Вівторок, 25 січня 1876

Мене мучить туга за рідним краєм.
Я беру урок співу, потім виходжу з мамою. Ми йдемо до майстерні пана д'Епіне; він просить дозволу відрекомендувати нам одного вельми поважного й водночас усюди знаного й усюди прийнятого митця, такого собі пана Бенара.
З того, що він каже, він, певно, Ґалула. Він розповідає нам силу-силенну речей про Рим. Звідти ми йдемо до де Фаллу (який учора присилав спитати, чи маємо ми свою аудієнцію); цей священник стає чимраз кращий, він навіть пліткував, обізвав двір каналією, новий уряд — злодійським, і сказав, що йому говорили про мене: мене бачили в Опері, дуже відзначили мою білу сукню.
[Викреслено: Звідти до пані Суковкіної, що є найлюб'язнішою жінкою]
Він каже, що для того, аби потрапити до двору, треба лише написати міністрові чи послові. «Я хотів би, — додав він, — могти відчинити вам ті другі двері так само, як відчинив вам Святу браму».
— О, монсеньйоре, — кажу я, — Свята брама куди краща.
Звідти до пані Суковкіної (архімандрит її попередив, і вона нас чекала), що є найлюб'язнішою й найпотворнішою жінкою на світі. Вона приймає нас якнайчарівніше, і ми відразу заводимо мову про Квірінал; вона каже, що треба лише написати міністрові. Здається, вона бере цю справу до серця й обіцяє клопотатися, наче за себе саму. Сьогодні ввечері в Квіріналі прийом, і вона веде туди свою доньку, молоду особу, яку я помітила минулої неділі в церкві.
Я рада, що познайомилася з нею, і виходжу легка й весела, що доводить: ця дама прийняла нас із щирою люб'язністю. Лише виходячи, я відчуваю, як до мене поставилися.
Ми беремо Діну й їдемо на Пінчо, але довго там не лишаємося, музика скінчилася; весь час за нами їдуть двоє панів в однокінному екіпажі, як Сорока. Це мене бавило, я звеліла їхати на Корсо, вони рушили за нами; ми спиняємося біля кількох крамниць — вони роблять те саме на шанобливій відстані; нарешті смеркає, ми спиняємося біля годинникаря, вони обганяють нас і спиняються трохи далі, але замість їхати просто я кажу Луїджі завернути й вертатися додому. Отак вони нас гублять. Раніше я нізащо так не вчинила б, але тепер ніколи не робитиму інакше...
Я не хочу більше не лише ганятися за кимось, а навіть сприяти чиїмось гонам за мною. Я радше уникатиму, просто не зважатиму — ні за, ні проти. Раніше я робила геть навпаки, я виставлялася напоказ — і яка ж це дурість! Коли тебе хочуть знайти, тебе знайдуть, хоч би ти нічого для цього не робила. Дуже сумно, коли треба самій цьому помагати й мучитися.
Як я раніше казала собі: може, це тому, що я зробила чи сказала те? Може, тому, що я туди пішла, чи тому, що не пішла?
Дуже жалюгідна ти, коли шукаєш виправдань, коли вважаєш себе винною, коли намагаєшся пом'якшити. Це доводить, що тобі кінець.
Щойно бачиш себе хоч трохи покинутою, відразу починаєш шукати у своїй поведінці помилок, провин, звинувачуєш себе, кажеш собі: ах! якби ж! ах! якби я не зробила того! або: ах! якби я сказала те замість он того.
Бідолашна дурепа!
Повторюю: дуже погана прикмета, коли починаєш ці докори собі самій, ці розбори, тривожачись за власну поведінку, — дуже погана прикмета!
Я твердо вирішила більше нічого не робити, мізинцем не ворухнути заради будь-кого. Бо коли тебе хочуть, коли ти подобаєшся, то хоч би що ти робила — тебе знайдуть; а коли тебе не хочуть, то хоч би як ти пишалася, мов павич, ніщо не поможе.
А в мене була й, певно, ще буде дурість не пройнятися цією щирою правдою!
Біховець пише мені чарівного листа й підписується Бібі. Він каже, що тепер у Ніцці: «найблискучіша пора — перегони, стрільби, бали, концерти, скрізь шалений натовп, нема коли носа втерти».
