Неділя, 3 жовтня 1875

Їду сама до церкви й наказую візникові звернути в провулок навпроти школи. Так я проїду повз № 77. Усе зачинено, вони поїхали! Шахраї! Уявляю собі ніццянця у тому кріслі-лежанці разом із нею та її собаками — точнісінько як того англійця, якого вона сюди привозила.
Цілий ранок ми з тіткою про це теревенили.
— Зрештою, — каже вона, — ви ж бігали за ним цілу зиму, та й він за вами.
— Так, і він теж, ми обоє бігали одне за одним, а коли наздогнали — то й не видалися одне одному досить цікавими. Ах, тітко, — додала я зітхаючи, — це ж нікчемно, бачте, дожити до шістнадцяти з половиною років «без успіхів і без жодного завоювання».
— Але ж ви мали завоювання, та й Джирофла теж.
— Ах, гарне завоювання, ви чарівні!
— Авжеж, навіщо б він приходив так часто, навіщо всі ці викрутаси?
— Навіщо? Та я ж вам казала: йому було цікаво, він упадав, а потім усе скінчилося.
— Повірте мені, він усе бачить і вдає навмисне, і за тим, як він до цього береться, він свого досягне!
— Чого?
— Усього.
— Ха-ха!
— І ви вишиєте йому грецьку шапочку — ні, це Ніна вишиє вам її з дружби.
— Ніколи, ніколи, — і я сміюся, — ця пика в грецькій шапочці має бути дурнувата.
У церкві було мало людей. Сім чи вісім осіб. Скарятина з донькою якось особливо мене розглядали, не знаю, що то на них найшло.
— Е, та певно вони чули, що подейкують, і розглядали нову пані Джирофлу.
— Можливо, мені байдуже. Знаєте, мене це навіть тішить.
Мабуть, він таки щось собою являє, коли так зачаровує простих людей.
Юрков проводжає мене додому, дорогою зустрічаємо Шевальє з його усмішками.
Тітка вважає, що в Джирофли чарівна пика, — втім, це і моя думка.
Поїхав із Джоєю. Це гидота!
Так-так, виявляється, я найнечемніша панна Французької Республіки. Я образила Саетоне! Саетоне, мого дядечка!
На музиці ми були з Марі та Ольгою, коли спершу Ґалула, а потім Шевальє підійшли мені це сказати. Виявляється, я відвернулася від нього, коли він мені вклонився, а потім ще раз — о, це серйозно. Того вечора, коли давали «Ернані», ми виходили з Ґалулою та д'Одіффре.
— Дозвольте запропонувати вам руку до екіпажа, панно, — каже мені Енотеас.
— Звичайно, добродію, — відповіла я, але не зупиняючись, не знаю, що на мене найшло, і Саетоне так і лишився стояти з простягнутою рукою та своєю усмішкою, аж кілька осіб засміялися.
Це правда, але я зробила це ненавмисне, я пояснююся з двома Меркуріями Великого Меркурія, і мимохідь Саетоне всміхнено йому вклоняється. А оскільки ми вже й так привіталися, він має оцінити цей другий уклін.
Звідси й розгорілася понад усяку міру жвава розмова. Тітка наговорила мені — та й моїм Граціям — стільки всього, що в мене ніби штопор у серці. Вона дорікає нам аж ніяк не добірними словами за нашу справді дурну поведінку того дня, коли ми побачили Джою з тим чоловіком. Він і справді був із Саетоне, де Сессолем і ще кимось, він підвівся був до половини, а ми всі троє відвернулися. Це було більш ніж безглуздо!
І мені так соромно й прикро, що в мене вже два штопори в серці.
Я визнаю свою провину, картаю себе, благаю тітку припинити цю проповідь, але дарма — вона торохтить далі, мов катеринка. Напівсміючись, напівсерйозно, я розлючена! Немає нічого жахливішого, ніж чути докори за те, в чому докоряєш собі сама! А раптом він образився! Боже мій! Якби хто знав, як це мене засмучує, — і водночас це мене заспокоює: принаймні це моя провина, принаймні не він перший відвернувся.
