Неділя, 28 листопада 1875

Я в Ніцці! Від Парижа до Ліона ми їхали в снігу. Та дивно — приїжджаючи у своє місто, я не у захваті, як раніше.
У Тулоні ми зустріли Коліньйон і беремо її з собою. Мама й Сапоженікови зустрічають нас на вокзалі. Дорослі беруть фіакр, а ми вертаємося нашим екіпажем. Діна одразу розповідає мені про всі рази, коли бачили Одіффре, і про великий скандал в опері. Мама й Діна були там того вечора, в ложі № 3, а в № 5 — старий Одіффре з дочкою. Дивовижний був у своїй ложі, у двері нашої ложі стукають, Діна відчиняє — це Одіффре; та коли він уже хоче подати їй руку, то зупиняється, вагається й сахається назад у коридор, наче переляканий. Він щойно побачив, як заходить пані д'Одіффре, його мачуха, Діна дивилася крізь шпарку в дверях. Він кинувся до мачухи.
— Я хочу Марі, — каже вона, — я хочу свою доньку, я прийшла по неї.
— Ви її не дістанете, пані!
— Я хочу зайти до її ложі, я хочу свою доньку — і я зайду!
— Ви не зайдете!
— Я хочу зайти!
— Та це ж щоб зчинити скандал, ви ж не вбрані для театру.
— Я хочу свою доньку!
Тоді, відчувши на собі чужі погляди, блідий, мов мрець, він підходить до мачухи й починає тихо й італійською благати її, склавши руки, а вона, притулившись спиною до стіни, вся в чорному, загорнена в довге манто, страхітливо вродлива, повторювала лише ці слова: Я хочу Марі, я хочу Марі!
— Гаразд, заждіть, пані! — вигукнув д'Одіффре. Марі, — каже він, відчиняючи двері ложі, — твоя мати тут!
— Не може бути! — вигукнула Марі з жахом і відразою і, хутко зачинивши двері, знову сіла біля батька.
Тим часом Кресчі, ще двоє чоловіків і нещасний Еміль були в коридорі. Кресчі впрівав, мов віл, і благав пані д'Одіффре стриматися.
— Жаль було дивитися на бідолашного Еміля, — каже Діна, — він був блідий, мов мрець, зайшов до своєї ложі, з'явився там, потім всівся в Арсонів, потім знову в іншій ложі, мов божевільний, мов несамовитий, силкуючись здаватися спокійним. А батько з дочкою сиділи нерухомо, наче боялися ворухнутися, замкнувшись у своїй ложі, вхід до якої стерегли.
— Ми лишалися якомога довше, — веде далі Діна, — буцімто чекаючи на екіпаж; у театрі лишилися тільки ми та Арсони, які в салоні внизу чекали на розв'язку сцени нагорі, звідки чулися крики й гуркіт жбурлених меблів, там, певно, розігралася жахлива сцена, там були пан д'Одіффре, його дружина, дочка, Еміль і двоє правників. Арсони чекали, бо вони друзі й знають усе.
— Що ж, — кажу я, — мені шкода нещасного Еміля, від щирого серця.
Цієї миті ми під'їжджаємо до міського саду, там музика, а Еміль уже там, ось-ось сяде у свій екіпаж. На ньому було довге жовте пальто — геть як у Гамільтона.
Мені страшенно закортіло повернутися, щоб ще раз його побачити, але я ж їхала з вокзалу, та й він удав, ніби мене не помітив.
Приїжджаю додому геть сумна, ми базікаємо про все: про Одіффре, про скандал, про всіх інших. Ґалюла вчащає до Говардів, Одіффре задивлявся на Елену, що паленіла, мов вишня. Пані Проджерс прибрала до рук Пепіно й показала йому в театрі свої груди, заледве прикриті серпанком.
Одіффре був дуже ввічливий, щоразу на музиці підходив до екіпажа, але про мене не зронив ані слова, а в театрі, у ложі, балакав про все, як завжди, та коли хтось випадково назвав моє ім'я й сказали про мене кілька слів, він затнувся й тієї ж миті вийшов.