Ці кілька слів знову вкидають мене в глибокий розпач. Віж'є співатиме. Набережна повна, увесь цей люд, який я так добре знаю, усе місто живе, балакає, жестикулює, Ніцца схожа на величезну вітальню, усі змагаються в елегантності, усі одне одного знають, усі снують, бачаться, аж задихаються від пліток, від розмаїтих і незліченних утіх; я бачила Ніццу о цій порі й знаю її, люблю її... у мене паморочиться голова, я плачу!
Тварюка!
Але я не хочу туди вертатися, бо сама-одна серед усіх цих щасливців я чужа всім тим утіхам, мене виключено з усіх їхніх зібрань, я буваю тільки там, де платять! А там, де платять, я сама-одна й жалюгідна!
І в мене немає затишної відлюдної кімнати, де я могла б замкнутися, як у Ніцці, і плакати, мов божевільна!
Усе мене непокоїть, надто процес. Я тремчу так сильно, що майже ніколи про нього не думаю: досить і самого лиха, коли воно настане; якби ще треба було оплакувати його наперед, це було б занадто.
Ах! Ніцца. Одне трохи мене втішає — що я покинула її з власної волі.
А інше втішило б мене цілком — якби я знала, що:
— що я могла б жити там, як хочу. Тоді я майже не хотіла б туди їхати. Мені дуже кортить потрапити до двору, бо це пов'язано з труднощами, тоді як піти чи не піти на Пінчо мені цілком байдуже, бо це залежить від моєї волі і кожен може туди піти так само, як я; погано пояснюю, могла б краще, але дратуюся, коли шукаю слів.
Сподіваюся, ті, хто ніколи не читатиме мого щоденника, мене зрозуміли, [sic]
Тепер найбільше мене непокоїть мій спів; якби тільки я зуміла його вдосконалити й змогла славно вийти на сцену, більшого я не просила б. Я ніколи не постану перед публікою, доки не буду певна себе, доки не здобуду успіхів у приватному колі, доки не порадуся з усіма тямущими людьми на світі.
Я не хочу ризикувати, бо якби мене освистали, я наклала б на себе руки. О! ні, ніколи, я поїду кудись далеко, в Америку.
Хочете знати мою мрію?
Моя мрія — за рік чи два поїхати співати «Міньйон», усю оперу, у клубі Середземномор'я, на користь бідних. Якщо не станеться жодного лиха і якщо мій голос розвиватиметься своєю природною дорогою, за два роки я певна сліпучого успіху. Чи бачите ви мою радість від цієї думки?
Я гратиму в «Міньйон» так, як ніхто, по-перше, бо маю великий хист до сцени, а по-друге й найголовніше — бо розумію й обожнюю цю роль, я почуваюся Міньйон...
Я з жахом помічаю, що пишу чимраз гірше, мій стиль жахливий, мої речення кострубаті, я отупіла й боюся наробити орфографічних помилок. Я вагаюся над найпростішими словами, які знаю вже сто років.
Не знаю, чи в слові «caffè» пишеться одне «f», чи два.
Це італійські вивіски збивають мене з пантелику.
Сьогодні був пишний похорон, процесія проходила площею Пополо, поки ми підіймалися на Пінчо. Була сила-силенна людей у червоних і чорних балахонах, як на карнавалі, солдати, військова музика, смолоскипи, екіпажі.
Я люблю всі різновиди пишноти. Я хотіла б тріумфу, як у Цезаря; Цезар, певно, почувався більше ніж людиною — так, мабуть, і почуваєшся, коли честолюбство вдоволене.
Моїм девізом мало б бути не Audacer et amanter, а саме Gloriae cupiditate. Я його зміню.
Хто ця Turpis rana, яку прозивають Оливкою? Turpissima filia!

Примітки

«Ґалула» — приватне кодове слово Марі на позначення підхожого нареченого належного рівня.
Рос. «сорока» — Марі так прозиває настирливого залицяльника, який ходить за нею слідом усюди.
Лат. «Сміливо й з любов'ю» — колишній девіз Марі.
Лат. «З жадоби слави» — новий девіз, який вона пропонує.
Лат. «потворна жаба» — образливе прізвисько суперниці.
Лат. «найганебніша дівка».