Середа, 17 листопада 1875

Багато чого змінилося від понеділка.
По-перше, я зовсім не хочу помирати, ні де, ні як; а по-друге, мені соромно за саму себе.
Я хотіла поглузувати з того чоловіка, а вийшло, що він поглузував з мене; ця образа разом із гнівом, який я почуваю за свою слабкість у понеділок, змушує мене його ненавидіти. Ніхто ніколи так мене не гнівив, як він, ніхто ніколи не змушував мене стільки наговорити, ніколи ні через кого я стільки разів не міняла гумору.
Словом, ніколи я так не бентежилася. А він поглузував з мене. Тому я присягаюся перед Богом, що помщуся. Хоч би яким чином: якщо випаде нагода спалити Башту, я її спалю.
Треба прощати. Ах! ще б пак! прощати! Тільки не цьому нікчемі. Я одна знаю, скільки крові він мені попсував за цей рік, і, зважаючи на все, що він змусив мене витерпіти, я бачу, що, навіть помстившись, не вчиню йому й половини того, що він учинив мені.
Скільки разів я принижувалася, перед собою та перед іншими! Ні, слабка жінко, не дозволяй кривдити себе задурно, не забувай, а надто не забувай!
Я забуду, я скажу: воно того не варте.
Ні, жалюгідна дівчино, воно того варте!
— Ну от, присягаюся тут, присягаюся перед Богом, що так чи інакше помщуся, що скористаюся першою нагодою і, як не буде нічого кращого, найму людей, щоб його відлупцювали.
Якщо я ослабну, мені досить буде перечитати цей щоденник, де я пом'якшила все, де я притлумила удари, яких зазнавала.
[Примітка 1881 р.: Нічого я не пом'якшила, і все це мені тепер цілком байдуже.]
О шостій годині ми прибуваємо й, не знайшовши нічого в «Гранд-готелі», беремо номер у готелі «Splendide» — готелі того чоловіка.
— І чи варто, — каже мені тітка, — брати за героя якесь ніццьке непотребство, як цей Одіффре, та списувати про нього купу всякого!
Рішуче тітка нічого не тямить, і це дуже добре, бо я заслуговувала б на шибеницю, якби дала помітити, наскільки я принижена.
Ось, вона щойно нагадала мені те, що сказав цей клятий чоловік про Робенсон: «це історія давня й свята». Ви ніколи не уявите, яке враження справляють на мене ці слова!
Якби я була в себе вдома, я лягла б долі, але тітка тут.
Учора Сапоженікови були в Опері, це був їхній лист, і від самої думки, що Одіффре міг зайти до їхньої ложі, я лютую й готова заплакати.
Стривай, клятий чоловіче, стривай, негідна й продажна істото! Бог не схоче, щоб я вічно страждала без помсти!
Мабуть, я таки добряче його кохаю, я кажу це тому, що від самої думки, що він люб'язний із якоюсь жінкою або просто говорить із жінкою, мені хочеться його задушити!
А коли я думаю, що він кохає чи покохає... О! ні, про це я не думаю, бо якби я про це думала, мені довелося б розтрощити все в кімнаті або кинутися додолу й плакати, і ридати.
А все ж, якби він мене кохав, я не погодилася б стати його дружиною.
Ніхто в домі не вважав його за відповідну партію, на нього зважали лише тому, що я ним цікавилася, про нього говорили, бо бачили, що мені це приємно, і, звісно, якби я сказала, що хочу за нього вийти, мене мали б за божевільну й зчинили б галас, бо мені марять трон.
Тож я й не хочу за нього виходити! Я кажу тільки, що ревную до нестями. Саме тому я їду до Рима: маючи цього чоловіка перед очима, я не зможу працювати, тільки й робитиму, що куритиму, плакатиму й мучитимуся.
Відколи я його знаю, мої студії дуже потерпають, а відколи він мене зневажає, я не змогла прочитати жодної книжки, півгодини пограти на фортепіано. Я блукаю від [Початок сторінки відсутній]
[Я щ]ойно перечитала понеділок — я гваорю лише про свою сукню!
[Наві]що ж я веду свій Щоденник, якщо не кажу того, що думаю. Але в понеділок я навіть писати не могла, така була нещасна.
Моє серце стискається, а гордість повстає, коли я думаю, що мушу сказати: я його кохаю. Хай мене б'ють, хай плюють мені в обличчя — я цього заслужила! Та зрештою не журімося: я закохана й закохаюся ще сто разів.

Примітки

У рукописі Марі описка: «piarle» замість «parle» («говорю»). Тут її передано рівнозначною українською опискою «гваорю» (замість «говорю»).