Середа, 29 грудня 1875

Гуляючи сьогодні вранці з Коліньйон і Віктором, я зустріла того американця, якого відрекомендував Вінслоу, і він увесь час ішов із нами.
Маленький Еміль, у якого була мігрень, спокійнісінько роз'їжджає на своєму двоколісному візку, поки ми слухаємо музику.
Ми знову йдемо до де Музе, і вона дає мені сім рекомендаційних листів до Рима. Дай Боже, щоб вони стали мені в пригоді так, як того бажає ця люба й чудова жінка, яка так мене любить! Хай буде спокійна — її прихильність звернена не до невдячниці, я люблю її всім серцем. Мене так мало пестять, що найменша увага падає мені просто в серце. А я ж бо хотіла любити всіх, та всі мене зневажають.
Спускаючись сходами, я бачу освітлені вікна Середземноморського клубу й тіні танцюристів. Ранкові танці щосереди.
За обідом я потроху втрачаю владу над собою і врешті розплакалася. Коліньйон бере мене на коліна, голубить і втішає. Дякую їй! Але втішити мене вона не може. Я плакала ще дужче, бо не могла поскаржитися їй. Вона добре знає, що повергає мене в розпач, але мені соромно їй про це сказати.
Ах! здається, я помру, я надто багато плачу, у мене немає й хвилини спокою.
— А проте сьогодні вранці ви здавалися в доброму гуморі, такою веселою, — каже мені Коліньйон.
Так, справді, я не вила, але ж не можна вити безперестанку, та й хіба я певна, що не вила всередині?
Погано впадати в розпач у моєму віці. Мені ще немає сімнадцяти.
Досі я.. ні...
Невже це не зміниться? Невже ніколи, ніколи, ніколи я не житиму як інші? Я бачу, як усі ці люди проїжджають в екіпажах. Вони щасливі, спокійні!
Певна річ, у кожного своє горе: один хворий, інший закоханий, ще інший прагне грошей, а ще когось гризе чи то розлука, чи то смерть; у кожного своє горе, ба навіть кілька, але не таке, як у мене.
А в мене все життя — суцільне горе.
Ви, певно, скажете: бідолашна нероба, вона гадає, що нещасна одна-єдина, тоді як вона щасливіша за багатьох. Ой ні, аж ніяк — я розумію життя достатньо добре, щоб судити здорово. І моє горе найнестерпніше з усіх. Утрачаєш дорогу істоту, плачеш рік, два, інколи лишаєшся сумним на все життя, але бувають хвилини, коли забуваєш, усе згладжується. Найбільший біль із часом утрачає силу. Але мука невпинна, вічна!
Через мій вік усі гадають, що я дурненьке дівчисько, яке... Ах! як мені це набридло! Якщо не вірять, якщо мене не розуміють, то й нехай!
Я щойно прочитала листи пані де Музе — добрішою бути неможливо, чарівнішою бути неможливо.
Ах! якби таких, як вона, було багато!
І от бачите, здебільшого ті, хто хоче, — не можуть!
Минуло шість років, відколи вона покинула Рим, і я дуже сумніваюся, що її знайомі пам'ятають її. Та й вплив її ніколи не був великий.
Вона дала сім листів: один — для міс Софі Гей, тітки сера Гея, який завжди при герцогові Единбурзькому; один — для монсеньйора де Фаллу, у палаці Распольї; один — для абата Ліста; один — для графині Антонеллі, уродженої Гарсії, палац Антонеллі; один — для його Високопреосвященства кардинала Антонеллі, палац Ватикану; один — для барона Вісконті, колишнього директора Емпіризму; і один — для маркіза д'Епіне, скульптора.
Що з цього вийде? Dio lo sa.
Я так сумніваюся й так звикла до прикрощів, що боюся, аби ім'я пані де Музе не зашкодило нам. Боюся, бо мені здається, що все приязне до нас має бути відкинуте й зневажене, як ми самі.
Що поробиш, я навчена гірким досвідом!
Сьогодні ввечері велика вистава в Опері, і гратиме Сіворі. Я не йду. Та й вільних лож було тільки дві: одна в першому ярусі, а друга — поруч із Дивовижним. На крайній випадок ложа в першому ярусі мене б влаштувала, але мені не хочеться йти. Та й яка втіха! Зустрічати самі лише незнайомі чи ворожі обличчя!

Примітки

Італ. «Бог знає».