Четвер, 13 січня 1876

Гарденіє в петельці підла, Тобі вінця «троянди» не дійти — Хоч би що ти зробив зроду, Нещасний, згниєш без вроди!
Далебі, цей бридкий ніццянець не вартий цих бридких віршів, ну та й годі!
Я поклала гребінець під подушку, тричі промовивши: «Хай прийде розчесати мене той, хто буде моїм чоловіком». І мені наснився Дивовижний.
Погода й далі кепська, мама й Діна в церкві, бо в нас сьогодні Новий рік, а я лишаюся шити — нині це моя примха, я мушу робити те, що хочу. Боткін прийшов привітати.
Лише о четвертій мене вдається витягти з дому, ми їдемо по Ліста й не застаємо його на сьогодні, а о пʼятій мама їде до посольства, бо це година, коли приймає баронеса дʼІкскюль. Я чекала на неї в екіпажі, уся тремтячи, але вона повертається й каже, що дружина посла дуже любʼязна, і я трохи заспокоююся.
Щойно ми повернулися, нам дають два листи: один від Доменіки, матері Діни, яка щойно приїхала до Ніцци зі своєю дочкою Лолою, другий від тітки, і тітка пише мені речі, які сповнюють мене тривогою й мукою. «Я була в Монако, — пише вона, — з паном Сапоженіковим, що тут уже кілька днів, та з пані Кулішевою, і бачила там Голену Сороку; Сорока була з тією англійкою — ви знаєте, з якою, — що ні на мить не лишає його самого; не знаю, хто ця жінка, але поводиться вона вельми погано, вона невідлучна від Сороки, Сорока схудла, і попри суворий нагляд цієї нікчемної Оливки вона підійшла до мене й сказала, що виграла двадцять тисяч франків, але щойно Оливка побачила її коло мене, як одразу її забрала. від Сороки??».
«Ось хто справді заволодів Сорокою, тож усім іншим лишається тільки поставити на ньому хрест, і якщо ця Оливка незаміжня панна, то буде весілля, бо вона таки направду прибрала Голену Сороку до рук. Ось що мені вдалося дізнатися про Голену Сороку».
Треба віддати тітці належне: пише вона огидно; припустімо, що половина — то лише її уява. Бідолашна тітка, вона каже, що ця жінка погано поводиться; уявляю, з якою люттю вона дивилася на нікчемну Оливку, як вона зве цю англійку. Я від цього геть сама не своя, але мені нема де замкнутися: моя кімната між вітальнею й маминою спальнею, тож, хоч є й інший прохід, вона теж править за прохідну.
А до того ж якби я замкнулася, то заходилася б вити, і мене почули б. Я тримаюся бадьоро, і за столом ми говоримо про Ґалулу й багато сміємося. Мама взяла ложу в театрі Валле, на комедію, і я мушу йти туди, коли мені хотілося б плакати й кричати. Тож я йду, і я не бридка, я майже гарна, про товариство нічого не скажу, я нікого не знаю, але пʼєса була кумедна.
Ми отримали телеграму від Барноли, він вітає нас із Новим роком і нагадує мені обіцянку, яку я йому дала, — випити склянку води з фонтана Треві за його здоровʼя на російський Новий рік о другій годині за римським часом.
Я геть забула, але дуже мило з його боку, що він памʼятає. Він присягнув мені в дружбі, я зробила те саме. Але річ не в тім, річ в Оливці.
Я йшла до театру й думала тільки про Ніццу, я почувалася шалено ревнивою, ображеною, присоромленою. І, далебі, хіба ж не сором — думати про чоловіка, який мене зневажає, ба гірше, який був більш ніж нечемний з нами, якого я мала б зневажати й ненавидіти, а натомість я думаю тільки про нього, будую плани лише задля нього, сміюся лише тоді, коли про нього говорять, одне слово, поводжуся, як підле й гідне зневаги створіння, тоді як мала б стояти на своєму пʼєдесталі й дивитися на всіх цих людей із гордовитою поблажливістю.
Завдяки театрові та розташуванню моєї кімнати я уникаю сцени сліз і люті, такої ж принизливої, як і марної; цікаво те, що я не вважаю, нібито з Одіффре партію програно, — її лише відкладено.
Я добре знаю, що мої плани марні, що мої бажання даремні, що мої сподівання дурні, але як же утриматися й не сподіватися того, чого прагнеш?
Дорогою до театру я питала себе: чи й справді через ніццькі новини я така засмучена, така зневірена, чи, може, то просто настрій такий, адже часом мені буває сумно; і, правду кажучи, я не знаю, що це таке, знаю лише, що почувалася млявою, знудженою, байдужою до цілого світу. Убиратися, чепуритися цієї миті було б для мене мукою, а я йшла до театру! Від готелю й до театру я любила Дивовижного несамовито, але тепер, коли це минуло, коли я витерпіла італійську комедію, повечеряла й набалакалася, усе це здається мені сном. А до того ж у тітки така жвава уява.
Уже на третій день нашого знайомства з Дивовижним вона з таємничим виглядом казала мені, що «цей бідолашний шаленець» у мене закоханий, вона жаліла його з неабиякою втіхою, заразом провіщаючи йому долю того польського графа. А тепер вона побачила його в Монако з англійкою — і вже його одружує. Та чого ж я дивуюся, що минулого літа його видавали мені за нареченого? Хіба ж його не бачили завжди з нами або в нас? Я знаю свою тітку, знаю її манеру тлумачити події, перебільшувати, ба навіть вигадувати, і все ж її лист сповнив мене жахом.
