Субота, 23 жовтня 1875

Я забула розповісти свій учорашній сон. Мені снилися миші, на яких я напускала котів, що їх душили; тоді ці миші поробилися зміями й поховалися в нори, а коти кинулися на мене, надто один, що дряпав мені праву ногу.
Це вчорашній день.
Я хотіла читати, хотіла думати, хотіла плакати! Я не можу нічого! Писати й писати — це все, що я можу.
Уперше за тиждень у мене не болить голова, я почуваюся цілком добре і вся рожева.
Уранці я була в мами з усіма іншими.
— Глянь, Надін, — каже вона, — як Марі худне; справді, у місті казатимуть, що це через…
Кінця я не чую, земля тікає мені з-під ніг, і я падаю в крісло, затуливши обличчя руками.
Цього мені ще бракувало! І знов-таки ця думка йде від моєї матері. Ох, я ненавиджу її за це! Боже мій, та що ж я зробила! Що я зробила! як спокутувати свої гріхи. Якщо мені доведеться відрубати палець на правій руці — я його відрубаю!
Що робити! Що я скоїла? Невже я вчинила стільки звірств, що моїй карі немає меж! Боже мій, Боже грізний, Боже невблаганний!
— Діно, Діно, — прошепотіла я, — ти бачиш, ти мене розумієш, я ж пояснила тобі свій жах і свій страшний привид! Що це за прокляття! Ох, так, прокляття. Я добре бачу, що на цьому світі мені недобре. Як ви хочете, щоб я жила, коли все мене покидає, усе падає, усе відвертається! Мужності стає лише до певної межі, набираєшся сміливості, надієшся, але настає мить, коли вже немає сили!
Ну ж бо! глузуйте, пересичені люди! «Як! — скажете ви мені, — ви смієте промовляти такі слова, коли ваша мати жива, коли у вас є тітка, що вас обожнює, дім, який вас слухається, статок до ваших послуг, коли ви ні каліка, ні хвора! Ви спокушаєте Бога!»
Ось що ви мені скажете, а я вам відповім, що життя складається з дрібниць, як тіла складаються з молекул. Коли всі молекули гниють і йдуть під три чорти, тіло вже не може існувати; так само й життя — коли все, що його складає, забарвлює, робить любим, коли все це обертається на лихе, зникає! Коли все, все вислизає, коли не справджується жодне найменше бажання, коли все розвіюється, коли все обманює! Ні, отак жити далі неможливо, тож я гадаю, що Бог скоро забере мене назад. Недарма ж цього року розбилося два дзеркала.
Скажуть, що коли людина молода й закохана, їй часто хочеться вмерти. Скажуть дурницю: я зовсім не хочу вмирати, але передчуваю свою смерть, бо таке марне, таке жалюгідне життя не може тривати.
До чого я дійшла! До того, що кажу, ніби кохаю д'Одіффре. Я сказала це, мов талісман, а цей талісман обертається проти мене, нічого з нього не виходить, і я лишаюся ні з чим за свою заяву, лишаюся зі своїм приниженням, своїм соромом!
Сьогодні вранці мені хотілося сміятись і сказати, що це не я мовила «я його кохаю», а Бібі. Сьогодні ввечері я не можу жартувати.
Зрештою, я й сама не знаю, чи це правда.
Часом я в цьому певна, часом це здається мені неможливим і неймовірним. Найдужче мене ранить те, що ніхто не приходить, — я не розумію цих людей. Навіщо знайомитись, приходити щодня, привчати до себе, а потім раптом, без причини, відвертатись! Можливо, інших це й не обходить, але мене це ранить, засмучує, вражає в саме серце. Може, це й смішно, але так воно є.
Десять разів я уривала писання, щоб поплакати. Щоразу, коли пригадую те літо й порівнюю його з теперішнім, я почуваюся геть нещасною.
Хіба ж не заслуга — мати ніжне серце, прив'язуватись до людей? Та немає в мене заслуг, я негідна нічого, Боже мій!
Ми зустріли того чоловіка в місті, коло пошти; ландо було наполовину закрите, і він привітався лише з мамою. Іншого разу, лишивши маму й тітку на вокзалі, ми зустрічаємо його коло міського саду, але цього разу вже я майже з ним не привіталась — я була в задумі, і це дурне напівзакрите ландо змусило мене трохи вистромити голову, щоб відповісти на привітання ніццянця.
Ми піднімаємось до Сапоженикових. Ольга сяє: певне, вона його бачила і він якось особливо з нею привітався. Він морочить голову дівчині, цій бідолашній дитині, якій досить, щоб перед нею скинули капелюха чи їй усміхнулись, — і вона вже уявляє собі всі небесні блаженства.
Ми були на тому балконі, з якого так добре видно балкон клубу. Я тримала Джирофле за стан, і мені страшенно закортіло стиснути її, задушити — так розревнувало мене це сусідство і стільки заздрісних думок із нього вродилось.
Раніше це була Джоя, тепер — Ольга. А що, як він візьметься за неї серйозно!..
