Четвер, 11 листопада 1875

Щойно ми сідаємо в повозку, як мама знову повторює те, що казала мені про погляд і блідість.
— І який же висновок ви робите, шановні пані?
— Ми зовсім ніякого висновку не робимо! — відповідають мені тріумфальним тоном.
— Ах! то й чудово!
В Антонова Одіффре забрав хустинку й рукавичку Ольги, і зі своєю звичною прудкістю уяви мати з донькою вирішили, що все вже залагоджено й лишається тільки дякувати Господові Богу. Безумні! та він навіть візитівки своєї до них не закинув.
Учора за обідом тітка сказала, що Одіффре нарешті одружується зі своєю марсельською кузиною, що вона бачила в Дефоржа проєкт шлюбної угоди, що Дефорж їй усе розповів. Вона каже це так природно, що всі вірять, окрім мене, мами та Діни, які були в змові. Ольга зашарілася, очі повні сліз, усмішка розчарована.
Я тішилася її мукою; вона сміялася й кричала, мов одержима, — так само, як я, коли дізналася про одруження герцога.
Валіцький, який пішов її проводжати, став свідком чарівної сцени: знеможена мати, яка вже гадала, що все залагоджено, крики й гримаси доньки! Просто цукерка!
Сьогодні ввечері перша вистава в Цирку, я вагаюся дві години й зрештою не йду.
Якщо Бібі буде там, він мене зневажить і залицятиметься до Ольги, а я лютуватиму. Мені анітрохи не приємно його бачити — я хочу, щоб він бачив мене, аби йому сподобатися.
Ні, рішуче ні, не йду. У будь-якому разі краще не йти.
Вечір минає у ворожінні й балаканні дурниць. Листа мені все обіцяють, і я тільки те й роблю, що вигукую:
— Господи Боже! Хоч би він прийшов!
— Та тобі вже пишуть, — каже мама, — там, ген там!
— Мамо, не кажіть дурниць.
— Та що тобі з того!
— А те, що це все, чого я зараз бажаю. Та зрозумійте ж нарешті!
Нічого я так не бажаю, і якщо це збудеться, я матиму себе за вдоволену.
— Ось бачте! — кажуть мама й тітка, бурхливо розводячи руками від подиву.
Моя відвертість приголомшлива. Та раптом хтось каже не знаю що, і мені це не до вподоби; я обертаю стілець і притуляюся чолом до стіни.
— Отож-бо, отож-бо! — вигукує тітка, — дуже добре, чудово, моя люба!
Аж тоді я помічаю, що те, що я щойно зробила, було геть в Одіффреовому дусі, він і сам не зробив би більше, достоту як він. Я червонію й сідаю... як годиться, усміхаючись тією особливою усмішкою, значення якої ніколи не сплутаєш.
Загалом я не нарікаю: прикрість, яку я відчуваю, — це прикрість пристойна, така, яку дозволено зазнавати кожній шляхетній душі. Це любовна прикрість.
Я претендую на те, щоб бути серйозною жінкою, — судіть самі.
Чим же я заклопотана?
Перекладаю на вірші листа до старого Одіффре.

(продовження)

