П'ятниця, 26 листопада 1875

Пані Вінслоу була в мене. З Дювалем усе залагоджено, ми їдемо завтра… «Чи знаєте ви край…»? Ще б пак!
Чекаю на зошит, що по нього пішла тітка, аби продовжувати свій роман, а позаяк мені поки нічого робити, силкуюся вигадати, що б тут написати.
Пані Вінслоу сказала мені, що зроду не бачила, щоб хтось так гарнішав, як погарнішала я від часів Спа. Бідолашна, вона ж не знає, що у Спа це була лише моя тінь, та ще й бридка тінь.
Цікаво, що чекає на мене в Ніцці. Чи побачу я Дивовижного з Робенсон? чи з Джоєю, чи ні з ким? Певно, не зі мною. Я ж бо геть пропаща.
Я не можу з цим змиритися, хоч би й хотіла. У мене була б купа прикрощів, бо я ніколи б не перестала сподіватися на те, чого прагну, а отже, за кожним сподіванням — розчарування.
Ні, справді, я вперта. Ніщо мене не відштовхує. Це й добре, і погано. Питаю карти, вони кажуть мені, що цей чоловік про мене думає, що я постійно в його думках і в його серці, а проте мої власні карти недобрі. Якщо він думає про мене, мої карти мали б сяяти.
Мушу піти до пані Вінслоу, бо завтра ми їдемо. А мені б не хотілося до неї йти.
Я була в неї й познайомилася з її зовицею та матір'ю.
Та повернувшись до себе, заскакую тітку відсутньою, а покоївку — за розпалюванням вогню. Це швейцарська вертихвістка, яка вічно сміється. Я розговорюю її й дізнаюся гарненькі речі.
Пана Еміля д'Одіффре попросили покинути цей готель, бо він приводив сюди розпусних жінок, а сусіди, чуючи галас, який він зчиняв уночі в себе, поскаржилися.
— І він вечеряв тут? — спитала я.
— О! ні, лише вночі, бо ж не видно було, еге ж, у його кімнаті.
— Ага!
Я знаю це від покоївки з другого поверху, де він жив, вона казилася на нього, бо він ніколи нічого їй не давав, а тільки служникові, а робила все вона, бо в нього завжди безлад, і всі його речі розкидані — пантофлі, все, все.
Фе! люба моя, балакати зі слугами, фе!
Так, фе! та віднині я завжди балакатиму — дізнаєшся дуже цікаві речі.
Коли жінка пішла, я заходилася стрибати, мов божевільна з радості. Ах! якби був маскований бал, ох і наговорила б я йому всякого!
Але ось у чому річ. У картах для цього клятого чоловіка завжди випадає карта подорожі. Невже я приїду до Ніцци й не застану його? Це було б кепсько. Та байдуже, краще вже так, ніж його зневага, та й що мені робити в Ніцці — мені треба їхати до Рима.
Не знати чому я уявила собі, що Дивовижний приїде сьогодні ввечері до Парижа. Та сьомий потяг привозить нам лише листа від мами; домашні листи ніколи мене не цікавили, я ніколи їх не читала… ! а тепер, отримуючи листа, я вся тремчу й нетямлюся з тривоги.
І не можу не зізнатися, що це через Дивовижного — у Шлянгенбаді було те саме, бо тітка вічно писала про Джирофлу. Сьогодні ввечері я даремно тривожуся, мама про нього ані слова.
Невже я його справді кохаю? Хіба ж я знаю! Я лиш констатую факти, ось і все, що можу сказати.
На свій сором зізнаюся: якби я знала, що Дивовижний десь-інде, а не в Ніцці, я б навіть не спитала тітку, що в листі, і навіть не переймалася б, є там новини чи ні.
Це мерзенно, бо ж він на мене плює.

Примітки

«Чи знаєте ви край…» — арія Міньйон з опери Амбруаза Тома за Ґете, що виражає тугу за Італією (тут — за Ніццою).