Субота, 1 січня 1876

Ось він, новий рік! Вітання й ласка!
Що ж, не так і кепсько, як я гадала, перший день 1876-го. Кажуть, що весь рік минає десь так, як перший день, і це правда. Торішнє перше січня я провела у вагоні, і справді багато подорожувала. День починається з ось такого листа, який я відправляю поштою:
«Нещасний! Твою душу, заставлену Сатані, який оце зовсім недавно мав ласку власною особою завітати до Башти й вимагати сплати відсотків, яких ти не зміг сплатити, — твою душу, кажу я, буде ганебно продано з примусового торгу 4 січня 1876 року, у вівторок, опівночі, у залі прилюдних торгів при цивільному суді Ніцци. Стартова ціна — 3 фр. По всі відомості звертатися до метра Армельфі, повіреного-позивача».
Потім я катаюся в екіпажі, але золотої молоді не видно, англійок теж. Ці щасливі шибеники десь розважаються.
Коли ми спиняємося біля дверей пані де Музе, повз проходить Турнон, підходить і заговорює до нас, наче нічого й не сталося. Слухайте, я справді нічого не розумію.
У пані де Музе ми застаємо віконтесу де Баллор, і, побачивши її, я відразу вигукнула, що ми мали б навідатися до неї.
[На полях: Я складаю цілі драми через те, що хтось заходить чи не заходить до ложі тощо.]
Отак я заощаджу собі один візит. Де Баллор із донькою недавно були в нас, вони завжди дуже чемні й дуже милі. Це прощальний візит. P.P.C.
Цієї миті мені сяйнула думка: завтра я надішлю Дивовижному ось таку візитну картку:
«Монахи з Чимієзу. Співчуття».
За цією карткою йде такий лист:
«Брате наш! Ми цілком можемо так тебе назвати, бо чуємо, що благодать торкнулася тебе і що ти нарешті зрікаєшся гнилих утіх цього світу. О брате наш, який тріумф для ангела Добра! Отже, ти зрікаєшся підступних спокус блудниць, аморальних відвідин кубел розпусти? Ти зрікаєшся Саетоне, якого радше слід було б назвати Сатаною, бо це спокусник куди небезпечніший за Люцифера, Вельзевула й Плутона! Ти більше не ходиш до Лондон-Гаусу (страхітлива безодня), ні до Золотого дому, шкідлива таверно! Ні до Французького театру, прірво розпусти! Ні за лаштунки Опери, ганебна гидото! Ти більше не вчащаєш до акторок, ти більше не закоханий ні в панну Провано, небезпечну красуню, ні в Марію Соніно, спокусливу сирену! Ти нарешті зрікаєшся вічного прокляття своєї душі! О брате наш! Ти більше не граєш у Клубі, цій смердючій і мерзенній пекельній норі! Душе міцна й мужня, серце надлюдське! Отже, ти не шкодуєш за дамою в окулярах і Морісом Ґро! Ти зрікаєшся їхніх принад! Ти підносишся, ти очищаєшся! Ти блукав, ти був розбещений, ти мало не зігнив, але ти спиняєшся! Брате наш, ми зворушені, у захваті, схвильовані до глибини душі, бо вважаємо звістку про твоє навернення правдивою — її приніс нам сьогодні брат Ардіго, який щойно покинув світ і готель Дам. Він теж! Прийди, брате Емілю, прийди! Ми чекаємо на тебе, ми молимося за тебе! Наші руки розкрито для тебе, наші ножиці наготовлено, щоб тебе постригти, ряса чекає на тебе! Обтруси з гострих сандаль порох Англійської набережної й прийди, прийди здобути вічний вінець біля ніг Господа! Монахи з Чимієзу. P.S. Я теж маю серце, я теж маю душу, я зворушений і нетерпляче чекаю на твій прихід, о брате мій! Тим паче що ти, певно, поділиш зі мною мою працю під час послуху. Водонос монастиря».
Я просто-таки в захваті від цих листів. Лист монахів — це лише початок довгого листування, яке ви читатимете з насолодою.