— Марі, Ольго, — вигукнула я, — погляньте, як вона зі мною знущається. Хай мені дорікають за все, тільки не за Джирофлу! Бо, бачте, я заповзялася, я вбила собі в голову… ну, ні, не скажу.
— Я знаю, — каже Ольга.
— От і добре, тим краще, отож ти маєш, ви маєте зрозуміти, що в такому випадку немає ні чемності, якої слід дотримуватись, ні правил поведінки, ні мами, ні тітки — нікого! Слухаєшся свого інстинкту, мов собаки; у такі справи ніхто не повинен втручатися, це справи особисті, вони стосуються тільки мене і… тієї іншої особи.
А потім, — кажу я, знову прибираючи свого блазнівського вигляду, — я була ображена, він же присягався мені у вірності. Хіба могла я володіти собою? Ні, не могла. Він мені сказав…
— Ах! — скрикнула Ольга, червоніючи й кидаючи на мене тричі ревнивий погляд, — ах, то ти зізнаєшся!
— На жаль! — мовила я смиренно, — так, зізнаюся, маю цю чарівну звичку. Він сказав мені, що кохає мене, він це написав!
— Як, коли?
— На бісквітах, що передавав мені, у нас удома, перед двадцятьма особами.
— Отакої!
— Так, а потім на сільському балу… а потім усюди.
Ольга червоніє, а її очі набувають усіляких виразів, а я нещадно розповідаю далі все, усе, що я записала, і ті речі, яких я в щоденнику не записала, бо часто, коли мені є багато чого сказати, я майже нічого не кажу й пригадую лиш згодом.
Я славна дівчина, я ніколи не маю таємниць, та й мої Грації теж славні дівчата.
Тільки я й не знала, що в Ольги це зайшло аж так далеко, мала б здогадатися, з її романтичною, дитячою вдачею; чарівне дитя, чарівне! Її норов завдасть їй лиха, вона легковірна й наївна.
— Люба моя, вибач, сподіваюся, ми не посваримося, ти вже якось через це на мене дулася, не починай знову, я кажу те, що було, я винна, ми ще одна одну вб'ємо!
— Заспокойся, я нічого не зроблю! Я ніколи на тебе не дулася.
— Та й до того ж, — каже Марі, — я знаю Ольгу, вона ревнує днів зо два, а тоді минає, і вона про це більше не думає!
— Тим краще, тим краще!
І всі розпалені ми піднімаємось до Ніни. Там розмова набуває серйознішого характеру. Ніна на канапі, тітка коло неї, Ольга навколішки праворуч, Марі навпроти, відділена столом, а я скрізь. Спершу я ховаю голову Ніні на грудях, трясучи нею, мов людина в розпачі. Тітка розповідає про образу, завдану Саетоне й Джирофлі, ми всі говоримо разом, сміх і галас!
— Що ж до Саетоне, — каже Ніна спокійно, — не журіться, Муссю, це бридка тварюка, і я про нього дещо знаю!..
— Що? що? — питаємо ми всі разом.
— Я не розумію його поведінки в усій цій справі, знаю тільки, що це огидний грубіян, знаєте, не знаю чому, він приходив сюди й бентежив Ольгу. Розумієте, це жахливо — каламутити душу юній дівчині, він приходив казати, що Джирофла шалено в неї закоханий, що у своїх листах він тільки про неї й пише. Одне слово, він хотів закохати її в того чоловіка! Його роль тут була мерзенна! Він задурив дитині голову! І… ви ще діти, а я жінка, я трохи знаю світ, і пригадую, що батько ось цієї Луби бавився в таке: він закохав мене в Ларського, приходячи розповідати мені всіляке, а до нього ходячи розповідати те саме. Я знаю, що воно таке, він хотів, Саетоне, влаштувати все це між Ольгою, Джирофлою і Муссею, вже й не знаю як, цей жахливий звідник!
На щастя, Ольга не має від мене таємниць, і він це добре побачив.
Тим часом Ольга, збентежена й розчервоніла, втрачала самовладання й смикала Ніну за рукав, аби та замовкла.
