Неділя, 24 жовтня 1875

Примітка упорядників
[Ріжок сторінки відсутній?]
Вкладкаmaxime sur la page de titre du Livre 48
Знай усе, роби все, [?] вирішуй усе [?] усе [?] усе... [?] te
Ідемо по моїх Грацій, щоб разом податися до церкви; трохи перед їхнім домом нас обганяє Дивовижний і з підкресленою показністю задирає голову перед вікнами Сапоженікових.
Та оскільки вчора я постановила більше ним не перейматися, то не червонію й не кажу ні слова.
Я цілком невимушена й піддражнюю розчервонілу, натхненну Ольгу. Я віддаю їй Бібі, мов якусь дрібничку, і вона в захваті.
Я не серджуся на себе: я зронила якусь дурницю, наче талісман, цей талісман не подіяв — ну що ж, не хочу через те псувати собі кров. Найголовніше, чого я боюся понад усе, — так це загальної зневаги. Як буде треба, мені вистачить і простої чемності, аби лиш від мене не відверталися, — і я спокійна.
Джирофле сяє; ми вінчаємо її з Джирофлою, і кожен вигадує майбутню сцену. Тут уже не бракує уяви, і ми сміємося — одне з вигадок іншого. Це розвага, точніше сказати, забавка, до якої ми між собою часто вдаємося.
Антонов — ви ж не знаєте, що то за один, цей Антонов. Доволі цікавий чоловік, він сам розповідає свою історію. Був жалюгідним прикажчиком у якійсь там петербурзькій крамничці, коли збагнув, що нерозумно животіти на дні. Збагнувши це, він підшукав собі посаг разом із надзвичайно бридкою жінкою й сам подався в купці. Торгуючи модними новинками, він наживає велике багатство — шістсот тисяч рублів, кажуть; тоді він кидає дружину, відкупившись від неї, ліквідує справу, продає свою фірму й приїздить разом з акторкою, співачкою, до Ніцци — цього поблажливого вмістища всякої всячини, як трояндової пелюстки, так і лаврового листка.
Акторку, пані Кроннеберг, мали за його дружину. Вона мала гарний голос і співала в Опері з успіхом, який завдячувала передусім своєму становищу — російська пані, мало не аматорка тощо. Через Оперу Бібі-Антонов познайомився зі знаменитостями Ніцци, а саме: Саетоне, дʼОдіффре батько й син тощо.
Та одного чудового дня пані Кроннеберг кидає його; Бібі-Антонов робить добру міну при лихій грі, купує ділянку на дорозі до Вільфранша й будує собі дім. Вдягнений він украй чудернацько, з отими діамантовими ґудзиками. Низенький, чорнявий, на вигляд круглий, з рибʼячими очима, сорока пʼяти років, а на вигляд щонайбільше тридцять. Говорить лише російською, жодної освіти. Розуму? Розум практичний, розум спекулятивний, грошовий, розум вискочня.
Правду кажучи, він не вартий такого опису, але ж він навідався до Ніни, потім до нас і за тиждень справляє в себе новосілля. З нього кепкують, і кожен дотепує на його адресу. Він уже два роки вдівець і мріє знайти собі нову супутницю. Марі йому до вподоби — ми з того добряче сміємося, хвалити Бога.
Тепло; я виходжу на Набережну пішки разом із Джирофле. Ми ретельно роздивляємося крізь ґрати сади Джої та Розалі Леон.
Дозвольте мені повернутися до цього. Дозволяєте? Гаразд — це я до того, що коли Бібі думає про Ольгу насправжки, то це мені миліше за будь-що інше. Принаймні предмет у мене під рукою. Жалюгідна винагорода.
Я знов віднайшла своє нутро; воно якнайспокійніше і дивиться на мою поверхню, знизуючи плечима.
Мама й тітка беруть фіакр і лишають нам ландо.
Діна, я, Марі й Ольга. Я в білому і гарна, у літньому капелюшку.
викреслено[Чотири рядки закреслено]
Лише коли ми, проїхавшись Набережною, повертаємося до музики, підходить — точніше, зволяє підійти — пан Еміль дʼОдіффре в супроводі вірного Фіулулу. Чи казала я, що з візитами були лише Шевальє та Фіулулу? Тільки погляньте: двоє найгірших.
Він навіть зволяє промовити, який гарний екіпаж, що це справжній букет квітів тощо.
— Те саме я казала щойно, — кидаю я.
— От бачите! — мовив він переконано.
Я тримаюся, мов янгол: ані румʼянцю, ані збентеження; втім, хвалитися тут нічим — не своїй вдачі я завдячую цим спокоєм, бо якби я була схвильована чи збентежена, то не змогла б себе стримати. Отже, я трималася добре, бо не відчувала нічого особливого.
У Бібі на шкірі казна-що — мені це не до вподоби. Трохи покривлявшись із Джирофле, він обертається до нас. Я проста й привітна, як і з усіма іншими. Якщо він розраховував на свій ефект, це його, певно, дратує.
Я намагаюся повернути свій портрет, удавшись до хитрощів, які порадила мені тітка.
— Я отримала свої нові фотографії, і я дам вам одну дуже гарну, а ви мені повернете ту, іншу, бо вона бридка; ні, справді, поверніть її мені, я не хочу, щоб такі негарні фотографії ходили по руках, я дам вам дуже гарну.
— Та зовсім ні, — відповів пан із притаманною йому зухвалістю, — та, інша, дуже гарна.
— Ні, вона бридка.
— Вона дуже гарна, і якби ви знали, як гарно її тепер оздоблено!..
— Ба!
— Різними дрібничками, вʼюнкими рослинами.
— Я добре знаю, чому ви її не повернете: бо її у вас уже немає.
На цьому пан має честь нам уклонитися.
Нам страшенно хотілося, щоб він був у нас цього вечора, але мам не було вдома, та й Дивовижний оголосив нам, що має намір піти на «Нельську вежу».
Мені здається, він вважає візит зайвим: як і минулого разу, коли ми повернулися з Флоренції, він просто прийшов увечері.
Хай йому біс! Якби ви знали, яка я щаслива, що мені байдуже. Я трималася, повторюю, мов янгол, ніби нічого й не було, ніби то був не Дивовижний, а Ґодар, чи Фіулулу, чи хтось інший.
Після обіду ми з Джирофле, закутавшись в один плащ, тихенько виходимо, дзвонимо у двері до Джої та до Вітґенштайна, тоді переходимо вулицю й спокійнісінько прогулюємося.
Біля дверей ми зустрічаємо перевдягнених Діну й Марі: Діна — візником, Марі — жокеєм, вуличним хлопчиськом, казна-ким.
Пройняті шляхетним запалом, ми піднімаємося нагору й перевдягаємося так само, як вони, і в такому вигляді заходимо до їдальні, де сидять Біховець, Рікардо, Ніна, Коко, Данілова й домашні.
Та ми змовилися ще й про інше: за пʼять хвилин ми виходимо і крокуємо посеред Набережної, взявшись під руки й співаючи хор змовників — майже народну пісню ніццян, — та ще й неможливими голосами. Потроху ми сміливішаємо, виходимо на саму Набережну, але там двоє панів здогадуються, хто ми насправді, починають свистіти й розглядають нас. Мене взяв страх; на щастя, капелюх, насунутий на очі, не давав роздивитися мого обличчя. І ми хутко вертаємося додому, але завулком і вулицею де Франс, щоб збити наших двох чоловіків зі сліду. Ми з Джирофле добираємося без пригод, а от Діна котиться в пилюку, а Марі — через Діну.
Ландо чекає біля дверей; ми сідаємо й їдемо прогулятися повз кафе «Вікторія» та Французький театр. Саме антракт, на нас дуже дивляться, але більше через ландо, ніж через щось інше.
Нарешті, коли вже було близько пів на одинадцяту, ми повернулися. Усі наші гості ще тут; мене просять заспівати пісень Терези. Рікардо в захваті.
Ми регочемо як навіжені: хлопʼяче вбрання дозволяє нам бути справжніми шибениками. До того ж Рікардо й Біховець — люди цілком порядні, і з ними почуваєшся безпечно.
Після співів настає черга танців — без музики. Приклад заразливий: підводяться всі, навіть Данілова, навіть Біховець, Валіцький, Барнола, Ніна — усі, всі, як у «Жирофле-Жирофлі»; ми засапані й не можемо спинитися. Барнола, підстрибуючи, надіває жіночий капелюшок і вдає соромʼязливу за завісою — зі своїм смаглявим бородатим лицем!
Це триває доволі довго; ми прощаємося, танцюючи й підстрибуючи, і нам важко навіть подати одне одному руку, бо поки один підноситься, другий опускається — мов морські хвилі.
Шаленство охопило всіх — це було чудово. А коли ми зостаємося самі, мова заходить про Дивовижного. Кажуть, що він мені до вподоби, а я кажу, що ні, тільки ж мені завжди потрібен хтось, і що, як по правді, лише він тут гідний називатися чоловіком.