— Йому переказали те, що ви про нього казали, — каже мені мати, — і тепер він вас ненавидить.
— Ось бачите, як зручно, — кажу я холодно, — я теж його ненавиджу.
— Але він вас ненавидить, — каже тітка, — від кохання до ненависті лише крок, — додала вона, бо Коліньйон була тут.
— Треба бути такою обачною, — підхопила мати, — ви сказали: Одіффре годиться для одного туру вальсу, але для шлюбу — фе! яке паскудство! — а не подивилися, чи не було слуг у кімнаті.
Може, вона й має рацію, пані моя мати.
Що зроблено, те зроблено. Думка про те, що він вчащатиме до Говардів, кригою сковує мене, я вже нічого не кажу й слухаю інших у стані, що в кожного викликав би жаль.
У Сапоженікових є ложа в опері. Я піду.
Я купаюся при Ользі, потім читаю їй свій піднесений твір, а тоді ми вдягаємося.
На мені біла сукня з бережу, пошита кофтинкою, трохи мов нічна сорочка, відкрита спереду наче ненароком і затягнута на талії широким дитячим пояском. Я втомлена й не така біла, як зазвичай.
Одіффре, батько й син, тут. Хто зна? Хто з двох жертва — чоловік чи жінка?
Можливо, вона нікчема, розпусна жінка, якій діти потрібні лише задля грошей і скандалу. А може, чоловік — людина страшна, брутальна (він славиться своєю брутальністю), розбещена, груба, що мордує її за допомогою сина.
А хто ще зна — хіба що диявол, та не я.
Ця сцена в коридорі театру, ця така вродлива жінка в чорному, притулена до стіни й вимагаюча своєї доньки, схилили мене на її бік.
З іншого ж боку, ах! ось хоча б з іншого боку — лишається тільки молодий. Батько — бовдур, дочка — негідниця, що перед суддями розповідала жахіття про свою матір, кажуть, ніби та була в зв'язку з князем Монако, і дочка більше не хотіла називати її матір'ю.
А хто зна, може, дитину розбурхали, навчили так казати, переконав батько, що мати — лиха жінка. Хто зна? Завжди — хто зна. Я нікого не суджу, я розповідаю це тому, що ця справа, торкаючись чоловіка, який мене цікавить, стає для мене майже особистою.
Зала ще сумніша, ніж зазвичай. Жодного разу, відколи я в Ніцці, я не мала приємного вечора в Опері. Пепіно вітає мене знизу й іде до Проджерс, яка, певно, сьогодні ввечері знову покаже йому щось дуже гарне.
Молодший Одіффре має скуйовджений вигляд, не знаю, що він накоїв, я уникала на нього дивитися. Не хочу, щоб він гадав, ніби цікавить мене. Батько, такий comme il faut, гарний поряд із сином.
Під кінець, коли старий лишається сам, я розглядаю його в бінокль, ховаючись за Марі, силкуюся віднайти в його обличчі риси молодшого — він на нього схожий.
Ніхто до нас не зайшов. Зала загалом була бридка й сумна, ми вчотирьох сміємося попри загальний смуток.
Повертаюся отупіла й байдужа — це найгірший стан. Я б воліла плакати.
О! ці карти! ці кляті карти, що віщують мені найдрібніше.
На завтра вони обіцяють мені превелику радість для серця і що я побачу темного короля. І ось я завмерла, склала руки й заплющила очі — така я була щаслива, бачачи ці карти. Я не хочу казати, що кохаю його, а проте поводжуся так, ніби кохаю. Щоразу, коли я вже ладна сказати «кохаю його», я відступаю. Я погано бачила його сьогодні ввечері: без бінокля я бачу кепсько, а розглядати його в бінокль не наважилася.
