мало.
Боже, пошли мені дотепу, благаю.
Боже, пошли мені дотепу! Оце цукерочка. О, яка ж я дурна, ні, це наївність і, боюся, наївність удавана.

Примітки

«Чи знаєш край, де помаранча квітне?» — початковий рядок арії Міньйон з опери «Міньйон» Амбруаза Тома (1866). ↩
В оригіналі латиною: «turpis rana». ↩
В оригіналі латиною: «Quaerens quem devoret». 1 Пет. 5:8, про диявола; Марі прикладає це до суперниці. ↩
«Мавпування» (фр. singerie) — мавпячі витівки, наслідування когось. ↩
В оригіналі латиною: «Turpissimus omnium homo». ↩
В оригіналі італійською: «Lombardi alla prima ciociàta» (так у Марі; правильно I Lombardi alla prima crociata). Опера Верді (1843) про Перший хрестовий похід; Паґано — персонаж, який стає пустельником. ↩
«Брек» — відкритий чотириколісний кінний екіпаж. ↩
В оригіналі англійською: «courtship». ↩
В оригіналі французькою: «bigre». ↩
В оригіналі італійською: «folle divengo di rabbia et di furor» (так у тексті; мабуть, e). Арія з «Міньйон» (італійська версія). ↩
В оригіналі італійською: «Ah ! son felice, ah, son rapita». Фраза з арії. ↩
В оригіналі італійською: «mezzo voce» (муз.). ↩
Латиною: «з жадоби слави» — новий девіз Марі (див. 25 січня); у тексті Gloriae Cupididate (так у тексті; мабуть, Cupiditate). ↩