Примітки

«Мої Грації» — Марине прізвисько для сестер Сапоженікових (Ніни, Марі й Ольги), іронічний натяк на трьох Грацій із міфології. ↩
«Дивовижний» (фр. le Surprenant) — одне з Мариних прізвиськ для Еміля дʼОдіффре. ↩
В оригіналі англійською (скорочення від латинського videlicet): «viz». ↩
«Музика» — щоденний концерт оркестру на Англійській набережній, неодмінний світський ритуал ніццького сезону. ↩
«Нельська вежа» (La Tour de Nesle) — мелодрама Александра Дюма-батька, перероблена з чернетки Фредеріка Гайярде (театр Порт-Сен-Мартен, Париж, 1832). Королева Маргарита Бургундська заманює юнаків до Нельської вежі на ніч утіх, а потім велить кинути їх у Сену. Марі не дозволяли її дивитися (див. 26 жовтня). ↩
Тереза (Емма Валладон, 1836/37–1913) — перша велика зірка паризького кафе-концерту, з 1860-х років славетна в «Альказарі» комічними й простонародними піснями (Wikipedia, «Thérésa (singer)»). ↩
«Жирофле-Жирофла» — популярна оперета Шарля Лекока (1874) про сестер-близнючок; від неї походять і прізвиська Джирофла (для Одіффре) та Джирофле (для Ольги). ↩