П'ятниця, 3 грудня 1875

Я була спокійна, я була незворушна, я вийшла з Діною в маленькому капелюшку з видри, я була гарна, на мене багато задивлялися. Потім ми забрали Джирофле, Джиро, як я кличу його віднедавна; ведемо його обідати додому, а потому сміємося й справді сиплемо дотепами, та намарно — нема кому нас слухати. Стільки гарних слів змарновано! Якби бодай якийсь журналіст міг їх почути, газетні дрібниці були б куди потішніші. Я б віддала бозна-що, аби Дивовижний міг побачити нас крізь замкову шпарину: Джиро, заклавши ногу на ногу, курить цигарку, Діна в позі китайської ляльки, підперши підборіддя рукою, а я простягнулася долі поряд із Фредеріком.
[Навскоси: Фредерік — це пес!]
А чого ми тільки не наговорили про нього! Я лягла долі, бо Діна сказала: це давня й свята історія! Ці слова справляють на мене таке враження, яке колись справляло ім'я Гамільтона. Я вся стаю нервова, вся не знати яка, і якби я не лягла долі, мені довелося б усе потрощити, починаючи з самої себе.
— Я тебе розумію, — каже Діна, — навіть на мене це справляє бридке враження. Та чи можна збагнути ці слова, сказані про Робенсон!
— Хіба ж ні, — вигукнула я, підвівши голову з килима й потому важко впустивши її знову, — хіба ж ні! І це сказано якимось Одіффре, чоловіком розпусним, бабієм, ніццьким гульвісою, що марнує життя між Лаурою, Джоєю, актрисами, дівками тощо тощо. Та таке личило б якомусь Раулеві де Бражелону, романному героєві, чоловікові, що покохав жінку, та ще й жінку, аж ніяк не схожу на Гостру американку.
А в устах такого шибеника, як Дивовижний, це стає вдесятеро, всоте сильнішим, закоханішим, побожнішим! Слухай, я б усе на світі віддала, аби про мене сказали бодай стільки! Така фраза, викликана якоюсь Робенсон! щось священне, святе — і це з Робенсон! Ах! бачиш, тут можна сказитися!
— Ще б пак, та що мені до того! а проте я й сама казюся! — каже Діна.
— Ах! люба моя, якби я не лежала, мені б довелося щось розтрощити, когось винищити! Стривай, я, мабуть, встану й розіб'ю отого стільця, — і я встала, щоб це зробити, але Діна спинила мене, зауваживши, що на меблі ми небагаті.
Карти віщують мені чорноту. Я була спокійна, і ось я знову ревную до цілого світу загалом і до Робенсон зокрема, яку я мигцем бачила сьогодні на набережній, у закритій кареті.
Це жахливо — бути зневаженою й покинутою всіма! На мить улітку мені було краще, надходить зима — і я знову стаю найнещаснішою з істот. Не кажучи вже про Дивовижного, та дурного Еміля д'Одіффре, погляньте на всіх інших — паскудники, пси, гамільтони, що плюють на мене.
Це мусить змінитися, бо я подохну! Карти віщують мені близьку смерть. Я була терпляча, поки була дитиною, але дванадцятого січня мені виповниться сімнадцять! Я в розпачі, я нещасна!
Перед Джиро й Діною я співала «Чи знаєш край…». У сорочці й коротенькій спідничці, мов Міньйон, з розпущеним волоссям, із жестами й почуттям — одне слово, мов актриса. Я співала чудово.
Дивовижний дивиться лише на Паскуа й ходить тільки за лаштунки. Кажуть, ніби він закоханий у Меккочі, prima donna leggiera. Гадаю, у мене буде каприз на Паскуа, я даруватиму їй букети й коштовність. Сім років тому мені вже траплялося опікуватися співачкою в Росії, я подарувала їй гарний медальйон зі смарагдом. Це мене розважить.
Я нудьгую, мов остання нещасниця.
Північ, завтра я не буду свіжою, та що там обличчя! Така вже, певно, наша нещаслива доля — бути зневаженими всіма.
О! якби ви знали, як це жахливо для такої вдачі, як моя.
Сама, скрізь, завжди сама! Що ж я такого лихого вчинила, щоб бути так покараною, так зневаженою! Я не кажу про Одіффре, це була б розкіш.
Я звертаюся до Бога, а Він мене відштовхує, Він мене не слухає. Чи буду я колись щаслива? Ніколи, бо я скоро помру.
Ти кажеш це, бо закохана, скажете ви. Ні, я кажу це не тому, що закохана: два роки тому, та й торік, не можна сказати, щоб я була закохана, а була така ж нещасна, як і тепер. Я втомлена, втомлена, втомлена від цих вічних голосінь.
Та хіба ж є спосіб не голосити!
О! я, мабуть, страшна негідниця! інакше Бог не зробив би мене такою сумною, такою покинутою!
— Пані де Дайєнс розповіла мені, — сказала Діна, — що Робенсон пов'язала Бібі краватку на очах у всіх, у Проджерс: Ідіть-но сюди, любий, я поправлю вам краватку, — сказала вона, і Бібі вклякнув перед нею навколішки. Усі дами були обурені.
Ось іще одна річ, що мене розлючує!
Чому ж зневажають саме мене! Якби я була бридка, чи дурна, чи загнана, чи стара, як ті Лакруа, як Сторіатіне, та мені ж шістнадцять, я гарна, я дотепна. Не родися ні гарним, ні розумним, ні багатим, каже російське прислів'я, а родися щасливим.
Так, щасливим — ось найвеличніше слово. Чому ж я нещасна?
Щовечора я казала б те, що кажу сьогодні, якби не було безглуздо повторювати одне й те саме.
Повірте, навіть коли я цього не кажу, я завжди про це думаю, і всю минулу зиму я про це думала. Щомиті, скрізь, на уроці так само, як у театрі. Піду помолюся… так, навіщо! Хіба мене чують, хіба мене вислуховують, хіба мене жаліють!
Елена й Ліза Говард — вони щасливі! Їхнє щастя — образа для мене, бо вони мене скривдили!
Я питаю, чому я нещасна! Ні, нема в мене розуму, хіба ж питають про таке, коли мають розум.
Народжуєшся щасливим або нещасним, і ніщо тут не зарадить — ні молитви, ні сльози, ні закони!.. Я тому живий доказ. Мені всього бракує!
Ах! так, у мене ціла власна квартира, у мене сукні, черевички, як ні в кого! Та навіщо! Та яка з того користь!
Пів на першу ночі.
Коли ж нарешті я поїду до Рима. Я хочу вчитися, я марную час намарно, а коли вже нічого не робиш, то хоч мусиш розважатися, виходити у світ. Я марную час і нудьгую, а ниций ніццький люд мене відштовхує.

Примітки

Рауль де Бражелон — романтичний герой роману Дюма «Віконт де Бражелон», взірець вірного коханця Луїзи де Лавальєр.
Італійською: prima donna leggiera — лірико-колоратурне сопрано, провідна співачка на віртуозні партії.
Російське прислів'я: «Не родись красивим, а родись щасливим». Марі додає до нього «розумним» і «багатим».