Вівторок, 7 грудня 1875

Я вдягаюся в біле, як завжди, та все геть нове й гарне, аж очей не відведеш, але виходимо ми трохи пізно, бо Барнола й Варпаховський були в нас, і ми прогулялися садом під чудовим сонцем.
На набережній я бачу гарного хлопця, схожого на Одіффре, але з невиннішим обличчям, і він мене вітає. Гадаючи, що він помилився, ми не звертаємо уваги, друга зустріч — другий уклін; третя зустріч — і третій уклін! Тоді ми велимо завернути, щоб побачити, хто це, бачимо його, але не впізнаємо. Тут тітка вигукує: Це Мілорадович! Уявіть собі моє сум'яття.
Я велю візникові їхати слідом, плету сотню дурниць, схопившись за серце, і на вокзальній авеню велю спинитися з наміром заговорити до того чоловіка, щоб дізнатися, хто це. Та саме коли ми мали спинитися, він зникає, і, гадаючи, що він зайшов до готелю «Британські острови», ми їдемо туди, але консьєрж відповідає, що нікого на прізвище Мілорадович у готелі немає. Тоді, геть збентежена й плетучи дурниць як ніколи, я повертаюся. Джиро з нами. Я мов божевільна, і мені страшенно кортить розповісти цю пригоду всім; хапаю Коліньйон і розповідаю їй усе з шаленими «піф!» та «паф!». А що, як це справді був Мілорадович! Та тепер я міркую: як він міг нас упізнати? Після майже шести років розлуки — мені було одинадцять, йому п'ятнадцять! Тітка й Діна, щоправда, не змінилися, та й Полеві стільки моїх світлин надіслали! Та ні, це неможливо! А проте цей чоловік на нього схожий, тепер я невиразно його пригадую, він дуже на нього схожий, схожий і на Дивовижного, тільки ніс у нього коротший.
— Люба моя, — кажу я Джиро, — це викапаний Бібі, тільки вигляд у нього надто невинний, йому б трошки гріха в обличчі.
— Що до цього, — відповідає вона, — то хай позичить його в когось із моїх знайомих!
— Так, і з моїх теж!
Ні, справді, мене це страшенно заінтригувало, страшенно.
Джиро йде. Ми йдемо в Оперу — тітка, Діна і я — вбрані в стилі Марії Стюарт.
Я — з бажанням побачити там незнайомця. Я погано висловлююся, бо випила шампану, але про це скажу нижче.
Спершу Опера. Леона немає! Смуток! Половину вечора Барнола в нашій ложі, другу половину — велетенський Пепіно. І через цих жалюгідних кавалерів Говарди, що навпроти, почуваються ніяково!
Я слухала «Міньйон» із насолодою й розчуленням, забула про все — про туалет і про публіку — і, схиливши голову до колони, упивалася цими чарівними мелодіями. Хай мені дадуть «Міньйон» у моїй кімнаті — і я тішитимуся так само, ба навіть більше. При цікавій публіці нічого не чуєш. Я бачила цю оперу стільки разів, і щоразу зворушуюся. Сцена, де циган хоче побити Міньйон, «Чи знаєш край…», пожежа й остання сцена щоразу здаються мені новими й щоразу дарують мені аж чотири різні зворушення. Я так добре розумію гнів, ревнощі та сльози Міньйон, а Паскуа грає й співає так гарно. Я обожнюю «Міньйон» — це найчарівніша, найвеселіша, найніжніша й найчудовніша опера.
Я повертаюся додому геть закохана. Мені кажуть, що це в Одіффре, ну хай так, мені треба бути в когось закоханою, припало на Одіффре — тим краще для нього.
А річ у тім, що для мене зараз бути гарним означає бути схожим на Дивовижного. Та ні, це вплив «Міньйон», і нічого більше.
Мама повертається з Монако й привозить генерала, і ми вечеряємо чим бог послав — рештками обіду й шампаном — аж до другої години, ось чому я погано висловлююся.
Якби хтось захотів розповісти це лихим робом! Пані повертається опівночі з якимось паном, а панни вечеряють до другої з шампаном, — а проте все було так невинно, так просто, так бездоганно пристойно в найменших дрібницях.
Газове світло спершу засліпило мене, і очі мої сльозилися, а тітка каже, що я плакала; я не сперечаюся й не серджуся.
Якщо це справді був Мілорадович — карти ж мені так наполегливо віщували короля одруження з великими грошима. Та ні, Поль написав би, Олександр написав би. Хто ж цей чоловік? Аби лиш не оперний тенор!