Понеділок, 4 жовтня 1875

Мої Грації в мене, ми виїжджаємо разом без тітки у закритому ландо, сміємось, як завжди, і вряди-годи вклоняємось незнайомцям. Невинні душі! Нам здавалося, ніби ми коїмо казна-що.
— Зрештою, — кажу я, — учора щось сталося, що саме? — не знаю. Але Джирофле це визнає… і ось вам доказ: вона більше не хоче, щоб її називали Джирофле, і що є для нас заборонена тема для розмов.
— Це правда, так, щось сталося, не знати що, але щось є.
— Це безперечно, ось що, Ольго: хай нас замкнуть на дві години, ми побалакаємо, із зіткнення народжується світло, може, щось і знайдемо; це щось невідоме мене гнітить, коли я чогось не розумію, я нещасна, голова мені важчає; треба розгадати таємницю, Джирофле, люба, замкнімося!
— Гаразд, але чого ми шукатимемо?
— Ах, отож-бо, хіба я знаю? Ми впустили шпильку в мішок борошна, шукаймо її, порпаймося в борошні, бо інакше це справді надто нудно.
Цей діалог точно відображає ситуацію.
Щось сталося: ще вчора зранку говорили про того чоловіка, про всіх, із того сміялися, а ось уже й імені його не вимовляють, будь-який натяк на замок вносить у розмову ніяковість, наче це заборонено. Ми з Ольгою, що перейняли стільки слівець у Джирофли, раз у раз себе спиняємо.
Зрештою, нічого не сталося, і все ж щось є. Джирофле запевняє, що річ у тім, що ми не були щирі одна з одною: я мала б розповісти їй усе, що сказав мені Джирофла, а вона — все, що сказав їй Саетоне. Мені тоді не було чого розповідати, усе висіло на волосині, та й на Джирофлу дивилися б якось особливо, а він же сказав мені лише кілька слів мимохідь, а чоловіки цього не люблять.
Я пояснюю це дівчині. І гадаю, що вона дарма надала стільки ваги словам Меркурія. Меркурій, певно, хитрий пройдисвіт, я й сама думаю, що він хотів заварити цілий imbroglio зі мною, Ольгою, Джирофлою, а тоді тішитися ним, тримаючись осторонь.
Тітка каже, що він не раз підбурював того чоловіка через Ґодара.
Ах, усе це геть заплутане, і mi ritrovo per una selva oscura, che la diritta via era smarrita! хай йому грець, треба знайти розгадку. Ах!.. але найгірше те, що цієї розгадки не існує, є сама лише загадка.
Це паморочить голову, і я не знаю, що й думати, але недарма ж я — це я: кипуча на поверхні, я крижана в глибині, і людські жалюгідності мало мене зачіпають, я суджу спокійно, не поспішатиму й знайду.
Я лишаюся в Ніни на годину, вона віддає мені своїх доньок на цілий день. Сьогодні ввечері ми підносимо великий букет Марі Петі з двома стрічками, одна блакитна, друга рожева, — «Жирофле-Жирофла». Беремо ліву авансцену, яку я так люблю.
Але тітка засмучує мене: мов квітка, на яку щойно хлюпнули окропом, я приходжу до Ніни, щоб мої Грації вбралися на вечір. Сідаю в крісло засмучена, засоромлена.
— Ось побачите, — каже нам тітка, — він повернеться до Ніцци й більше не покажеться ні у вас, ні в нас. Це паскудний селюк, нікчема, лиха людина, дайте йому спокій, не говоріть про нього більше…
Якщо тітка так каже, то вона передбачає його відсторонення — не як чоловіка від жінки, а… ну, одне слово, моя вічна мука. Це жалюгідно!
— Що ж, — відповіла я тітці спокійно, — матиму ще одного ворога, прирікаю його на вічну ненависть, як мого доброго приятеля Манару.
Мої Грації та я в захваті від букета, і на виході Петі ми з Ольгою його піднімаємо, але він надто важкий, Тіст підхоплює його й підносить акторці.
Щойно гра їй це дозволяє, вона підходить і дякує мені з-під віяла, а я відповідаю, що вона заслуговує куди більшого.
Я обожнюю «Жирофле-Жирофлу», що більше її дивишся, то цікавіше. А Тіст, який якомога більше звертається до ложі; у ту мить, коли він зробив те «Сі!», що так смішить, я повторила це з глибини ложі — отут і треба було бачити його пику! Ця ложа на сцені, так близько до акторів, змушує мене любити театр заради нього самого, бо ми обмінюємося усмішками з Петі й сміємось a più non posso із Тістових гримас.
Фіулулу пробув у нас майже цілий вечір. Виявляється, я не привіталася з Меркурієм того знаменного дня з Джоєю. Зрештою, я послала йому достатні пояснення, а коли він невдоволений — то й нехай!
Коли вимовляють ім'я того чоловіка, Ольга червоніє й бентежиться, а Фіулулу всміхається й поглядає на тітку, яка витримує ці погляди з великою гідністю.
Ми змінили йому ім'я: він зветься Вогонь. Джоя зветься «та жінка», мене звуть Потік, Ольгу я зву Роса, а Марі — Сніг.
Як пані де Севіньє.
— Чи не маєте чогось переказати Джирофлі? — спитав Фіулулу, підводячись і звертаючись до Ольги.
— А ви скоро його побачите? — спитала я й собі, поки дівчина червоніла й казала вже й не знаю що.
— Що, по-вашому, вона має йому сказати? — вела я далі.
— Не знаю, може, напишу йому, та й подумав, що сестра, певно, має щось переказати братові. До того ж він буде тут за кілька днів.
Бідолашна Ольга.
— Люба моя, — каже їй тітка тієї миті, коли та сходила до себе, — люба, не знаю, що з вами, але Фіулулу так на вас дивився, а потім усміхнувся мені. Ви червонієте, може, вам було жарко, але це дуже негарно.
— Присягаюся, — жваво вигукнув він, — присягаюся, що нічого не чув, мені було дуже жарко, та й годі.
— Ось бачите, — каже тітка, коли ми лишилися самі, — буде роман.
— Між Джирофлою та Ольгою?
— Так, о! не з його боку, він мерзотник, гультяй, а з боку Ольги.
— Так, вона закохана.
— І буде великий роман.
— Ви гадаєте?
— Ось побачите.
І я вертаюся вся в мріях.
Так-так, ось вам і втіха!
Я застудилася, і ось права лопатка болить мені щоразу, коли я дихаю, кашляю чи роблю якийсь різкий рух!

Примітки

imbroglio (іт.) — заплутана ситуація, інтрига; вживане у французькій літературній мові слово.
«Я опинився в темному лісі, де пряма дорога загубилась» (іт.) — Данте, «Пекло», пісня I, рядки 2–3.
«Жирофле-Жирофла» — оперета Шарля Лекока (1874) про сестер-близнючок; джерело прізвиськ, якими Марі наділяє Одіффре («Джирофла») та Ольгу («Джирофле»).
a più non posso (іт.) — щодуху, скільки сили; поширений італійський вислів.