Вівторок, 28 грудня 1875

Я тішуся, дурію цілий день, і всі заохочують мою дурість.
Ми були в доброї пані де Музе, вона хвора, лежить у ліжку.
Я бачила Манару, який кинув на мене промовистий погляд.
Дивовижного ніде не видно. Мама каже, що Балестро, муляр-гротороб, прийшовши сюди не знаю по яку роботу, сказав їй, що пан Еміль лежить у ліжку. Гадаю, мама це вигадала.
Від учора лишився чудовий фазанячий хвіст, який наштовхнув мене на думку, яку я негайно ж і здійснила. Я знайшла довгий рукав із червоного шовку, на одному кінці пришила картонне кільце, обтягнуте шовком, а другий кінець призбирала й зробила на ньому щось на кшталт китиці, спереду закріпила фазанячий хвіст, притримуваний кокардою. Вийшло щось на зразок ток, чиє денце завдовжки шістдесят сантиметрів граційно спадає, мов рибальський ковпак. Цей ковпак я надішлю Дивовижному з Вару, малою швидкістю.
Я хочу, щоб він луснув від люті. Я зшила дуже міцно, щоб у першому пориві гніву він його не роздер, бо згодом він може передумати щодо цієї посилки й носити цей ковпак удома, як Леон носить старий театральний капелюх.
А ще пишу йому ось що:
«Сарданапале з Башти, ти зігниєш. Зовні цвіте, Усередині гниє. підпис: Альфеда-да-фе Miserere».
а на звороті:
«Як ся має татко? Бебе почувається добре, він уже вміє казати: тато, Еміль. Ти задоволений?» Я й сама не знаю, що означають ці дотепні жарти, але сміюся з них від щирого серця.
Якщо ви гадаєте, що я перестану. Ах! ще чого! Він діставатиме їх щодня. У нього дуже кепська вдача, досить глянути на його почерк — дратівливий, нестримний, примхливий, злий.
Кожна з цих рис робить його в моїх очах кращим. Я не люблю чоловіків добрих, вірних, порядних, відвертих, я люблю гультяїв, шибеників. Як пригадуєте, я вже висловила свою думку про це з приводу виразу обличчя герцога Гамільтона.
Вітальня замку освітлена, я пишу за столиком, переді мною дві свічки. Я відчинила двері своєї туалетної кімнати, що якраз навпроти вікна, тож мене звідти видно.
Ні, не лише задля цього чоловіка, а взагалі я люблю, щоб бачили все, що в мене діється.
Я щойно видивлялася на замок; коли зачинити двері, кімната занурюється в темряву, і мене не видно. Там нагорі лише слабке, ледь помітне світло, майже нічого. Скидається на свічку крізь завіси, а може, це ліхтар фіакра — ні, ліхтар світив би яскравіше.
Дивно, як світло там нагорі тішить мене, заспокоює, а коли темно — я почуваюся невдоволеною.
Я була б цілком щаслива, якби знала, що він завжди сам у себе вдома. Хай зневажає мене, гаразд, але хай не дивиться на інших.
Ах! якби я могла замкнути його десь, самого, самого, самого. Мені прикро бачити його навіть у товаристві чоловіків. Якщо вже йому не до вподоби зі мною, я хотіла б, щоб він нудьгував на самоті, десь під замком. Ах! яка б це була втіха!
На мить двері лівої вежі освітилися, а тепер геть темно.
Ця тварина, певно, у клубі, адже в Опері сьогодні ввечері нічого не дають..
А чому я так ним переймаюся? Неробство, та й годі.
За п'ять хвилин десята. Мені нічого робити, піду спати. Ах! яке гарне життя!

Примітки

Лат. «Помилуй» — літургійний вигук; тут глузливо-побожний тон.