Вівторок, 25 січня 1876

Мене мучить туга за рідним краєм.
Я беру урок співу, потім виходжу з мамою. Ми йдемо до майстерні пана дʼЕпіне; він просить дозволу відрекомендувати нам вельми визначного й водночас дуже світського митця, якого приймають у всіх домах, такого собі пана Бенара.
З того, що він каже, він, певно, Ґалула. Він розповідає нам силу-силенну речей про Рим. Звідти ми йдемо до де Фаллу (який учора присилав спитати, чи ми вже отримали аудієнцію); цей священник стає чимраз кращий, він навіть пліткував, обізвав двір потолоччю, а новий уряд — злодіями, і сказав, що йому говорили про мене: мене бачили в Опері, дуже звернули увагу на мою білу сукню.
викресленоЗвідти до пані Суковкіної, найлюбʼязнішої жінки
Він каже, що щоб потрапити до двору, досить лише написати міністрові чи послові. «Я хотів би, — додав він, — мати змогу відчинити вам ті інші двері так само, як відчинив вам Святу браму».
— О, монсеньйоре, — кажу я, — Свята брама куди краща.
Звідти до пані Суковкіної (архімандрит її попередив, і вона нас чекала), найлюбʼязнішої й найпотворнішої жінки на світі. Вона приймає нас якнайчарівніше, і ми відразу заводимо мову про Квірінал; вона каже, що треба лише написати міністрові. Здається, вона бере цю справу до серця й обіцяє клопотатися, наче за себе саму. Сьогодні ввечері в Квіріналі прийом, і вона веде туди свою доньку, молоду особу, яку я помітила минулої неділі в церкві.
Я рада, що познайомилася з нею, і виходжу легка й весела, що доводить: ця дама прийняла нас із щирою любʼязністю. Лише виходячи, я відчуваю, як до мене поставилися.
Ми беремо Діну й їдемо на Пінчо, але довго там не лишаємося, музика скінчилася; весь час за нами їдуть двоє панів в однокінному екіпажі, як Сорока. Це мене бавило, я звеліла їхати на Корсо, вони рушили за нами; ми спиняємося біля кількох крамниць — вони роблять те саме на шанобливій відстані; нарешті смеркає, ми спиняємося біля годинникаря, вони обганяють нас і спиняються трохи далі, але замість їхати просто я кажу Луїджі завернути й вертатися додому. Отак вони нас гублять. Раніше я нізащо так не вчинила б, але тепер ніколи не робитиму інакше...
Я не хочу більше не лише ганятися за кимось, а навіть сприяти тому, щоб за мною ганялися. Я радше уникатиму, просто не зважатиму — ні за, ні проти. Раніше я робила геть навпаки, я виставлялася напоказ — і яка ж це дурість! Коли тебе хочуть знайти, тебе знайдуть, хоч би ти нічого для цього не робила. Дуже сумно, коли треба самій цьому помагати й мучитися.
Як я раніше казала собі: може, це тому, що я зробила чи сказала те? Може, тому, що я туди пішла, чи тому, що не пішла?
Яка ж ти жалюгідна, коли шукаєш виправдань, коли вважаєш себе винною, коли намагаєшся помʼякшити. Це доводить, що тобі кінець.
Щойно бачиш, що тебе хоч трохи покинули, відразу починаєш шукати у своїй поведінці помилок, провин, звинувачуєш себе, кажеш собі: ах! якби ж! ах! якби я не зробила того! або: ах! якби я сказала одне замість іншого.
Бідолашна дурепа!
Повторюю: дуже погана ознака, коли починаєш ці докори собі самій, ці самокопання, тривожачись за власну поведінку, — дуже погана ознака!
Я твердо вирішила більше нічого не робити, мізинцем не ворухнути ні для кого. Бо коли тебе хочуть, коли ти подобаєшся, то хоч би що ти робила — тебе знайдуть; а коли тебе не хочуть, то хоч би як ти походжала павичем, ніщо не поможе.
А мені вистачало, і, певно, ще вистачить дурості не пройнятися цією щирою правдою!
Біховець пише мені чарівного листа й підписується Бібі. Він каже, що тепер у Ніцці: «найблискучіша пора — перегони, стрільби, бали, концерти, скрізь шалений натовп, нема коли носа втерти».
