Пʼятниця, 22 жовтня 1875

Я встаю рано, тож мені довелося трохи зачекати, щоб дізнатися, чи він тут. Він не поїхав! але це ще гірше, — сказала я собі, побачивши, як відчиняються віконниці.
Іде дощ, але о третій погода стає чарівна, і ми виходимо. Я йду пішки з тіткою.
Цей чоловік — на балконі клубу.
Ось Ольга на сьомому небі: їхній дім поряд із клубом, і вона біля вікна, поки він на балконі.
Карета спиняється просто перед лавою, де сидять вони, Бібі й Лоренті. Йому нічого не лишається, як підвестись і підійти привітатися. Ця мерзенна істота каже мамі, що ці панни надто чепуряться і що він убирав би їх у грубу мішковину.
— То ви зараз знов сядете в карету, панно? — каже він мені, поки я вдягала жакетку.
— Так, добродію, я вже досить находилася, — кажу я, не певна себе, сердита й збентежена.
За хвилину ми проїжджаємо знов і бачимо цих людей на тій самій лаві, і Саетоне вже з ними.
Мама й тітка кажуть, що він упадає за Ольгою, я мовчу й лютую. Урешті я вибухаю лайкою на всіх цих ніццянців. Вони на це заслуговують.
— Що це за поведінка?
— Хто їх кликав?
— Понаходили, а тепер навіть візитів не зробили!
Я гніваюся при всіх. Ми піднімаємось до Ніни.
Ця навіжена Марі, що вірить у Цимине повернення!
Я відразу йду з Ольгою на балкон, і ми дивимося, як у сутінках Джирофла сидить на лаві. Ольга сяє, а я аж кипію, але нічим цього не виказую.
Нарешті ми повертаємося додому, і я попереджаю своїх, що в мене препаскудний настрій, і говорю з ними достоту так, як говоритиму зі своїм щоденником.
Мама каже, що це цілком природно, що він дуже гарний і завжди подобатиметься; що він, окрім того, юнак розважливий і статечний, усе робить із мірою. О, так, це правда, я памʼятаю: він прийшов із візитом лише через кілька днів після того, як його відрекомендували.
Захоплюються його вродою, віддають належне його характерові. «Це юнак, якого не заносить», — каже мама.
Цей проклятий чоловік справді погарнішав після того, як цілий день волав за Джоєю.
Мене намагаються заспокоїти, але я засипаю дʼОдіффре всім поганим, що про нього знаю, я бʼю Фредеріка, який охоче дає себе бити. Мені треба було трощити, ламати, бити. Я анітрохи не приховую свого гніву, навпаки, тільки приписую йому іншу причину: для всіх я серджуся на ніццянців, а насправді лютую через ніццянця.
Я замикаюся й молюся, та ледве почала, як сказала собі: марно, марно! Смішно сподіватися чогось після такої молитви, коли після стількох, стількох молитов, сліз — і яких молитов, і яких сліз! — я нічого не домоглася.
Коли я молилася за герцога.
І в розпачі я опускаюся на підлогу, напівнавколішки, напівсидячи, і починаю плакати, благаючи хоч якоїсь розради.
Боже мій! Я памʼятаю, одного дня мені здалося, що, як у тій казці, мені треба тільки зізнатися, щоб усе вдалося.
Мені здається, сказала я тоді, що того дня, коли я скажу собі: я його кохаю! — усі перешкоди впадуть. Що ж, я кажу це сьогодні ввечері, навколішках: я його кохаю!
Я відкидаю свою марну й нещасну гордість, кидаю її собі під ноги й кажу Тобі, Боже мій, що я його кохаю!
Я знаю, що кажу це лише для того, щоб моє приниження було ще більшим, бо тепер, коли я відкрилася, Бог знову мене покарає; саме тепер Він принизить мене й змішає з болотом.
Бог мене зневажає, і цей чоловік мене зневажає, я на це заслуговую, я й сама себе зневажаю.