П'ятниця, 29 жовтня 1875

Я весь ранок усміхнена.
Ще один пеньюар, замащений фарбою, у моїй гардеробній на другому поверсі. Там малюють, а оскільки я ходжу туди дивитися на замок, то й мащуся.
Я не виходжу — нікого не буде, Лашо виступає; та й до того ж я саме приводжу на світ величезного Пепіно на блакитному тлі.
Фіулулу, Біховець, Ґотьє-Пепіно прибувають о дев'ятій.
Що ж до палкого володаря замку, то Фіулулу перепрошує за нього, що він прибуде пізніше: він не наважується з'явитися у вбранні з суду присяжних.
О десятій він з'являється, і то у фраку. Що за дивний чоловік: перший візит без фрака, перший обід без фрака, а цього вечора — у фраку!
Попри те, яка малопринадна розмова Пепіно, мені вистачає терпіння тримати його коло себе, тож володар замку застає його поряд зі мною, вельми заклопотаною, — заклопотаною аж так, що я помічаю його, лише коли він підходить і вітається.
Я тримаюся ще двадцять хвилин, тоді посилаю всі свої хитрощі до біса; я скрізь, а надто скрізь, де є Бібі. На цьому світі треба, наскільки можливо, робити лише те, що тішить.
Цей чоловік мене тішить, я його хочу; лишатися з Пепіно дуже корисно, та мало приємно; а втім, володар замку цього вечора милий, він не зводить з мене очей, і між нами є оте «щось», від чого здається, наче ми порозумілися.
Не знаю, як пояснити це почуття.
У всьому, що ми кажемо одне одному, начебто є щось лише для нас двох.
Щойно ми сідаємо до столу, як Ольга мені підморгує, і за тією звичкою, яку ми маємо — розуміти одна одну без слів, — я розумію й піднімаюся на третій поверх, несучи в хустинці грудку цукру; у темряві намацую пляшечку з любовним зіллям, — ви ж його не забули, чи не так? — капаю кілька крапель на грудку цукру й спускаюся назад, сідаючи між Пепіно й д'Одіффре.
— Вип'єте ще філіжанку чаю, добродію?
— Ні, дякую, панно.
— Як це, навіть не маленьку філіжаночку? Я зроблю її вам сама, і ви її вип'єте.
І, охоплена раптовим нападом люб'язності, я йду на другий кінець столу, сама наливаю чай, у який кидаю той самий цукор, і сама несу його Бібі, який, геть здивований, висловлює бажання сховати цю філіжанку чаю в медальйон і пити її ціле своє життя.
Вони забавні разом, Ольга й Джирофла.
— Чого ви сюди припхалися? — кричить Джирофла, скривившись.
— А ви! Ідіть собі геть, гадаєте, я прийшла задля вас? — відказала Джирофле, вирячивши очі.
Оце цукерочка! цього разу цукерочка, як ніколи!
Танцюємо; мені хотілося танцювати, щоб, щоб — слово важке! Зрештою! — щоб торкнутися цього чоловіка. Після першого кола він сідає коло мене.
— Ви пам'ятаєте ті сільські бали в Доманді? — каже він мені.
— Так, пам'ятаю, — кажу я простим тоном, який удаю протягом усієї цієї розмови.
— Котрий? Мені більше до вподоби другий, ні, який же то вже.
— Обидва були дуже милі, — кажу я.
— Ні, один мені миліший — той, на який приходив Ґодар.
— На обидва. Один був без люстр, а другий — з люстрами.
— Мені більше до вподоби другий, — каже він серйозно, дивлячись просто себе. Цей його вигляд так мені сподобався, що й досі я відчуваю легке зрушення серця.
Ах! якби ви знали, як важко вловити те, що каже… О! ось я вже не знаходжу імені — усі, що їх я вживала досі, видаються мені дивними, не знаю чому.
Річ у тім, що я зараз у тій смузі, що між Джирофлою, Бібі, д'Одіффре, Одіффером, «тим чоловіком», прекрасним ніццянцем тощо і… і Емілем. Ще крок — і я скажу «Еміль»! Як це сміховинно! Ні, зватиму його Одіффером.
Отож я казала, що важко записати те, що каже Одіффер.
Приносять карти, таро, і я ворожу… Одіфферові. Та одразу ж Пепіно вчіплюється в стіл, Фіулулу крутиться навколо, Діна й мої Грації прибувають! Боже мій! Невже Горацій і Мольєр так і не знищили причеп! Я провіщаю йому близьку смерть, що він когось викраде, нездійснені любовні бажання. А ще — що хтось палко й потай його кохає, що він довго не знатиме, хто це, і дізнається згодом через хворобу. Аби лиш він не подумав, що це я.
Не дочекавшись кінця, ми перемішуємо таро, і я витягаю прості карти.
— Це вам, — кажу я.
— Так, пані. Ах! перепрошую, панно.
— Ось що: ви думаєте про якусь даму, але слухайте уважно — думайте про щось чи про когось, про те, що вас займає; я, звісно, нічого знати не можу, я казатиму, а ви прикладайте, прикладайте.
— Я подумав про когось.
— Гаразд, отже, я кажу, що ви думаєте про даму, не про панну, а про даму.
— Ні, я сказав «пані», але це панна, — мовить він тихо.
Гадаю навіть, що мої причепи не почули. Діна, якій я щойно прочитала ці рядки, не чула, але Бібі-Ольга мусила почути — вона-бо ковтає найменші слова, найменші жести, найменший подих цього чоловіка.
