Субота, 30 жовтня 1875

Я не виходжу, день минає, мов одна година; я не живу, я чекаю недільного вечора й боюся, що він не вдасться, бо почуваюся надто щасливою. Я усміхаюся на всі жарти. Марі, покоївка моєї матері, ця кумедна жінка, що ненавидить свого чоловіка, приходить і каже мені:
— Ох, панно, я бачила вчора Еміля — він був такий гордий, що танцює з вами, скидався на півня.
— Ага! ви його бачили.
— Він вас кохає, панно, і ви його покохаєте.
— Скажіть мені, Марі, чому, тільки-но молодик приходить до дому, де є молода дівчина, завжди вигадують усякі дурниці?
— Не всі, але ви вродлива, а Еміль гарний, і звісно ж…
Ця жінка була в монастирі, куди пані дʼОдіффре усамітнилася після тієї історії; вона бачила там Еміля, як вона його зве, який не раз приходив, аби схилити мачуху до примирення.
Вона мене розчулила, розповідаючи, яка пані дʼОдіффре була гарна — біла, рожева, з великими чорними очима, з розкішним волоссям, таким довгим, «що вона на ньому сиділа», як цілі дні грала на гітарі й співала, щоб приспати своє немовля, і плакала. Що кожної неділі вона причащалася з розпущеним волоссям, укрита довгою чорною вуаллю, і того дня не переставала плакати.
Хіба ж це не романтично?
— Ви були вчора гарненька, — каже мені тітка, — ви не були бліда (якщо вона так каже, то треба вірити, бо за найменшу блідість мене лають, наче це моя провина!), ви були рожева; я не завжди вам це кажу, але вчора ви були дуже гарненька, і він танув.
— Ви кажете мені ці дурниці; з першого ж дня ви запевняли мене, що він у мене закоханий!
— Ні, але вчора він так задивлявся, а я, за своєю звичкою, його підловила.
— Якби ти казала правду, я б розцілувала тебе чотириста сорок вісім разів — така це була б мені втіха!
Я вже збиралася спати, коли мої Грації прибувають перевдягнені чоловіками. Ми з Діною одразу робимо те саме й виходимо, накурившись, налаявшись, наговоривши гидот — усього найбільш хлопʼячого, найбільш гультяйського.
Цього вечора чимало перехожих, але ніхто не звертає уваги на чотирьох ніццянчиків, що йдуть серединою вулиці. Ми приходимо до Ніни, пʼємо й куримо з негідними жестами, танцюємо неможливі па і, усівшись усі четверо на її ліжку, намагаємося схилити її до примирення з Коко.
Близько одинадцятої ми повертаємося додому пішки, але майже нікого немає, тож ми кричимо й горлаємо нісенітниці такими добірними виразами, що аж жах бере.
Ах! я й забула: пані де Баллот і де Вейкерслот були в нас, і після їхнього візиту матінки поїхали до Монако.
Я знов забула!
Це серйозніше. Ми з Діною стали біля вікна, Бібі й Ґалула, здається, зробили те саме в замку; ми дивилися одне на одного в бінокль, і ці дві мавпи махали хустинками.
Потім… за кілька хвилин ми піднялися на третій поверх і з-за жалюзі далі дивилися непомічені. А тітка й Валіцький, ця стара нянька, проходячи повз, час від часу буркотіли на нас.
— Буркочіть, буркочіть, — казала я їм, — без суворої тітки й без такого діда, як ти, Валіцький, еспаньйолада була б неповна.
І я аж умираю зо сміху.
Повернімося до вечора — о! та мені соромно.
Перед будинком № 53 Діна гукає мені:
— Агов! Емілю, чекай.
— Га! чого тобі, Жозефе!
— Мені треба до вітру!
І вона підходить до стіни!..
Я обурююся, але минулого разу я зробила гірше: я зайшла до «вандомської колони», а Джирофле слідом за мною, — це вона мені щойно сказала, вона тут, поки я пишу.
Дивна річ: пізно лягати псує мені колір обличчя, коли я нудьгую, та коли я веселюся, нічого не помітно — я свіжа й рожева, наче лягла о девʼятій.

Примітки

«Еспаньйолада» — сцена в дусі іспанських балконних залицянь (з кавалерами під вікном, суворою дуеньєю тощо). ↩
«Вандомська колона» — жаргонна назва циліндричного вуличного пісуара (за формою, що нагадує паризький монумент); надзвичайно сороміцький жарт. ↩