Вівторок, 4 січня 1876

Учора мама написала Боткіну, братові лікаря імператриці, і сьогодні він був у нас. Це бридкий чоловік, що займається малярством.
Після цього візиту ми виходимо. О бридке місто, яке нечисте повітря, яка жалюгідна суміш давньої пишноти й нового бруду!
Ми пройшли Корсо, віа Ґреґоріана, форум Адріана, римський форум, бачили арки Септимія Севера, Костянтина, віа Аппіа, Колізей. Та все ще туманне, я не можу зорієнтуватися. Прогулянка на Пінчо чарівна, грала музика, але коли ми там були, людей було дуже мало. Статуї, статуї повсюди.
Та що ж було б у Римі, якби не було Святого Петра, ну і всього міста. Я рада, що воно не надто велике, його буде легше пізнати. На прогулянці ми тішилися, відшукуючи римських Саетоне, Одіффре й Проджерс. Сонця не видно, погода важка й сумна. Я нічого не хочу оглядати, поки не влаштуюся.
Вечір минає за ворожінням на картах, за писанням листів до Одіффре і за балачками про нього.
на полях
Приїхавши до Рима, я не мала жодного мистецького чуття; це Рим відкрив мені розум, тому відтоді я його обожнюю.
«Емілю, на прізвисько Розпусний, ти не зігниєш, але... ох!» — а потім: «Зібравши відомості: ти таки зігниєш. Еміль Розпусний, син Леона Безсоромного».
Мама питає мене, що б я сказала, якби він одружився з Робенсон. Я нічого не сказала б, тільки воліла б побачити його мертвим.
Дивно: його шлюб із кузиною з Марселя мене б не зачепив, але з якоюсь Робенсон чи Буено, словом, із чужинкою — розлютив би. У такому разі я найбільше боюся поглядів і пліток у домі.
Якщо він одружиться, усі мої плани знову летять під три чорти.
Неможливо, щоб він рано чи пізно до мене не вернувся, сказала я. Лиш одне може зробити це неможливим — його одруження, і ось воно станеться.
Та воно й слушно, адже всі мої плани мають бути марними, а без цього шлюбу вони марними не були б. Ну й ну, от тобі й на! Від цієї розмови мені холонуть пальці. І є від чого, тисяча чортів і Робенсон на додачу! Оце вже й справді не щастить!
Це перебування в Римі здається мені чотиримісячним вигнанням, з незрівнянною радістю я думаю про повернення до Ніцци. Надто якщо Дивовижний не одружиться. О! він однаково на мене плюватиме. Карти провіщають мені багато доброго, але тільки інколи, випадково. Тож це не в рахунок.
Ах! Ніцца, Ніцца! Чи є на світі гарніше місто після Парижа? Париж і Ніцца, Ніцца і Париж. Франція, тільки Франція. Жити можна лише у Франції. Якщо мені вдасться ввійти в римське товариство, я полюблю Рим.
Палаццо Дорія на Корсо змусив мене зашарітися, такий він великий і розкішний. Ах! Бідолашна я!
Я надіслала Коліньйон таку записку, щоб відправити поштою в Ніцці:
Переписаний листBillet anonyme de Marie à Boreel, janvier 1876
«О Бореелю! Який ти став бридкий і який ти став товстий. Де твій шик?»
Час учитися, адже я в Римі саме задля цього.
Рим не справляє на мене враження Рима. Та чи справді це Рим?
Може, я помилилася?
Жити в іншому місті, не в Ніцці, хіба це можливо? Проїжджати міста, оглядати їх — так, але оселятися в них! Овва! Звикну.
А всі ці люди, що лишилися в Ніцці, — мені здається, що вони так і застигли в тому становищі, в якому я їх лишила, і не зрушать, доки я не вернуся. Та ба! вони рухаються без мене, розважаються без мене, і начхати їм на створіння в білому!
Я хотіла б, будучи далеко від очей, бути далеко й від язиків. Кажуть, ніби мною переймаються. Не можу собі цього уявити.
Я думаю лиш про травень, коли я вʼїду до Ніцци, коли вийду на Англійську набережну, вранці, без капелюшка, зі своїми собаками!
Я тут наче бідна пересаджена рослина.
Я дивлюся у вікно й замість Середземного моря бачу брудні будинки; хочу глянути в інше вікно — і замість замку бачу готельний коридор. Замість годинника на Башті я чую готельний дзиґар.
Погано набувати звичок і ненавидіти зміни.
Найпаскудніше, що зі мною може статися, — це одруження Дивовижного, сподіваюся, він не вчинить такої дурниці. А проте Проджерс узяла цю справу до серця, шлюбне бюро діє.
Робенсон вернулася недарма. Слухайте, відверто, це була б огидна справа. Одіффре одружений, пан і пані дʼОдіффре! Пані Робенсон-Одіффре! Це давня й свята історія. В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Тоді про повернення до Ніцци — пиши пропало. Та хто змушує мене вірити в ці дурниці! Одне мамине слово! Як одним лише словом можна збурити мене всю. Сподіваюся, мої страхи безпідставні. Це було б надто бридко, це означало б, що мене кривдять з усіх боків.
Ні, сподіваюся, я тривожуся марно. Далебі, це було б надто бридко. Стільки часу думати про одне, усе влаштувати подумки, усе уявити — і все намарне! Я хотіла б знати, що він думає про мене і що він думає про мій відʼїзд. Нічого, певно.
Ах! якби я могла вийти за якогось принца, ось тоді я вернулася б до Ніцци й вʼїхала б туди тріумфально! Та ні, сказано, що нічого мені не вдасться, що все мене омине. Тож я більше не будую планів, а якщо й будую, то з болісним переконанням у їхній марноті. Я більше не зважуюся нічого бажати, не зважуюся нічого сподіватися. Щоразу я розчаровувалася.

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre de bigre!». ↩
В оригіналі італійською: «palazzo» (у Марі — з малої букви; «палаццо» — усталене запозичення). ↩
В оригіналі італійською: «misera me!» ↩
В оригіналі латиною: «In nomine Patris, Filli et Spiritus Sancti. Amen» (так у тексті; очевидно, Filii). ↩