Зрештою, мені байдуже, адже мені зіпсували мій тет-а-тет!
Віддаю своє перо псам, це надто важко! Ану спробуйте зібрати, поєднати, позчіплювати безліч безконечних уламків безконечних речей!
Скажімо лиш, що загалом я була задоволена; я була б дуже задоволена, якби не причепи.
Ви ж розумієте, що я не бавитимуся розповіданням усього, та й, правду кажучи, не можу скласти щось ціле з цих невловних дрібок. Та й нічого надзвичайного не було.
Анаграму з імені Бібі таки склали, але він зберіг добру міну, і якби я нічого не знала, ні про що б не здогадалася. Такий собі невинний вигляд — і питання, чому Амелі, а не Жозефіна. Справжня цукерочка!
Він говорить мені про Ґранд-Готель, про малого Ґонзалеса. На жаль, він у це нітрохи не вірить. Самовпевнене створіння.
Тут я уриваю себе, щоб поговорити з Діною; розповідаю їй про поштовх.
— Та знаєш, цього не можна розповідати. Якщо все владнається, якщо я буду розвінчана, я розкажу про це всім, але якщо ні — це сприймуть на зле, скажуть, що це тому, що я закохана в того чоловіка. Слухай! Є дні, коли я переконана, що він закоханий у мене, а є інші, коли він на мене плює!
— Ну то ж, люба моя, це тому, що є дні, коли він справді в тебе закоханий!
— О! я це запишу! Це все пояснює! Дякую!
Це піднесено-правдиво!
На чому я зупинилася? Я сто разів уривалася, щоб поговорити з дівчиною; вона щойно розповіла мені свою історію з Любимовим і як цей малий освідчився їй. Ми вигадуємо собі химерні сцени й сміємося з них, наче все це насправді.
На чому ж я зупинилася, Боже мій!
Здається, я зупинилася на анаграмах, так, але я щойно так наговорилася й насміялася, що все заплуталося, як ніколи.
Ах! так, кожен із нас витяг по карті таро; моя казала, що двоє закоханих хотіли б одружитися, але різні міркування цьому стають на заваді.
Це мене вельми вразило; я сховала карту й роздерла аркуш.
Хіба ж це не найпрекрасніша правда? Я кохаю — ну ж бо, скажімо це! — я кохаю Одіффре, але не вийду за нього.
Бо я цього не хочу, бо я собі це забороняю, бо це неможливо, бо я не належу собі, бо мій план уже накреслено. Я подивилася на нього, прочитавши цю карту, і на мить стала замислена.
Чому він — Еміль д'Одіффре, ніццянець? Чому він мені до вподоби?
Аж ніяк! Не робіть своїх висновків! Я зовсім не нарікаю, я вже сказала, що це мене тішить. Я шкодую, але не болісно, тут усе миле й чарівне. Немає жодних розривань серця.
Гадаю, я була гарна, бо він не переставав на мене дивитися, а одну мить так, що тітка глянула на нього.
— О! пані, пані! — мовив він.
Щоб не знеохотити Пепіно, я кидаю йому кілька оком, завдяки яким вільна не надто тримати його коло себе.
Я хотіла переказати компліменти, які мені зробив Одіффер, але це було б надто довго, та й нічого надзвичайного він не сказав; я завважила їх лише тому, що він не завжди мені їх каже, а ще через той вигляд, не знаю, як і сказати; через оте порозуміння, що, здається, панує між нами.
— Прощавайте, пані, — каже він тітці.
— Прощавай, fou frit d'Amélie, — відповіла вона йому.
— Зовсім не смажений, — каже він, повертаючись до салону.
— Смажений-пресмажений!
Що ж до мене, то він підійшов до мене якраз тоді, коли я казала іншим, що в неділю ми знову зберемося.
— Ви прийдете в неділю?
— Так, — відповів він, довго стискаючи мені руку, і вперше за не знаю вже скільки часу я відчула поштовх.
Це достеменно: він іде від нього.
— Люба моя, — кажу я Діні, — гадаю, він іде від нього, бо послухай: припустімо, що я в нього закохана — припустити можна що завгодно, — ну от, у дні, коли він на мене плює, якби поштовх ішов від мене, то саме в ці дні я мала б відчувати його, як ніколи, — а я його зовсім не відчуваю. Отже, він іде від нього, бо я відчуваю його лише тоді, коли він Бібі, як ти кажеш, і не відчуваю, коли він на мене плює, тобто коли він Джирофла, теж як ти кажеш. Ну от! бачиш, якщо усе скінчиться так, як я хочу, я зроблю чудове відкриття. Завжди можна буде дізнатися за цим поштовхом, який чоловік вас кохає.
Я повертаюся до себе зачарована невідомо чому, закохана в того чоловіка й сонна.

Примітки

Натяк на комедію Мольєра «Причепи» (Les Fâcheux, 1661) про набридливих людей, які заважають побаченням віч-на-віч.
Fou frit d'Amélie (фр., букв. «смажений шаленець Амелі») — анаграма імені «Еміль д'Одіффре» (Émile Audiffret), одна з наскрізних домашніх жартівливих перекручанок цього зошита; гру слів зберегти в перекладі неможливо.