Четвер, 6 січня 1876

Це Різдво. Ми йдемо до церкви, і повітря там таке насичене ладаном, що я мушу вийти на десять хвилин, аби не зомліти.
Боткін знову був у нас і приніс адреси викладачів. Потім ми беремо найняте ландо, і мама їде до російського священника, архімандрита Александра. Бувши архімандритом, він монах, бо в нас одружуватися можуть лише диякони, священники й дещо трохи вище за священника. Мама каже, що він чарівний. Наше посольство не влаштовує свят і навіть не має сталого дня для прийомів.
Маючи пристойний екіпаж, ми їдемо на Пінчо, і ця прогулянка трохи мирить мене з Римом. Великий натовп людей і екіпажів, і я бачила короля! Я обожнюю королів! Я обожнюю жити в країні, де є Король і принци.
І тут усі люблять короля: «È brutto ma è tutto buono, tout grazioso» — ось що про нього кажуть. Король був у двокінній вікторії, з якимось добродієм. Якби я була Ніною, то сказала б, що він закохався в мене, бо він рвучко обернувся й пильно на мене подивився. Та позаяк я не Ніна, то нічого не скажу, хіба що обожнюю короля Італії, як обожнюю всіх королів, і особливо нашу імператорську родину в Росії. [Низ сторінки вирвано]
А щодо Дивовижного — Фредерік Віктор-Емануїл навдивовижу бридкий, величезне обличчя, геть червоне, геть кирпате, мов у бульдога, але я дивилася на нього зворушено, з повагою, з якимось забобонним трепетом. Ах! королі не знають, де брати відданих слуг, якби ж вони могли зазирнути в моє серце, то всі простягли б до мене руки, бо немає на світі більшої роялістки за мене, нікого, хто був би вірнішим, відданішим, щирішим.
Я ще бачила.... вгадайте кого, я бачила, як спершись на одну з колонок, що відділяють дорогу, де лиш проїжджають, від місця, де спиняються, на Пінчо, вбраний у сіре, стояв вродливий сер Фредерік Джонстон. Немає у світі нічого, рівного справжньому англійському вельможі. Коли не бачиш такого якийсь час, забуваєш, дивишся на інших, але хто зрівняється з англійцем на кшталт Гамільтона. Тож я знову вертаюся до свого обожнення англійців. Я також бачила біля дверцят одного екіпажа Дорію, молодшого брата, того, кого я звала білим Дорією, він мене побачив і впізнав. Я знаю його головно по ніццькому кафе Румпельмаєра при клубі.
Це товариство змушує мене полюбити Рим, Пінчо — це римська Англійська набережна. Я заледве шкодую за Ніццою, цим невдячним і злим містом!
А щодо Дивовижного — Фредерік цілком добре його заступає й перевершує. (Написавши це, я сумніваюся).
Учора сумна й нерішуча, сьогодні я весела й упевнена. Я написала, щоб мені прислали Фортюне. Маленький Саїд тут добре прислужиться. Я добре пообідала й проводжу вечір за читанням історії Карла Сміливого. —
Я гадала у своїй «наївній простодушності», що товариство є лише в Ніцці, але воно є й тут, і чимале, ба навіть вельми пристойне. Після прогулянки ми проїхали Корсо, запруджений екіпажами, які сунули між двома шеренгами всіляких пішоходів, серед яких був і Дорія. Тепер мої очі розплющуються, щоб бачити красоти й старожитності Рима, я стаю цікавою, спраглою все оглянути; я більше не сонна. Мені кортить бути всюди, я знову хочу жити навзаводи.
Ах! якби я могла... ще одне бажання щодо Ніцци! Хай що я кажу, усі плани, які я будую, зводяться до тріумфу в Ніцці. Це цілком природно. Найпаскудніша річ, опираючись, набуває цінності. Будьте цілком переконані в цій щирій правді.
Не думайте, проте, що я отупіла настільки, аби не бачити нічого далі за місто Саетоне; навпаки, я честолюбніша, ніж будь-коли, але мимохідь зневажити того, хто зневажив тебе, дати йому стусана — це втіха, яку може дозволити собі кожна шляхетна душа.

Примітки

Італ. «Він бридкий, але весь добрий, весь милостивий» — приказка про короля Віктора-Емануїла II. (Марі вписала французьке tout замість італійського tutto — макаронічне змішування мов збережено.)