Неділя, 24 жовтня 1875

Ідемо по моїх Грацій, щоб разом податися до церкви; трохи не дійшовши до їхнього дому, нас обганяє Дивовижний і з підкресленою показністю задирає голову перед вікнами Сапоженикових.
Та оскільки вчора я постановила більше ним не перейматися, то не червонію й не кажу ні слова.
Я цілком невимушена й піддражнюю Ольгу, що зашарілась і вся в полум'ї. Я віддаю їй Бібі, мов якусь дрібничку, і вона в захваті.
Я не серджуся на себе: я зронила якусь дурницю, наче талісман, цей талісман не подіяв — ну що ж, не хочу через те псувати собі кров. Найголовніше, чого я боюся понад усе, — це загальної зневаги. На крайній випадок мені вистачить і простої чемності, аби лиш від мене не відверталися, — і я спокійна.
Джирофле сяє; ми вінчаємо її з Джирофлою, і кожен складає майбутню сцену їхнього подружнього життя. Тут уже не бракує уяви, і ми сміємося — одне з вигадок іншого. Це розвага, точніше сказати, забавка, вельми в нас уживана.
Антонов — ви ж не знаєте, що то за один, цей Антонов. Доволі цікавий чоловік, він сам розповідає свою історію. Був жалюгідним прикажчиком у якійсь там петербурзькій крамничці, коли збагнув, що нерозумно животіти на дні. Збагнувши це, він підшукав собі посаг разом із надзвичайно бридкою жінкою й сам подався в купці. Як крамар модних новинок, він наживає велике багатство — шістсот тисяч рублів, кажуть; тоді він кидає дружину, відкупившись від неї, ліквідує справу, продає свою фірму й приїздить разом з акторкою, співачкою, до Ніцци — цього поблажливого вмістища всякої всячини, як трояндової пелюстки, так і лаврового листка.
Акторка, пані Кроннеберг, мала славу його дружини. Маючи гарний голос, вона співала в Опері з успіхом, завдячуючи його передусім своєму становищу — російська пані, мало не аматорка тощо. Через Оперу Бібі-Антонов познайомився зі знаменитостями Ніцци, viz: Саетоне, д'Одіффре батько й син тощо.
Та одного чудового дня пані Кроннеберг кидає його; Бібі-Антонов робить добру міну при лихій грі, купує ділянку на дорозі до Вільфранша й будує собі дім. Вдягнений він украй чудернацько, з отими діамантовими ґудзиками. Низенький, чорнявий, на вигляд круглий, з риб'ячими очима, сорока п'яти років, а на вигляд щонайбільше тридцять. Говорить лише російською, жодної освіти. Розуму? Розум практичний, розум спекулятивний, грошовий, розум вискочня.
Правду кажучи, він не вартий такого опису, але ж він навідався до Ніни, потім до нас і за тиждень влаштовує в себе свято на честь освячення свого дому. З нього кепкують, і кожен дотепує на його карб. Він уже два роки вдівець і мріє знайти собі нову супутницю. Марі йому до вподоби — ми з того добряче сміємося, хвалити Бога.
Тепло; я виходжу на Набережну пішки разом із Джирофле. Ми ретельно роздивляємося крізь ґрати сади Джойї та Розалі Леон.
Дозвольте мені повернутися до цього. Дозволяєте? Гаразд — це я до того, що коли Бібі думає про Ольгу насправжки, то це мені миліше за будь-що інше. Принаймні предмет у мене під рукою. Жалюгідна винагорода.
Я знов віднайшла своє нутро; воно якнайспокійніше і дивиться на мою поверхню, знизуючи плечима.
Мама й тітка беруть фіакр і лишають нам ландо.
Діна, я, Марі й Ольга. Я в білому і гарна, у літньому капелюшку.
[Чотири рядки викреслено]
Лише коли ми, проїхавшись Набережною, повертаємося до музики, підходить — точніше, зволяє підійти — пан Еміль д'Одіффре в супроводі вірного Фіулулу. Чи казала я, що з візитами були лише Шевальє та Фіулулу? Тільки погляньте: двоє найгірших.
Він навіть зволяє промовити, який гарний екіпаж, що це справжній букет квітів тощо.
— Те саме я казала щойно, — кидаю я.
А тоді — і все. Заледве перекинулися кількома словами, як одразу ж прощаються. Та все ж ми були разом, в одному гурті, і він видавався мені доволі люб'язним. Але Фіулулу! Він безугавно шепотів щось дуже швидко в обидва Емілеві вуха; здавалося, ніби він суфлює йому до вистави. Вони десь спізнювалися, мали слухати, здається, Марі Амбр у якихось росіян. Йолопи.
Ми повертаємося о пів на восьму.
Сідаємо до фортепіано, Марі акомпанує разом з Ольгою. Я заводжу свого Орфея та Еврідіку й тягну всю ватагу в «Жирофле-Жирофлу»; ми танцюємо, мов скажені, виспівуючи, на всю довжину салону: Біховець, Валіцький, Барнола, Ніна — усі, всі, як у «Жирофле-Жирофлі»; ми засапані й не можемо спинитися. Барнола, підстрибуючи, надіває жіночий капелюшок і вдає сором'язливу за завісою — зі своїм смаглявим бородатим лицем!
Це триває доволі довго; ми прощаємося, танцюючи й підстрибуючи, і нам важко навіть подати одне одному руку, бо поки один підноситься, другий опускається — мов морські хвилі.
Шаленство охопило всіх — це було чудово. А коли ми зостаємося самі, мова заходить про Дивовижного. Кажуть, що він мені до вподоби, а я кажу, що ні, тільки ж мені завжди потрібен хтось, і що, як по правді, лише він тут гідний називатися чоловіком.

Примітки

«Мої Грації» — Маринé прізвисько для сестер Сапоженикових (Ніни, Марі й Ольги), іронічний натяк на трьох Грацій із міфології.
«Дивовижний» (фр. le Surprenant) — одне з Мариних прізвиськ для Еміля д'Одіффре.
viz — скорочення латинського videlicet, «а саме», «тобто».
«Музика» — щоденний концерт оркестру на Англійській набережній, неодмінний світський ритуал ніццького сезону.
«Орфей та Еврідіка» — опера Крістофа Віллібальда Ґлюка (1762).
«Жирофле-Жирофла» — популярна оперета Шарля Лекока (1874) про сестер-близнючок; від неї походять і прізвиська Джирофла (для Одіффре) та Джирофле (для Ольги).