Генерал обідає в нас, і ми йдемо з ним знову на «Сафо». Зала повна, але повна відсутність елегантних кавалерів і дам. Я знаходжу купу кумедних речей, щоб сказати, від яких регоче вся ложа.
Рікардо приходить, як завжди. Чоловік англійки весь час сидів у своїй ложі, як отой товстий бовдур, яким він і є, поки його дружина сміється й розважається з братом Емілем, Турноном та іншими.
Пепіно визирає з-за своєї колони.
Слухайте, я лютую через смерть «Сафо»! Ці грубі бовдури в білому, ці непохитні й безглузді погани!
Бідолашна жінка!
Здається, я кажу дурниці, та байдуже, мені весело.
На виході Пепіно підходить побалакати зі мною.
Domani, partirò, sono lontana da voi! — заспівала я з «Міньйон».
— Справді, панно, завтра? Тоді я кажу йому, що так, і він так розчулений моїм сміхом, що садовить мене в екіпаж і просить дозволу прийти завтра на вокзал.
Завтра, так, завтра. Я рада, що їду.
Гадаєте, мені приємно бачити, як усі розваги пропливають у мене попід носом!
Addio dunque, tutti quanti!
Я геть щаслива, бо склала цілий план, план, який провалиться, як і решта, але поки що мене тішить. У нас є свій дім у Ніцці, неможливо, щоб рано чи пізно Дивовижний не повернувся.
Ви добре розумієте, як я прийняла б його в такому разі — найменше самолюбство велить чинити саме так. Він через це лютуватиме, як воно й має бути, а я буду щаслива.
Чудово, а якщо він одружиться? Ой-ой! ну що ж, якщо одружиться — нехай, це буде не перший мій провалений задум.
А якщо він узагалі не повернеться? Це малоймовірно, ми ж сусіди, ми знайомі. Ну от, якби не друга година ночі, я написала б цілу історію про продаж душі, монахів тощо, тощо.
Я не плакала, жодного разу не відчула суму. Дуже милий день, щоб почати рік. Не знаю, чи це помітно, але я відчуваю, що говорю й поводжуся, як Одіффре.
Я їду й думаю лише про повернення. У Римі я, певно, передумаю. Аби лиш завтра ніщо мене не затримало!
Боже, зроби так, щоб ніщо мене не затримало.
А все ж таки «саме тут я хотіла б жити».
Ах! ці кляті англійки, хто вони такі?
Я вже замкнула зошит, але мені спало на думку ще багато чого сказати. Я подивилася на велику карикатуру, де нас п'ятеро. Я подумала про все: про пані Проджерс, про англійок, про ніццянця, про «Сафо», про «Міньйон», про минулу весну — словом, про купу всього. Мені багато було що сказати, а проте, бачите, я спиняюся. Бо їхати прикро, так, але лишатися — жахливо.
Паскуа має такі природні драматичні вирази й порухи, що захоплює й зворушує мене. Стривайте, що ж я хотіла написати? Що я спокійна й збентежена, сумна й радісна, ревнива й байдужа. Мені здається, що тутешнє товариство легко здобути й водночас що це неможливо.
«Я хочу лишитися і я хочу втекти. Чим це скінчиться?!»
Я не можу лягти, я вся збурена. О! заспокойтеся, будь ласка, річ не в панові д'Одіффре, а просто в тому, що я їду. Це хвилювання. Невизначеність, непевність, зміна.
Покинути знане заради незнаного... Знане кривдить мене!
Ну от, хіба я не казала, що жахливо бачити, як усі розваги пропливають у мене попід носом! О! так, це жахливо.
Боже, зроби так, щоб я поїхала, щоб ніщо не завадило мені поїхати. Щоб я поїхала й повернулася.

Примітки

Фр. «Pour Prendre Congé» — «щоб попрощатися»; напис на візитній картці, що залишають на прощання.
Італ. «Завтра я поїду, я далеко від вас» (з опери «Міньйон», італійська версія).
Італ. «Прощавайте ж усі!»