Ох, тоді мені лишиться тільки повіситися з приниження.
Надати перевагу Ользі переді мною — Ользі, Ользі, Ользі!
Та я божеволію! Він нікому не надає переваги. Кокотка поїхала, певне, тому, що в нього бракувало грошей, а він знічев'я бавиться, мордуючи таких звіряток, як я, мимохідь.
Ми були в де Дайянс, говорили про жертви.
— Ох, я, — каже вона, — цього не люблю й не створена для цього, та й не розумію я цих нещасливих пристрастей, як то кажуть; я не можу кохати того, хто мене не кохає, я вважаю це ницим і швидко відриваюся від декого.
Маєш, дівчино моя. Я втратила всю гордість, усю! Я отупіла, стаю вже не знаю чим, дозволяю собі найогидніші речі.
Поки я терффідувала — то ще нехай, але кохати! Я сказала це, сподіваючись на успіх, як у тій казці… а знаходжу самі жалі! Я картаю себе за ту мить. Немає нічого ницішого за жінку, яка спотикається на кожному кроці, простягає руки, пропонує своє серце — і марно, марно, марно!
Я шаленію від думки про своє приниження і його тріумф! Коли він не лише ані крихти за мною не впадає, а й навіть не приходить, навіть картки не лишає, як того вимагає найпростіша ввічливість, — то ну ж бо! саме цю мить я обираю, щоб сказати в покірній позі й з повними сліз очима: я його кохаю!
Чому я не можу розчавити себе, мов комаху!
А поки що я зробила собі пару маленьких ріжок із двох гілочок шипшини, повних колючок і без листя, скріпивши їх кучериком волосся, щоб сховати нитку, і зву це «вінцем мученика», як у «Жидівці», і носитиму його аж до реабілітації. Так, тепер я думаю надолужити своє в Римі; чому б я там була щасливіша, ніж тут? Я не хочу будувати планів, щоб не зазнати ще одного розчарування, такого ж жорстокого, як це. Хай там як, а я носитиму свій «вінець мученика», поки не помщуся чи не надолужу втрачене — як кому завгодно.
Маю дати собі мудру, чудову пораду: дати спокій цьому Джирофлі, струснутись, відсапнути, мов після довгої втоми, і більше про нього не думати. Ясно як день, що мені нема чого чекати; упираючись, я принижуюсь, а відступившись — хоч і трохи запізно — я виходжу з цієї справи з певною честю і все життя дякуватиму собі за цей відступ, тоді як, упираючись, я наживаю собі лише жалі й докори.
Я відступаюся, дослухаюся до своєї поради, струшуюся, відсапую (я навіть устала, щоб це зробити), широко розплющую очі, трушу головою, щоб вигнати з неї бридкі думки. Мені кращає.
Що за біс! доведімо, що нас не так легко повалити, як гадають! Доведімо гарному ніццянцеві, що не завжди падають перед ним навколішки. Я лютую на себе, я ревную до минулого, я заздрю щасливим жінкам, оточеним, бажаним, заздрю їм до сліз, я кричу в собі, питаю — у чому ж я гірша за них! Їх стільки, і дурніших, і бридкіших! невже я проклята? Ні, облишмо це. Я обіцяла більше про це не думати, обіцяла бути сильною — і я буду сильною.
Я й далі писатиму, як раніше, де і як я його бачила тощо, але заборонятиму собі сентиментальні думки! Невпинно повторюватиму собі, що це сором, що це негідно! Що, упираючись, я принижуюсь. Я братиму приклад із чоловіків. Ох, як я ненавиджу їх за їхню зухвалість, за їхню залізну вдачу! Я підіймуся над ними, над ним. Він завершив мою освіту, я зцілилась. Кілька втрачених ілюзій, кілька ошуканих надій — і я вже квита. Я хотіла була сказати, що пушок із серця обскубано, але це неправда: моє серце… ціле. А ось дух мій зачерствів. Розчарування псують людину.
Оточімо своє серце потрійною бронзою… — та навіть цього я не можу; я виходжу з цієї історії, втративши кілька пір'їн, але виходжу цілою, і пір'я відросте так, що й сліду не лишиться.
Я більше не хочу кохати цього чоловіка. Не хочу більше про нього думати, не хочу більше шукати нагоди заговорити, як раніше. Я собі це забороняю!

Примітки

«Терффідувати» — Маринин неологізм-замінник дієслова «кохати», від «Терффідуа» (прізвище Audiffret навпаки); див. запис від 19 жовтня.
«Вінець мученика» Марі робить за образом із опери Галеві «Жидівка» (La Juive, 1835), де юдейку-героїню стратять за віру (найвідоміша арія — «Rachel, quand du Seigneur»). Носитиме його «до реабілітації» — поки не доможеться романтичного тріумфу деінде.
«Потрійна бронза» (triple airain) — натяк на Горація (Оди I.3, «illi robur et aes triplex»): про мужність першого мореплавця, якому потрібні були «дуб і потрійна мідь круг грудей». Марі не може так загартувати серце й переходить до легшого образу птаха, що вийшов із бійки, втративши кілька пір'їн.