П'ятниця, 22 жовтня 1875

Я встаю рано, тож мені довелося трохи зачекати, щоб дізнатися, чи він тут. Він не поїхав! але це ще гірше, — сказала я собі, побачивши, як відчиняються віконниці.
Іде дощ, але о третій погода стає чарівна, і ми виходимо. Я йду пішки з тіткою.
Цей чоловік — на балконі клубу.
Ось Ольга на сьомому небі: їхній дім поряд із клубом, і вона біля свого вікна, поки він на балконі.
Карета спиняється просто перед лавою, де сидять вони, Бібі й Лоренті. Йому нічого не лишається, як підвестись і підійти привітатися. Ця мерзенна істота каже мамі, що ці панни надто чепуряться і що він убирав би їх у грубу мішковину.
— То ви зараз знов сядете в карету, панно? — каже він мені, поки я вдягала свою жакетку.
— Так, добродію, я вже досить находилася, — кажу я, непевна в собі, сердита й збентежена.
За хвилину ми проїжджаємо знов і бачимо цих людей на тій самій лаві, і Саетоне вже з ними.
Мама й тітка кажуть, що він упадає за Ольгою, я мовчу, лютуючи. Урешті я вибухаю лайкою на всіх цих ніццянців. Вони на це заслуговують.
— Що це за поведінка?
— Хто їх кликав?
— Понаходили, а тепер навіть візитів не зробили!
Я гніваюся при всіх нас. Ми піднімаємось до Ніни.
Ця навіжена Марі, що вірить у Сімине повернення!