Але ж негоже цим перейматися, кажу я собі, це соромно, це паскудно — перейматися чоловіком, який на мене навіть не дивиться, який поглузував з мене. І я його не кохаю, а проте поза ним для мене зараз немає нічого. Усе, що він робить, видається мені добрим. Я думаю лише про нього, вдягаюся лише для нього, з кожним новим капелюшком я думала в Парижі, яке враження справлю на нього; хай він заговорить до мене, хай прийде — і я цілком вдоволена, хай виявить увагу — і я щаслива. Де його немає, там для мене немає нічого. Я стежу за його найменшими вчинками, найдрібніші речі набувають ваги, якщо їх сказав він, я пам'ятаю його найменші слова й часто говорю, як він, наскільки це можливо, не маючи такого чоловічого й низького голосу, як у нього.
У мене немає інших спогадів, окрім як про нього, щомиті я знаходжу, що сказати про нього або який його вислів повторити.
Я хотіла викласти все це достеменно. Робіть висновок. Я добре знаю, що ви скажете: Ти його кохаєш! І, можливо, ви помиляєтеся. Я його не кохаю, я ненавиджу його з усією силою, з якою могла б його покохати.
Він принизив мене, обурив, образив, довів до сказу, до люті, і я ніколи йому цього не пробачу.
Та йому начхати на моє пробачення! Безперечно, але я кажу за себе. Ніщо у світі не стирає в мені злопам'яті, яку я раз затаїла. Мені здається, що якби він… ні, не казатиму, це було б надто безглуздо; так-от, мені здається, що хоч би що він зробив, я ніколи не забула б, що він колись мене зневажив.
Чи розумієте ви, скільки болю, скільки жаху в цьому слові! Зневажена!
Я ж розумію, я, що пам'ятаю ляпаса, якого дав мені брат понад дванадцять років тому і який, згадуючи його, лютую так, наче щойно його дістала; я, що затаїла в глибині серця якусь ненависть до брата через цю дитячу образу. То був, до речі, мій єдиний ляпас, зате я сама нароздавала їх усім чимало.
Я хотіла покохати Одіффре, він мене зневажає, тож я заходжуся ненавидіти його й чинити йому на кожному кроці, за кожної нагоди всілякі капості, і то не лише зараз і не лише тут, а скрізь, усе своє життя. Ах! він і не знає, скільки злості було в моїх очах сьогодні пополудні, коли я подивилася на себе в дзеркало, — я й сама трохи злякалася.
Пробачити можна все, окрім зневаги. Я б пробачила жорстокість, спалах гніву, образи, кинуті в мить люті, навіть зраду, коли людина повертається й досі тебе кохає, але зневагу!
Ах! знайдіть-но мені жінку, справжню жінку, яка пробачила б зневагу, яка не зненавиділа б чоловіка, що її зневажив!
А я, нещасна! як же мною гордують, як забувають, як зневажає мене весь світ! О! справді, бувають хвилини, коли я впадаю в розпач, мені вже бракує сили на мужність, коли все мене зраджує, коли все від мене тікає, коли все кривиться мені в обличчя! Та ні, нічого, нічого! Ах! так, сукні, сукні дуже вдалі, і капелюшки теж! ха-ха! ось що я маю — сукні!
Ось вам і щаслива дівчина! Та на кого ж я нарікаю? На мить мені здалося, що все змінилося, я помилялася. Усе як раніше, нас, як і раніше, відштовхують, нами гордують. О! ні, нічого не змінилося, геть нічого.
Одіффре — лише соломинка, за яку я хапаюся, щоб нарікати на інше!
Боже! Боже! Невже Ти не покладеш край моїм мукам! Дай мені поїхати! Та в Римі буде те саме! Я проклята в цьому світі. Страшно це казати, та ще страшніше зазнавати.
У мене вже немає сили, у мене вже немає мужності! Боже, Боже! Боже мій, зміни ж моє існування! Хіба я не заслуговую на жаль! Я ж так палко Тебе благаю.
Боже мій, Ти моя єдина опора! Тому я завжди приходжу до Тебе — зійди ж бо хоч трохи до мене!

Примітки

Береж (фр. barège) — легка вовняна або шовкова прозора тканина з міста Бареж у Франції.
Comme il faut (фр.) — як належить, пристойний; маркер світської бездоганності.