Неділя, 2 січня 1876

«Я їду в неділю о третій», — сказала я, точніше викрикнула, а в неділю о першій пополудні все догори дриґом: валізи ще порожні, а підлога вкрита сукнями й лахами.
Щодо мене — я вбираюся в сіре й спокійно чекаю.
Коліньйон і Діна працюють, і то так, що на годину від'їзду все готове. Ми ще снідали, коли приходить
Фіулулу, цей малюк не знав, що ми сьогодні їдемо, каже він.
А о пів на третю я сідаю з Коліньйон у маленький фіакр, і ми їдемо на музику, і я ще раз слухаю міських музикантів Ніцци.
— Ось, — кажу я Коліньйон, — якщо ця п'єса весела, то й подорож наша буде весела, я забобонна. І п'єса виявилася дуже весела, то й добре. Я ще бачу Ґалулу, який ще раз прощається зі мною. Дивовижного я не бачила, але мені байдуже. На площі Массена ми зустрічаємо ландо, яке знаком велить їхати за ним, і ми рушаємо на вокзал. Ах!..
Туди один за одним приходять Рікардо, генерал, Джиро й Паріс і ще двоє російських добродіїв, з якими мама знайома по Монте-Карло. Я бігаю, сміюся, щебечу, мов пташка. Які ж вони всі добрі! Які люб'язні, і як мені важко з ними розлучатися. Я обіцяю писати Рікардо, Біховцю, Ользі, Коліньйон, Коліньйон, яка любить мене і яку люблю я.
Мама, Діна, тітка, Валіцький, двоє росіян і я займаємо ціле купе, а решта збилися гуртом перед дверцятами.
— Ви вдаєте цю веселість, — каже мені Рікардо, — але в глибині душі ви плачете, я певен.
— Ах! та що ви! гадаєте, ні.
Коли з Ніцци від'їжджаєш, Коли вітаєш ти її, Не вдавану ти радість маєш — Любові їй не дать мені!
— Браво! Браво!
Цей чотиривірш склався одного вечора, коли ми гралися в буріме з Джирофлою.
— Дай мені цигарок, — тихенько кажу я тітці.
— Гаразд, потім.
Я гадала, що вона забуде, але в Монако вона загорнула чимало їх у папір і дала мені — вона, яка кричить, коли я прошу їх удома. У Монако ми розлучаємося, і ці кляті цигарки доводять мене до сліз.
Мені шкода бідолашного старого дідуся, тітки, Коліньйон, усіх. Мені прикро їхати з мамою, у Спа я була з нею, та й до тітки я звикла.
О мука! Уявіть собі всю докуку подорожі Італією, без слуг і без мови, з нескінченними пересадками. Мама й Діна не знають італійської, а я навідріз відмовляюся послуговуватися своїм язиком і заледве завдаю собі клопоту послуговуватися ногами.
Безперестанку нарікаючи, що я не з тіткою, безперестанку щомиті кажучи:
— Хто вас просив їхати зі мною! Я не хотіла їхати з вами! Я мала їхати з тіткою! Навіщо ви їдете зі мною?
Я добиваюся пасивної покори й запопадливості, яких годі собі уявити;
Уночі ми опиняємося в повному вагоні, я нарікаю, тихенько плачу й кажу мамі найприкріші речі, як та тварюка, якою я і є!
До всіх її інших прикрощів додається ще й той, що вона бачить, як рідна донька нею гордує, каже їй грубощі й ставить тітку вище за неї! Тьху!
Усі двадцять чотири години, що тривала ця жахлива подорож, я просиділа в кутку, затуливши обличчя плащем, мов Цезар після Tu quoque?, розтуляючи рота лише задля якоїсь зневажливої скарги. Я силкувалася сказати геть усе, аби довести, що не люблю маму, що вона мене дратує. Це виходило само собою, і я давала волю своєму лихому язику.
Нарешті близько третьої, у понеділок 3 січня, серед цієї сумної рівнини, яку звуть Римською Кампаньєю, почали з'являтися руїни, колони, акведуки, і ми в'їхали на римський вокзал. Я нічого не тямлю, нічого не чую, я геть розклеїлася після своїх двадцяти чотирьох годин без сну.
Нас ведуть до готелю «Лондон» на площі Іспанії, і ми займаємо на першому поверсі дві кімнати й жовту вітальню, геть свіжі, геть чисті. Я втомлена, сумна. Я нічого не знаю, я тут нікого не знаю! Це найприкріше. У стані, в якому я перебуваю, мені б треба когось, хто б мене підтримав, а мама плаче!
Ах! Боже мій!
Треба швидко-швидко розібратися, зорієнтуватися. Ніщо мені так не осоружне, як зміна. Нові вулиці, незнайомі обличчя! І ніякого тобі Середземного моря, нікчемний Тибр!
Я геть нещасна, коли приїжджаю в нове місто. У мене болить голова; холодно. Я вмиваюся, роздягаюся, ми обідаємо, після чого я замикаюся в кімнаті, щоб трохи зібрати докупи розпорошені думки.
Я написала тітці, Джиро, Коліньйон.
Жодної знайомої душі!
Бути в готелі, у незнайомому місті! А моя кімната! А мій дім! Там я звикла! «Сама хотіла — сама й виплутуйся», як співається в тій пісеньці, яку я чула в Американському кафе того вечора, на виставі на користь потерпілих від повені в Тулузі.
Я цього хотіла, на це я не нарікаю, тільки ж цілком природно почуватися трохи ніяково спочатку.
Перед сном я читаю «Несамовитого Роланда» Аріосто, а потім уявляю собі сцени в Ніцці, після Рима, навесні.
— Закладаюся, — сказала мені мама, — що ти думаєш зробити, як зробила Маркевич із Тормосовим. Тормосов покинув її заради американки, заледве з нею вітався, а потім, коли вернувся до неї, вона з ним зле поводилася, гнала його й більше не хотіла його впізнавати.
Та й справді, це моя найзаповітніша думка. Але навіщо? Хіба не сказано, що всі мої плани мають піти на дно, що всі мої бажання мають бути марними!
Уже півроку я тільки те й роблю, що оголошую про свій від'їзд, тож урешті в нього перестали вірити.
А тепер я поїхала, і можу сказати, не боячись помилитися, що всім начхати — і Дивовижному, і решті.
Ні, скажіть-но, хіба це не прикро?
Завтра Коліньйон відправить лист ченців
Я забобонна: остання музична п'єса, яку я чула в Ніцці, була весела, тож і подорож моя, точніше моє перебування в Римі, буде так само веселим.
Нарешті ось я тут. Уже рік я плачу за цим Римом, цим вічним містом. Я ще нічого не бачила.

Примітки

Імпровізований чотиривірш Марі — продукт салонної гри в «буріме» (вірші на задані рими). У перекладі збережено гумористичну легкість і риму коштом дослівності.
Лат. «І ти?» (мається на увазі «І ти, Бруте?») — слова Цезаря, який затулив обличчя, побачивши серед убивць свого друга Брута.