Карти заговорили інакше. Вистава в Опері буде для мене прекрасна, і — що цікаво — той добродій мною цікавиться, принаймні так кажуть карти.
Страшенний вітер, огидна курява, моє ландо зачинене!
Фе! осоружне місто! Ніцца! прокляття!
Сапоженікови в Антонова. Хотіла б я, щоб це одруження таки відбулося.
Цілу годину я розкладаю карти, і щоразу на це йде дві хвилини, отже, я розклала їх тридцять разів, і тридцять разів випадало тридцять цілковитих удач. Я веселішала що далі, то більше, а на тридцятий раз була така впевнена й весела, що тільки й приказувала: Сапрісті! та Бігр! — то Дивовижного божба.
— Маю ідею! ходімо до театру, дають нову п'єсу!
Я спитала в карт, чи треба йти, — вони відповіли тридцятьма вдачами. Вагатися не було чого.
Я вдягаю сукню непевно-білого, ніжного відтінку, із м'якої тканини, прозорої й тягучої, мов плетиво з найтоншої вовни, і пошитої — просто цукерка. Корсет я вдягаю під сорочку, а сукню зверху, стягнувши в талії білим пояском, зав'язаним спереду на бант, — і талія в мене зовсім природна, гнучка, такої я ще ніколи не бачила. Найжорстокіші мої вороги мені не заперечать.
Я ще не така рум'яна, як годилося б, бо саме маю ту прикрість, що її зазнають нещасні жінки, але я не бридка.
Зала повна, але публіка нікудишня. Жодного пристойного обличчя, самі лише ніццянці, — цього року сезон не настає.
Одіффре в тіні за пані Руассар, я радше вгадую його, ніж бачу. Що ж до мене, то я й не думаю ховатися: цього вечора я надто сама собою, сукня мене не псує, вона лиш мене вкриває.
У першому антракті до нас підходить Пепіно, гарненький і пристойний, але... мама вважає його чарівним, благослови його Боже. Ах! якби це був Дивовижний, мені було б що сказати. Та він не Дивовижний.
Дивовижний іде разом із Саетоне посеред вистави.
Пепіно пішов, і ось у нас Ґалула, осоружний клерк!
Ні, ніколи я не буду королевою!
У Ґалули питають, чи правда, що Одіффре одружується з тією марсельянкою, а щоб це не впадало в око... словом, питають також, чи правда, що панна Лакруа виходить за ліонського фабриканта, і чи правда, що приїхала панна Макен.
Остання новина випадково виявляється правдою.
Ось вам і мої тридцять удач! Чому ж ні в що не можна вірити? Я вірила в карти — більше не вірю!
Намарне всі мої старання щодо вишуканості та щирості! Бігр! Яке ж докучливе це життя!
Клятий Одіффре, він лише й того, що передав мені кепські манери та божбу!
— Раджу тобі, — сказала мені сьогодні по обіді тітка, — більше не цікавитися й не говорити про цього чоловіка.
— Чому, пані?
— Я його ненавиджу, останнім часом терпіти його не можу, він напевне завдасть мені великої прикрості, бо я просто не можу його бачити!
— Але чому ж про нього більше не говорити?
— Бо він свиня, нечема! Скажи-но, чи бувало коли-небудь, щоб він на музиці не підійшов до повозки! Раніше він годинами чекав там на нас і одразу підходив та лишався весь час, і всюди опинявся там, де були ми, і завжди був на прогулянці, на купанні, всюди, всюди!
Заперечити не було чого, я визнала слушність зауваги й змовкла.
А все ж правда, що мене вважають шалено в нього закоханою. Дарма. Я його не кохаю. Я хочу, щоб він кохав мене, і так сильно цього хочу, що з вигляду здаюся закоханою. Адже я наробила й роблю тисячу дурниць заради цієї істоти, а надто наговорила й говорю чимало.
Ах! так, можу сказати, зітхнувши: цей рік був буремним роком моєї юності! Бігр!
Я часто розчаровуватимуся, бо будую повітряні замки з нічого. Ні, не зовсім із нічого. Було з чого будувати ті замки. Клятий чоловік, ну ж бо!
Які ж нещасні ці жінки! Усі привілеї чоловікам: це чоловік дивиться перший, це чоловік просить, щоб його відрекомендували, це чоловік підходить першим, це чоловік запрошує до танцю, це чоловік залицяється, це чоловік освідчується!
Жінка — наче цей папір, цей слухняний папір, на якому пишуть усе, що заманеться.
То вже найменше, що може зробити бідолашна, нещасна жінка, — ошукати цього чоловіка скільки спромога. Це її єдиний привілей, та й то, перш ніж вона зрадить його раз, він зрадить її десять, сто разів!
Якби я була королевою, я звеліла б зібрати всіх чоловіків на широкому полі, звеліла б відлупцювати їх палицями одного за одним і провести повз мене по одному після цієї операції.
Коли я матиму власні гроші, найму людей, щоб вони впіймали Одіффре на вулиці та відлупцювали його палицями; консула Паттона теж.
Яка солодка думка!
Бог мене не чує! А проте я не можу засумніватися в Бозі! Часто мене бере спокуса, але мене дуже швидко карають.
Фе! яка осоружна річ — життя!
Ні, не щастить мені! Лишилися самі собаки!
Піду ляжу долі, це заспокоює.

Примітки

«Сапрісті!» та «Бігр!» — м'які французькі вигуки-божба (на кшталт «Боже мій!», «Овва!»); Марі несвідомо переймає улюблені слівця Одіффре — ознака її закоханості.