Субота, 27 листопада 1875

Ми сідаємо на одинадцятигодинний потяг. Поснідали ми о десятій, і коли все було готове до від'їзду, покоївка тихенько прочинила двері: Панно, — каже вона, — я ще дещо дізналася.
Одним стрибком я опинилася в коридорі:
— Що ви дізналися?
— Щодо пана д'Одіффре.
— Так, знаю.
— Так-от, я дізналася ім'я тієї жінки, що він її сюди приводив, це завжди та сама, ніколи інша, а коли він у Парижі, то завжди ходить до неї.
— Як її звати?
— Пані Лаура.
— Пані Лаура?
— Так, о! та це дуже велика кокотка, у неї коні, екіпажі й дві покоївки. А коли вона приходила сюди до пана д'Одіффре, то вранці, щоб одягтися, посилала по свою покоївку.
— Це все, що ви дізналися?
— Так, це чимало, чи не так?
— Безперечно, дякую.
Я дала п'ять франків — і своїх п'яти франків не змарнувала.
Кокотки, вічно кокотки! Хіба ж це не паскудство? Не знаю, як думають інші, ті, хто старші за мене, пересичені, а щодо мене — я обурена.
Кохайте ж після цього бовдурів, що марнують життя з усякою наволоччю!
Цілий цей день у вагоні я тремчу, курю й кохаю цього бовдура. Неймовірно, скільки сцен я з ним напридумувала — не для роману, а просто для себе, цілими днями, тижнями, о! таку силу всього. І я бачила його таким прекрасним, що кохала його.