Я тужила в душі, а потім — ет, дарма! — казала я, усе минає, забула ж я герцога, забуду й це.
Бо я ж забула герцога, поза сумнівом; якби я перечитала свій давній щоденник, то не сказала б цієї втішної речі, але я стережуся його перечитувати; навіщо ворушити давні прикрощі, мені й нових досить.
Я не була варта герцога, це було надто прекрасно, і я змирилася, але тут, Боже праведний! Чого ж я просила! Хіба це не мерзенне приниження! О! Мені досить лише чогось забажати, щоб того не дістати; і поки я ще зневажливо дивилася на ніццянця, це було ще пів біди, але тепер, коли він день у день росте в моїх очах, це жахливо! бо це знак, що я ніколи його не матиму: відколи я мала дурість і підлість сказати «я його люблю», я його втратила, і мій талісман подіяв зовсім не так, як я бажала.
Мені здається, сказала я, що якби я зізналася, що його люблю, усі перепони впали б і він прийшов би простертися переді мною. Аякже, Клянусь Вакхом!
Я зізналася в тому, у чому й сама не була впевнена; я ревную, я непокоюся за цього чоловіка, але любити його — то вже інша річ. Гадаю, що люблю його, тільки не можу собі в тому зізнатися. Одне слово, я нічого не тямлю, нехай судять мудріші; я не приховую жодної своєї думки, скажу навіть, що засинаю й прокидаюся, складаючи купу любовних історій, у яких вічний герой — Дивовижний, як перше герцог Гамільтон. Найбільше лихо, яке могло б тепер мене спіткати, — то було б одруження цього чоловіка. Ні, я сподіваюся, що цього разу, як і раніше, тітка вигадує, і чого б мала вона за тиждень змінити свою манеру думати й жити? Чого? Бо мені страшно, а страшно мені тому, що ця справа цікавить мене надзвичайно.
Хай мені скажуть, що Одіффре хворий, чи поранений, чи в смертельній небезпеці, чи от-от помре, — мене це не зачепить; але хай мені тільки скажуть, що його бачили з жінкою!! о! тоді я готова його задушити.
У свої хвилини тигра й гієни я тішуся, заплющуючи очі та уявляючи, що скручую вʼязи тому, хто мене дратує. І я уявляю це собі так виразно, я майже відчуваю, як однією рукою тримаю голову, другою — плече, як роблю рух, наче викручую мокрого рушника, і як голова падає! отак я можу провести цілу годину, ця солодка думка підтримує мене й заспокоює. Ах! якби ж я могла зробити це насправді...
Далебі, я сподіваюся, що тітка перебільшує, бо інакше це було б надто прикро!
А якщо ця жінка справді незаміжня й багата, і якщо він з нею одружиться! Тьху! тоді я плюнула б на нього! тьху! що може бути підлішим за чоловіка, який продається!
Боже милий, аби лиш зима минула, аби лиш я знала напевно, що думати; аби лиш я повернулася до Ніцци і, головне, застала все, як було! Мама написала тітці, щоб дізнатися, хто ця англійка. Принаймні це я знатиму. Я дуже занепокоєна.
Та що ж це я казала про погляд у спину міс Робенсон? Про її знуджений вигляд у ложі англійки?
Невже я аж так помиляюся?
Ах! далебі, це нестерпно, усе здогади, здогади й здогади!
Ах! якби ж я могла знати правду.
Будьмо терплячі. Легко це написати, а от витерпіти! Терпіння! чеснота віслюків! очікування! ремесло дурнів!
Уявіть лишень собі Одіффре з дружиною! Це доводить мене до жахливого стану! Ах! якби ж я могла скрутити вʼязи Оливці; я памʼятаю цих двох англійок як двох бридких і претензійних фігурок із тим пихато-накрохмаленим виглядом, властивим англійкам із середнього класу. Тільки я ніколи не могла розрізнити цих двох і досі їх плутаю. Сьогодні ввечері я дивлюся на себе в дзеркало, бачу себе гарною, і це велика втіха. [Два рядки закреслено]
Я не думаю, що по-справжньому люблю Дивовижного, я не знаходжу його в своїй глибині, але, хай там як, моя поверхня вельми ним переймається.
Якби він мене любив, мені було б ой як не байдуже — ось вона, правда!

Примітки

Гарденія в петельці була модним аксесуаром денді — її розташування в лацкані вважалося ознакою вишуканої елегантності. ↩
Rosière — сільська дівчина, яку на щорічній церемонії увінчували трояндами за зразкову доброчесність. Ще в анонімному листі від 19 листопада 1875 року Марі писала Одіффре, що його ніколи не буде «couronné rosière» (050.0063). ↩
Традиційне російське новорічне ворожіння: гребінець під подушкою з триразовим проказуванням цієї формули мав викликати майбутнього чоловіка вві сні. ↩
«En faire leur deuil» — буквально «справити по ньому жалобу»: ідіома зі значенням «облишити всяку надію щось здобути». ↩
Польський граф: попередній залицяльник Марі, якого, схоже, теж відлякали або згубили в якийсь спосіб, що тепер став у домі повчальним прикладом. ↩
В оригіналі італійською: «Corpo di Bacco!». ↩