Вівторок, 4 січня 1876

Учора мама написала Боткіну, братові лікаря імператриці, і сьогодні він був у нас. Це бридкий чоловік, що займається малярством.
Після цього візиту ми виходимо. О бридке місто, яке нечисте повітря, яка жалюгідна суміш давньої пишноти й нового бруду!
Ми пройшли Корсо, віа Ґреґоріана, форум Адріана, римський форум, бачили арки Септимія Севера, Костянтина, віа Аппіа, Колізей. Та все ще туманне, я не можу зорієнтуватися. Прогулянка на Пінчо чарівна, грала музика, але людей, коли ми там були, було дуже мало. Статуї, статуї повсюди.
Та що ж було б у Римі, якби не було Святого Петра, ну і всього міста. Я рада, що воно не надто велике, його буде легше пізнати. На прогулянці ми тішилися, відшукуючи римських Саетоне, Одіффре й Проджерс. Сонця не видно, погода важка й сумна. Я нічого не хочу оглядати, поки не влаштуюся.
Вечір минає за ворожінням на картах, за писанням листів до Одіффре і за балачками про нього.
[На полях: Приїхавши до Рима, я не мала жодного мистецького чуття; це Рим відкрив мені розум, тому відтоді я його обожнюю.]
«Емілю, на прізвисько Розпусний, ти не зігниєш, але... ох!» — а потім: «Зібравши відомості: ти таки зігниєш. Еміль Розпусний, син Леона Безсоромного».
Мама питає мене, що б я сказала, якби він одружився з Робенсон. Я нічого не сказала б, тільки воліла б побачити його мертвим.
Дивно: його шлюб із кузиною з Марселя мене б не зачепив, але з якоюсь Робенсон чи Буено, словом, із чужинкою — розлютив би. У такому разі я найбільше боюся поглядів і пліток у домі.
Якщо він одружиться, усі мої плани знову летять під три чорти.
Неможливо, щоб він рано чи пізно до мене не вернувся, сказала я. Лиш одне може зробити це неможливим — його одруження, і ось воно станеться.
Та воно й слушно, адже всі мої плани мають бути марними, а без цього шлюбу вони марними не були б. Хай йому грець! Від цієї розмови мені холонуть пальці. Та й є з чого, тисяча чортів і Робенсон на додачу! Оце вже й справді невдача!
Це перебування в Римі здається мені чотиримісячним вигнанням, з незрівнянною радістю я думаю про повернення до Ніцци. Надто якщо Дивовижний не одружиться. О! він однаково мене зневажатиме. Карти провіщають мені багато доброго, але тільки інколи, випадково. Тож воно не рахується.
Ах! Ніцца, Ніцца! Чи є на світі гарніше місто після Парижа? Париж і Ніцца, Ніцца і Париж. Франція, тільки Франція. Живуть лише у Франції. Якщо мені вдасться ввійти в римське товариство, я полюблю Рим.
Palazzo Дорія на Корсо змусив мене зашарітися, такий він великий і розкішний. Ах! misera me!
Я надіслала Коліньйон таку записку, щоб відправити поштою в Ніцці:
«О Бореелю! Який ти став бридкий і який ти став товстий. Де твій шик?»
Час учитися, адже я в Римі саме задля цього.
Рим не справляє на мене враження Рима. Та чи Рим це справді?
Може, я помилилася?
Жити в іншому місті, не в Ніцці, хіба це можливо? Проїжджати міста, оглядати їх — так, але оселятися в них! Овва! Звикну.
А всі ці люди, що лишилися в Ніцці, — мені здається, що вони так і застигли в тому становищі, в якому я їх лишила, і не зрушать, доки я не вернуся. Та ба! вони рухаються без мене, розважаються без мене, і начхати їм на створіння в білому!
Я хотіла б, будучи далеко від очей, бути далеко й від язиків. Кажуть, ніби мною переймаються. Не можу собі цього уявити.
Я думаю лиш про травень, коли я в'їду до Ніцци, коли вийду на Англійську набережну, вранці, без капелюшка, зі своїми собаками!
Я тут наче бідна пересаджена рослина.
Я дивлюся у вікно й замість Середземного моря бачу брудні будинки; хочу глянути в інше вікно — і замість замку бачу готельний коридор. Замість годинника на Башті я чую готельний дзиґар.
Погано звикати до звичок і ненавидіти зміни.
Найпаскудніше, що зі мною може статися, — це одруження Дивовижного, сподіваюся, він не вчинить такої дурниці. А проте Проджерс узяла цю справу до серця, шлюбне бюро діє.
Робенсон вернулася недарма. Слухайте, відверто, це була б огидна справа. Одіффре одружений, пан і пані д'Одіффре! Пані Робенсон-Одіффре! Це давня й свята історія. In nomine Patris, Filii et Spiritus Sancti. Amen.
Тоді моє повернення до Ніцци пропаще. Та хто змушує мене вірити в ці дурниці! Одне мамине слово! Як одним лише словом можна збурити мене дощенту. Сподіваюся, мої страхи безпідставні. Це було б надто бридко, це означало б, що мене кривдять з усіх боків.
Ні, сподіваюся, я тривожуся марно. Далебі, це було б надто бридко. Стільки часу думати про одне, усе влаштувати подумки, усе уявити — і все намарне! Я хотіла б знати, що він думає про мене і що він думає про мій від'їзд. Нічого, певно.
Ах! якби я могла вийти за якогось принца, ось тоді я вернулася б до Ніцци й в'їхала б туди тріумфально! Та ні, сказано, що нічого мені не вдасться, що все мене омине. Тож я більше не будую планів, а якщо й будую, то з болісним переконанням у їхній марноті. Я більше не зважуюся нічого бажати, не зважуюся нічого сподіватися. Щоразу я розчаровувалася.

Примітки

Італ. «палац».
Італ. «бідна я».
Лат. «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь».