Пʼятниця, 12 листопада 1875

Боже мій, подумала я, дивлячись на себе в дзеркало цього ранку, я бліда, як у Спа! О! цього разу я знаю, кому я цим завдячую!
Я пішла в сад і пробула там годину: думала, гризла нігті, перебирала в думках усі ці речі. Я більше не хочу заходити до вітальні: вона нагадує мені про добрі часи й показує всю теперішню нудьгу.
Я більше не вірю в карти! А карти ж були моєю розрадою!
Я мала б від самого початку бачити, що нічого серйозного не було. Річ у тім, що було достатньо підстав, щоб багато на що сподіватися, — так, для інших, але не для мене: я бачила й розуміла гру, але сподівалася на щось інше.
Та як же не сподіватися, не чекати того, чого бажаєш!
Я знову взялася курити, так буває щоразу, коли мені нудно; здебільшого я замикаюся в себе, пишу, думаю, блукаю кімнатою, дивлюся на себе в дзеркало й курю. Я геть не здатна ні читати, ні будь-чим іншим займатися.
Звіт про свято в Антонова в «La Vie mondaine» так схожий на той, що ми склали з Пепіно, що вчора ми з ним добряче з цього посміялися.
— Який же він злий! — сказала мама, поки ми верталися екіпажем з театру, — він карає її за те, що вона трохи кокетувала з Пепіно.
— Він її не карає, — каже тітка, — це нечемний селюк, скажу лиш одне: знайомство з ним може тільки скомпрометувати. Побачать його з якоюсь панною — і вмить про це говорять усюди, а тоді він віддаляється.
Тітка має рацію. Усі знають, що він буває лише з тими жінками, до яких залицяється. І поводиться він так навмисне: показує всім, що цікавиться, бігає за особою, не відходить від неї, дбаючи про те, щоб залицятися привселюдно так, аби про це заговорили, а тоді відступає, задоволений справленим враженням.
Хіба ж це не ганебно!
О! якби я була чоловіком, я робила б так само, ба й гірше.
Я не сьогодні прозріла, я завжди так бачила, але я збиралася помститися — і водночас помститися за стількох жінок, — змусивши його серйозно мене покохати. Я хотіла його мучити, доводити до розпачу, навіть убити.
Та хіба ж я хотіла чогось аж надто незвичайного?
Хіба ж не щодня трапляється, що якийсь гульвіса, бабій, шалено закохується, і тепер уже з ним самим кепсько поводяться! Що за чорт, кохають же й бридкіших, і дурніших за мене!
Ні! Я не така, як у Спа! Це була мить, уранці. Дякувати Богові! Страх бути блідою та кволою цілий рік, як у Спа, змушував мене здригатися щоразу, коли я бачила себе бодай трохи блідою.
Три зустрічі!
Перша — це «татусь» у відкритому фіакрі, вбраний у сіре. Я маю на увазі старого Одіффре, між собою ми звемо його «татусем».
Друга — біля Італійського театру: щойно екіпаж спинився, як той чоловік, що днями мало не скочив на екіпаж і якого ми відтоді не бачили, рушив був відчинити дверцята, а тоді відсахнувся, мов отетерілий.
Я виходжу з екіпажа, вся зашарівшись, йому досить було тільки кинутися до мене, але він нічого такого не зробив. Ну от, подумала я, він матиме мене за італійську співачку.
Та в передпокої я раптом спинилася, бо крізь скляні двері контори-вітальні впізнала Дивовижного, який сидів на тростині, чи радше стояв на тростині, жестикулюючи, балакаючи й похитуючись, перед Креші, конторником, прима-донною та ще кількома особами.
Я зачекала на маму й увійшла тільки слідом за нею.
— Добридень, панно, як ся маєте, — сказав він, простягаючи мені руку.
— Добридень, добродію, — відповіла я, вся тремтячи всередині й бліда зовні.
Жодного поштовху. Тож бачите, що він не від мене йде.
Креші вмить заходився розкланюватися, рекомендувати нам своїх артистів, упадати коло мене.
Бідолаха! Він не знає, що я в неласці.
— А коли ви даватимете «Міньйон»?
— У понеділок, синьйорино, у понеділок.
— Як це в понеділок! Я думала, що буде в суботу!
Тоді він із геть здивованим виглядом почав запевняти, що то задля мене він відклав виставу. І справді, я просила його про це в Антонова, але не думала, що він це зробить. Цей вечір був призначений на 13-те, а тепер перенесений на 15-те. Креші цілком щиро запевняє, що це задля мене.
Дивний чоловік тим часом увійшов і сів.
— Та ви ж не їдете, — скривився Дивовижний, — пані поїде, а панна лишиться.
— Навпаки, — каже мама, — це пані лишиться, а панна їде.
— О! та зовсім ні!
Я була так схвильована й внутрішньо стривожена, що нічого не памʼятаю з того, що було сказано. Ах! так, пригадую, що Дивовижний сказав:
— Бачте, панянка дуже поспішає до Парижа, до «Гранд-готелю».
— Так, так! — мовила я недбалим тоном, схиливши голову набік.
— Пані, ви оберете абонемент, — підхопила я, обертаючись до матері.
— Що ж, тепер ми вже підемо, — сказав Дивовижний, — і вийшов, потиснувши руку моїй матері, мені та решті.
— Марі, — тихо каже мама, — ти залишишся тут, а я піду спитаю в нього, хто цей чоловік.
— Гаразд, — і поки вона ходила питати, я роздивлялася план театру, ще геть приголомшена зустріччю, а надто відходом того чоловіка.
— Ну ось, моя люба, — мовила мама, повертаючись, — знаєш, хто цей чоловік? Це баритон Опери!
Ми беремо абонемент і виходимо.
Мама застала того чоловіка, коли він викручував піруети перед тітчиним екіпажем.
— Я спитала вас, хто цей чоловік, бо він непристойно втупився в наш екіпаж.
— А чи не божевільний він часом? — спитала тітка.
— Чому?
— Бо він поводився так дивно!
— Та пані, якщо він так дивився, то це ж заніміння від захвату!
Потім мама спитала його, що чути про його одруження.
— Ніколи в житті, пані! Це брехня!
— Але ж усе місто про це говорить.
Ми йдемо на прогулянку, я розлючена, ображена, я нарікаю, я бурчу!
Щоразу я сподіваюся, що все повернеться, і щоразу зазнаю прикрого розчарування!
Ну й ну, от тобі й на!
Я гуляю з тіткою, Ґодар і Шевальє сидять на лавці; раніше вони б кинулися до нас, а тепер лише вклонилися.
Я йшла набережною й молилася Богові, хто б це подумав?
Я все вірю, все молюся. Невже ж це завжди намарне! З цього можна збожеволіти!
Коли я знову сідаю в екіпаж, зʼявляється Одіффре. Невже я для нього вже ніщо.
Мені все здається, що ні, що він просто позує, що це мине!
Безглузда дівчина!
Ах! це літо, це літо! Бог дає мені кілька днів спокою, щоб потім я дужче відчула муку. Це жорстоко!
Невже я молилася намарне! та через це можна проклясти весь світ!
Саме цей чоловік увів мене в моду, без нього — нічого.
Хоч би я списала ще сто сторінок, то не скажу ні більше, ні інакше.
Я беру до себе на обід моїх Грацій, забуваюся в сміхові. Поки я переодягаюся, Джирофле зі мною. Мені завжди потрібен хтось, кого можна тримати за барки, розмовляючи, щоб думати вголос, щоб не отупіти.
В Антонова я все зрозуміла навпаки: він нічого не писав, він бавився тим, що запихав уламок розетки від свічника, яку розбив Паріс, у дзвоник.
Як же це на нього схоже! Сам він не підійшов, але Саетоне йому каже:
— Одіффре, сядьте тут і поговоріть із панною. — Я не сідатиму, — відказав Дивовижний, але потім сів, мовлячи: — Спробую бути таким же забавним, як пан Саетоне.
Перед обідом ми йдемо прогулятися пішки, надворі дивовижне сяйво місяця... Я верзу тисячу дурниць із Ольгою, і якби Діна та Марі були такі ж навіжені, як ми, стався б великий скандал, бо ми хотіли затанцювати хоровод довкола священника, який проходив мимо, а тоді піти до «London House».
Ольга, схоже, пише роман. Після обіду ми йдемо по нього, я замикаюся з дівчиною та читаю, але на другій сторінці спиняюся й пропоную написати роман удвох. Я даю ідею, все, все, все, а дівчина уявляє, що теж щось творить. Вийде історія Дюма з «Нельською вежею», але я не наполягатиму на своїх правах.
Я доручаю їй написати мені на завтра любовну сцену.
Дівчина ні на що не претендує і цілком наївно просить у мене ідей, подробиць, виправлень. Що ж до мене, я беруся до праці й одним духом пишу весь перший розділ, у якому мій герой стрибає у вікно, висаджує двері тощо, тощо.

Примітки

В оригіналі італійською: «Et quando ci darete Mignon?» (так у тексті; очевидно, E quando). ↩
В оригіналі італійською: «Lunédi, signorina, Lunédi». ↩
В оригіналі італійською (із Маріїними помилками: «Corne» замість «Come», «pensa» замість «pensavo»): «Corne Lunédi! io pensa che sarebbe sabato!» ↩
В оригіналі італійською: «Vedete, la signorina ha gran fretta dʼandar a Parigi per il Grand Hôtel». «Гранд-готель» на бульварі Капуцинів був звичною паризькою адресою родини Башкирцевих. ↩
В оригіналі італійською: «Si, si!» ↩
В оригіналі французькою: «Bigre de bigre!». ↩
«London House» — модний заклад у Ніцці; молодим панянкам ходити туди самим вважалося б скандальним. ↩
«Нельська вежа» (1832) — драма, навколо авторства якої точилася гучна суперечка між Александром Дюма-батьком та Фредеріком Ґайярде. ↩