Середа, 1 грудня 1875

Я бачу всю цю справу наскрізь. Ґалюла нічого не казав, він надто розумний, щоб щось бовкнути. Цю гарну новину вигадали Ніна й Марі, ці дурні товстолобі довбні. Аж тепер я пригадую, скільки разів Марі говорила мені про нещасливу пристрасть Ґалюли до мене. Барнола, цей збирач усячини, був у Ніни, і ця чарівна мавпа наговорила йому про Ґалюлу, а великий пліткар підхопив цю новину й розносить її далі. Ось і все, ясно як білий день опівдні.
Сьогодні вранці я пішла на прогулянку сама, але людей надто багато, щоб виходити самій.
Приходить Біховець, і ми йдемо на музику. Юрба. Біховець і Варпаховський, колишній ад'ютант того великого князя Миколи, який наробив стільки скандалів, поряд із нами.
І ось Одіффре підходить до екіпажа, виринувши не знати звідки, як це у нього заведено.
Він пританцьовує, базікає й щомиті ніби збирається піти.
— Ви надовго в Ніцці?
— Гадаю, на тиждень.
— Як, ви знову їдете!
— Та так, — каже тітка.
— І куди.
— До Рима.
— Так, до Рима, — кажу я.
— Та ви тільки те й робите, що мандруєте, панно, це справді жахливо! Ви — револьвер!
Хай хто хоче, той і пояснює! Я — револьвер! Що за безглуздий чоловік.
— А ви ж що поробляєте? — питає тітка.
— Та нічого, піду обідати, потім до театру, а потім спати. Я надзвичайно милий, коли сплю.
Тричі дурень!
Він іде, а ми йдемо пішки — я, тітка й генерал, який смішить мене, звертаючи мою увагу на те, як по-різному на мене дивляться: чоловіки — на обличчя, жінки — на сукню.
Ми зустрічаємо Дивовижного з Дезіре й отримуємо два гарні вітання; nec plus.
Повернувшись, розповідаю Коліньйон про свої листи до Одіффре й читаю їй «Віщування Кассандри», яке вона визнає дуже добрим, але надто зухвалим. Сьогодні ввечері в Опері, з генералом.
Я червона й не почуваюся гарною.
Дивовижний у своїй ложі зі старим клятим шкапом, і всі інші пси приходять до нього, мов до якоїсь дами чи до префекта.
Рікардо й Фіулулу заходять до нас.
Клятий Дивовижний виходить за кожним антрактом, але в жодній ложі його не видно.
Він клопочеться лише своїми співаками. Дають «Фаворитку», Паскуа співає, мов сама душа співає.
Я не розчарована, я вже ні на що не сподіваюся, та тітка казиться за мене, вона гадала, що він прийде, бо ж підходив поговорити з нами на музиці.
Справді, я не розумію цих ніццьких панів: вони домоглися, щоб їх відрекомендували, виявляли таку запопадливість, їх приймали — а тепер жоден не робить візиту.
З найкращою волею в світі я ніколи цього не зрозумію.
Клятий шкапа худий і старий, але він схожий на свого клятого сина. Вони гарні разом.
Бідолашна Проджерс сама, ніхто до неї не заходить.
Манара розглядає мене в бінокль, і двоє інших у ложі Бібі роблять те саме.
На виході я бачу лише Дезіре й Енотеаса.
Не можу збагнути, що з Одіффре, він якийсь дивний, ні до кого не ходить, ні до кого не залицяється, клопочеться лише співаками. Можливо, він чекає на появу Робенсон, яка, як свого часу у Спа, не показується.
Боюся, що сьогодні ввечері я надто на нього дивилася, але ми ж навпроти нього, мимоволі дивишся перед собою. Він тримався цілком невимушено й не уникав дивитися на мене, а навіть розглядав у бінокль, та ховаючись за батьком.
Так мені більше до вподоби, принаймні я знаю, чого триматися, він більше не кривляється й поводиться, як усі.
Я кохаю його значно менше, майже зовсім ні. Я спокійна, майже вдоволена. У театрі я показала себе веселою. Я переймаюся ним за звичкою.
Віднині я більше не хочу нікого опікати, ні за ким бігати.
Я стаю Галатеєю. Хай мене оживляють, коли хочуть.
Так принаймні не матимеш вигляду побитого пса, загнаного шкапи.

Примітки

Латиною: nec plus — «і не більше», тобто жодного дальшого спілкування.
«Фаворитка» — опера Доніцетті (1840).
Галатея — статуя, оживлена Пігмаліоном; Марі обирає для себе пасивну роль, чекаючи, поки її «оживить» кохання.