— Зрештою, — кажу я, — я бачу в усьому цьому чимало підступу, і станеться щось цікаве. Так, Саетоне — це жах!
— До того ж, — каже тітка, — це його роль, усюди, те саме було з Левіном та Клементиною Дюран, я не розумію, який цьому чоловікові з того зиск.
— Та й мені теж, — кажу я, — мені він теж приходив співати своїх пісеньок, але не до такої міри, він обмежувався тим, що розпитував, які почуття я маю до його володаря і пана.
Зрештою, ці діалоги стомлюють моє перо: дійові особи цієї сцени говорили погано й говорили російською, лиш я одна відповідала їм французькою.
Отже: Ольга закохана по самі вуха й розчарована, Ніна-мама розчарована й уражена, тітка — спостерігачка моїх інтересів, я заплутана в цій справі більше за всіх, а Марі нейтральна.
Нарікання за нараканнями, одне за одним, хор п'яти ображених жінок, усі звинувачують, усі громлять Саетоне. Я виплутуюся з цього всілякими дурницями, які щоразу в небезпечну мить розсмішують компанію, як кажуть наші славні ніццянці.
Вечір звірянь: ми розповідаємо одна одній про підступи Сатани-Саетоне, цього мерзенного Мефістофеля.
Пан Сапогеников, що був у Ніцці під час нашої відсутності, помітивши запал Ольги до Джирофли, мав із нею серйозну розмову й наказав пані своїй дружині якомога більше тримати доньку вдома.
— Я була б дуже рада, — каже Ніна, — якби ці добродії перестали до мене ходити, я не хочу, щоб бентежили Ольгу, вона нервова, жвава, легкозаймиста! Саме через усі ці дурниці я не хочу пускати її ні на музику, ні на прогулянку.
Тим часом тітка не переставала сварити нас за оте злощасне відвернення голів, а я лягаю на канапу, зітхаючи й говорячи, як Джирофла:
— Я не вертатися додому! Тітка з'їсть мене вдома, судіть з того, що мене там чекає, з того, що я маю тут. Ах, я вмирати з розпачу!
Ми знову сідаємо круг столу, і знову нарікання за нараканнями, які я перебиваю зауваженнями, що смішать усіх.
— Знаєте, я вчити ніццьку мову з Леоні та пралею навпроти.
— Так, — каже Ольга, — ти маєш її знати, бо ти ж збираєшся оселитися в Ніцці, на горі.
[П'ять рядків викреслено]
— Дурниці все це, але от що: я хочу скласти з усієї цієї справи п'єсу, і скінчиться вона сьогоднішньою сценою.
— Так, — каже Марі, — а я скажу, підійшовши до рампи: Боже мій, яка ж я рада, що не закохалася в цього чоловіка!
— А тоді, — підхопила я, — завіса впаде, а решта й не ворухнуться, спокійно сидячи круг столу. Це буде оригінально.
В екіпажі з тіткою ми цілком серйозно кажемо одна одній, що Джирофла — нікчема, що він закохується лише в кокоток.
— Він спокійно собі живе з Джоєю, — каже тітка, — і ні про кого не думає.
— Авжеж, а ця Ніна, що все сприймає всерйоз. Ні, ви тільки уявіть, вона ж усе це сприйняла всерйоз? Звідси й розчарування, і гнів — це природно.
— Можна подумати, що йдеться про якогось короля, що…
— Так, чи не правда, про короля, що ще не обрав собі, а весь двір у сум'ятті, і всі інтригують, і чекають, і здіймають великий галас!
— Це смішно!
— Ще б пак.
Ми вертаємось, і за обідом дідуся втаємничують в усі ці тайнощі.

Примітки

«Енотеас» — анаграма імені «Саетоне» (переставлені літери); кодове ім'я, яким Марі позначає посередника Саетоне.
«Меркурій» — Марі називає так посередників-звідників (за іменем бога-вісника). «Великий Меркурій» — головний звідник, найімовірніше сам Саетоне.
Мусся (рос. Муся) — російська пестлива форма імені Марі, родинне прізвисько. У оригіналі вжито російською.