Понеділок, 20 грудня 1875

Учора я заснула в такому каламутному стані, що нічого не тямила. У розпачі, заплакана, я бачила хвилі свого розуму чорними й бурхливими, мов хвилі Середземного моря в листопаді, а над усім — Одіффре, що стрибає, мов чортеня, ходить до тієї Ґонсалес, розглядає її в бінокль. Одне слово, купа дурниць.
Я сказала мамі про своє рішення, вона нічого не відповідає, чи то не слухає, чи то надто слабка, чи то ні на що не наважується — це жалюгідно.
О другій ми йдемо на концерт красних мистецтв, я бліда, мов мрець, у своїй білій сукні. Граф Марков підходить і сідає коло нас. А у великій ложі — члени клубу, серед інших Красень-Денний і Дивовижний. Загалом мало пожвавлення й кляте товариство.
Я розраховувала побачити Одіффре заради цього клятого запрошення, а не побачивши, велю спинити екіпаж перед секретаріатом клубу, і Дивовижного викликають. Він вийшов на ґанок, розглядаючись і питаючи, хто його кликав, з таким милим виглядом, що я ладна була кинутися йому на шию.
— Це ми, — каже мама, — та заходьте-но на хвильку в екіпаж, дуже вже дощ ллє.
— Залюбки, пані, — і він сів коло мене.
— Ну, куди ж ми їдемо? — спитав він, сміючись.
Візник зачинив дверцята й спитав, чи їхати додому.
— Ні, ні, — закричали ми, вибухнувши сміхом, — заждіть!
А пан мовби промовляв: «Мені й тут чудово, викрадіть мене».
Іншого дня я б реготала, мов божевільна, та цього разу я була холодна й тремтлива.
— Ну ж бо, у чому річ? — спитав чоловік, насміявшись разом з усіма…
— Ось, — кажу я, — я хотіла б піти на ранкові танці, і питаю у вас, до кого слід звертатися по запрошення.
Мені хотілося себе задушити.
— Питати треба у Віжʼє, — відповів він, — цим відає окрема комісія.
— А з кого складається ця комісія?
— З Віжʼє, Барраля й Левіна.
— А! пречудово.
— Але хіба постійний член клубу не має такого права? — спитала моя мати.
— Ні, пані, ні.
На це пані моя мати каже, що в мене часто бувають дивні примхи, що вона не хоче просити запрошення, що її давно знають у місті, тож могли б і самі їй його прислати тощо. А Одіффре каже, що «поговорить про це сьогодні ввечері в клубі».
Поза сумнівом, він міг би дати запрошення без жодних труднощів, але нічого не проситиме, бо скажуть, що він просить його тому, що залицяється до мене. Це безглуздо й образливо. Скидалося б на те, ніби він вибиває двері для своїх протеже! Паскудство, бруд!
Прокляття! Мені не треба описувати свого стану — хай судять із того, що діється.
Яка користь знати будь-кого, якщо твої знайомства тобі ні до чого.
Треба було бути в такому розпачі, отупінні й сумʼятті, як я, щоб заговорити з Одіффре про це запрошення. Для інших це була б найпростіша річ у світі, а для нас, що боїмося, що сумніваємося, — це жахіття.
Що ж, ще одне паскудство! Ото вже діло, ось до чого я докотилася! Я більше не плачу. Я надто нещасна, надто принижена, щоб плакати.
Наполовину серйозно, наполовину сміючись, я проводжу вечір, випрошуючи ці ранкові танці. Мені відповідають, що це неможливо і що я їду до Рима.
Та чи певна я цього? У мені все змінилося. Я вже геть не знаю, чого хочу. Ніцца, її товариство й Середземноморський клуб здаються мені суцільним раєм. Мені здається, що лише тут розважаються, лише тут добре, лише тут елегантно. «Лише тут хотіла б я лишитися, кохати й умерти».
Одіффре мене тримає, про це стільки говорили вдома, що мені здається, ніби в усьому цьому є щось надзвичайне. Мені здається, що ця ніццька дурниця вплине на все моє життя. Цей чоловік видається мені моїм, усе, що зі мною стається й станеться, буде лише засобом дістатися до нього. Усі мої плани зводяться до цього нікчеми. Чому я хочу їхати? Щоб повернутися й приймати тут. Я хочу вийти заміж назло ніццянцеві, приїхати до Ніцци теж заради нього. Я б не дотримала свого слова, якби не записувала своїх найпотаємніших, найскороминущіших думок.
Хай не думають, що в мене якесь особливе кохання чи якась дурниця такого штибу, ні, це не в моїй вдачі. Я скроєна, мов чоловік: гарне обличчя мені подобається, і я аніскільки не соромлюся говорити про це, скільки заманеться. Цей чоловік упав мені в око, він мені до вподоби, я до нього ревную. Він мені опирається — і я люблю його втричі дужче. Що вдієш, це каприз, забаганка.
Я їду, але я повернуся.
Я хотіла б повернутися заміжньою.
І що ж я бачу в кінці всього? Одіффре. Завжди його. Якби він мене кохав, я, мабуть, не кохала б його. Хто мені його втовкмачив? Я й сама не знаю, як це сталося. Від першої миті, ось уже понад рік, він змінювався щодня — то наводив мене на найкращі думки, то плював на мене. Так було не лише відколи ми його знаємо, а й задовго до того.
Тепер мій давній щоденник видається мені неповним: чи казала я, що за відсутності Дивовижного, коли ми його ще не знали, я нудьгувала? Що я вдягалася, виходила, ходила до театру лише заради нього? Якщо я цього не сказала, то кажу тепер, хоча це й так усі бачили й розуміли без моїх слів.
Які тверді були мої бажання раніше! Я хотіла поїхати.
Тепер я і хочу, і не хочу. Мені страх як прикро лишати вродливого ніццянця на поталу всім цим Буено, Робенсон, Ґонсалес. Ах! ця остання: перш ніж піти до Віллісів, Дивовижний зайшов до неї, і до того, і після того розглядав її в бінокль.
Я була там, і ось до панни де Ґонсалес він пішов, а не до мене, її він розглядав у бінокль, а не мене. Поки він був у її ложі, я могла його бачити: він, певно, казав їй щось приємне, бо обличчя дівчини аж сяяло.
Мені він ніколи не казав нічого приємного, завжди ставився до мене або як до байдужої, або як до дівчиська.
Я казюся, коли думаю про дурне вдоволення старого Морено, який сповістив мені новину про моє одруження, а тепер у фаворі його дочка.
Фе, як це паскудно, фе, як бридко, фе, як принизливо! фе! фе! фе! фе! фе!
Я найнещасніша з усіх на світі, я молюся Богові, як ніколи не молилася, і засинаю вдоволена.

Примітки

В оригіналі італійською: «Qui solo vorrei restare, amar et morir». ↩