Ці кілька слів знову вкидають мене в глибокий розпач. Віжʼє співатиме. Набережна повна, увесь цей люд, який я так добре знаю, усе місто живе, балакає, жестикулює, Ніцца схожа на величезну вітальню, усі змагаються в елегантності, усі одне одного знають, усі снують, бачаться, аж задихаються від пліток, від розмаїтих і незліченних утіх; я бачила Ніццу о цій порі й знаю її, люблю її... у мене паморочиться голова, я плачу!
Тварюка!
Але я не хочу туди вертатися, бо сама-одна серед усіх цих щасливців я чужа всім тим утіхам, мене виключено з усіх їхніх зібрань, я буваю тільки там, де платять! А там, де платять, я сама-одна й жалюгідна!
І в мене немає затишної відлюдної кімнати, де я могла б замкнутися, як у Ніцці, і плакати, мов божевільна!
Усе мене непокоїть, надто процес. Я тремчу так сильно, що майже ніколи про нього не думаю: досить і самого лиха, коли воно настане; якби ще треба було оплакувати його наперед, це було б занадто.
Ах! Ніцца. Одне трохи мене втішає — що я покинула її з власної волі.
А інше втішило б мене цілком — якби я знала, що:
— що я могла б жити там, як хочу. Тоді я майже не хотіла б туди їхати. Мені дуже кортить потрапити до двору, бо це повʼязано з труднощами, тоді як піти чи не піти на Пінчо мені цілком байдуже, бо це залежить від моєї волі і кожен може туди піти так само, як я; погано пояснюю, могла б краще, але дратуюся, коли шукаю слів.
Сподіваюся, ті, хто ніколи не читатиме мого щоденника, мене зрозуміли,
Тепер найбільше мене поглинає мій спів; якби тільки я зуміла його вдосконалити й змогла славно вийти на сцену, більшого я не просила б. Я ніколи не постану перед публікою, доки не буду певна себе, доки не здобуду успіхів у приватному колі, доки не порадуся з усіма тямущими людьми на світі.
Я не хочу ризикувати, бо якби мене освистали, я наклала б на себе руки. О! ні, ніколи, я поїду кудись далеко, в Америку.
Хочете знати мою мрію?
Моя мрія — за рік чи два поїхати співати «Міньйон», усю оперу, у клубі Середземноморʼя, на користь бідних. Якщо не станеться жодного лиха і якщо мій голос розвиватиметься своїм природним шляхом, за два роки я певна сліпучого успіху. Уявляєте, яка це для мене радість?
Я гратиму в «Міньйон» так, як ніхто, по-перше, бо маю великий хист до сцени, а по-друге й найголовніше — бо розумію й обожнюю цю роль, я почуваюся Міньйон...
Я з жахом помічаю, що пишу чимраз гірше, мій стиль жахливий, мої речення кострубаті, я отупіла й боюся наробити орфографічних помилок. Я вагаюся над найпростішими словами, які знаю вже сто років.
Не знаю, чи в слові «caffè» пишеться одне «f», чи два.
Це італійські вивіски збивають мене з пантелику.
Сьогодні був пишний похорон, процесія проходила площею Пополо, поки ми підіймалися на Пінчо. Була сила-силенна людей у червоних і чорних балахонах, як на карнавалі, солдати, військова музика, смолоскипи, екіпажі.
Я люблю всяку пишноту. Я хотіла б тріумфу, як у Цезаря; Цезар, певно, почувався більше ніж людиною — так, мабуть, і почуваєшся, коли честолюбство вдоволене.
Моїм девізом мало б бути не Audacer et amanter, а саме Gloriae cupiditate. Я його зміню.
Хто ця потворна жаба, яку прозивають Оливкою? Найганебніша дівка!

Примітки

«Ґалула» — приватне кодове слово Марі на позначення підхожого нареченого належного рівня. ↩
Рос. «сорока» — Марі так прозиває настирливого залицяльника, який ходить за нею слідом усюди. ↩
У французькому оригіналі: mʼont compris, [sic] (дієприкметник не узгоджено з жіночим «мене»). ↩
Латиною: «Сміливо й любовно» (так у тексті; мабуть, Audacter). Колишній девіз Марі. ↩
Латиною: «З жадоби слави». Новий девіз, який вона пропонує. ↩
В оригіналі латиною: «Turpis rana». Образливе прізвисько суперниці. ↩
В оригіналі латиною: «Turpissima filia». ↩