П'ятниця, 1 жовтня 1875

Уже перше жовтня, аж не віриться.
Я виходжу сама, я гарненька. Сабатіні приєднується до мене о десятій, ми відновлюємо наші італійські розмови. Я вийшла, щоб спостерігати, цього я не забуваю, і сідаю на лаву на півдорозі від Джоя до нашого дому. Сабатіні читає мені «Ніколо де Лапі». Я слухаю мало. О пів на одинадцяту проїжджає фіакр із білим конем, а за ним коляска. А за десять хвилин коляска проїжджає назад, везучи Джоя, її стару й двох дітей. Що ж до двомісного фіакра, то він, певно, від'їжджає вулицею Франс, бо я не бачу, щоб він проїжджав.
І він мав від'їхати о шостій! Та й навіщо, коли він із нею!
Тітка припускає геть усе про те, як Джирофла бігає за Джоя, і всупереч очевидному вигадує силу-силенну подробиць.
— Це щось неймовірне, — каже дідусь за сніданком, — щойно той поїхав, як вона бере собі ще одного, і Одіффре прибігає, мов школяр! Це огидно! Як це так — на його очах вона була з тим, і йому байдуже, наче нічого й не було! Далебі, це цікаво: і трьох днів не минуло, як вона дала йому знак, і він прибігає.
— Це природно, дідусю, хіба ви не знаєте, що чоловік — найбрудніша з тварин, коли вже на те піде?
— Та ні, — провадить дідусь, не слухаючи, що йому кажуть, за своєю звичкою, — ні, це щось неймовірне.
Як же це! Щойно, щойно той поїхав, вона ще ним смердить, а Одіффре йде. Він наче чекав своєї черги. Але ж це має бути гидко! Хіба йому не гидко.
— Далебі, якби я був молодий і вона мене покликала, я б їй сказав: Геть, ти ще тхнеш цим англійцем!
— Дідусю, якби ви були молодий і вона б вас покликала, ви б пішли.
— Ніколи! Ніколи. Це паскудно й огидно. Можна взяти коханку, але ж не отак. Тьху! Як же це, чорт забирай, йому не гидко?
Тут я спиняюся. Ця розмова тягнеться дуже довго, і весь час кажуть те саме.
Я не менш здивована, ніж мій дідусь. Усе це зроблено надто відверто; є речі, які знають, але приховують, про які не говорять.
Цікаво, але як чоловік Джирофла мене більше не цікавить. Я жалкую за ним як за кавалером, бо жодного не маю.
Ах, якби якимось дивом нам із неба впав цікавий чоловік!
Щось мені каже, що такий упаде.
Я прогулювалася рожева вбранням і настроєм, бачила Джоя біля її дверей, була в Ніни, де точилася велика суперечка про поведінку згаданого добродія. Ніна чарівна, ми об'єднуємося проти Паріса, який зневажає тутешніх молодиків. Велика спека, неосяжна дискусія, я виголошую кілька промов, в одній з яких заявляю, що в Джирофли чудові очі.
Я розповідаю про солом'яний капелюшок у ландо вчора ввечері й про сьогоднішній виїзд аж о пів на одинадцяту.
Ніна заявляє, що його треба прогнати. Коли нікого не було, каже вона, він приходив, його скрізь було видно, а тепер усе змінилося.
Я пропоную влаштувати шаривáрі старому Емілю (звати його Леон, але я зву його старим Емілем), та Олга дуже слушно зауважує, що він перестріляє нас, мов зайців.
— Тоді цій жінці!
— Гаразд!
— Ах, — вигукує Марі, — ви проґавили, треба було сьогодні вранці. Побачили б дві голови у вікні.
— І одну з них у грецькому ковпаку! — кажу я.
І кожна з нас узялася розповідати, яка сцена розігралася б у спальні.
— Бо він лежав із нею, — каже Марі.
— Ой-ой! Слухати таке я ще згодна, але сама нічого подібного казати не хочу, бо потім ви скажете, що це я, любі мої Грації.
— Е, любонько, я це кажу, бо так і було, адже ти бачила солом'яний капелюх, той капелюшок у ландо вчора.
Ми тричі прощаємося й усе одно лишаємося, щоразу знаходиться щось додати про Джирофлу. І нарешті я йду, попередньо повалившись на підлогу, що я маю за звичку щоразу, коли мені дуже весело.
За обідом невеличка перестрілка з дідусем, зовсім невеличка, тільки щоб розмова не нудилася.
І я піднімаюся, вигукуючи, мов Архімед: знайшла!
Я знайшла, що люблю Джирофлу як товариша, братньою приязню! Він поїхав. Я б залюбки йому написала, якби він і світ були не такі дурні й сприймали речі так, як вони є, просто.
Тітка каже, що зустріла його на Вокзальному проспекті й розмовляла з ним. Він їде на два тижні.
Але я не вірю тітці. Уже тиждень її перша фраза щоранку:
— Панно, ваш красень поїхав.
Мені байдуже, адже я його більше не бачу й не маю.
Зрештою, я геть щаслива, невідомо чому. Одне мене досадить. Зведімо все це до найпростішого вислову. Я покладалася на свої чари — і зазнала поразки, Джирофла мене не покохав. Ось у чому прикрість.
Доводиться повірити, що я хибно уявляю саму себе і що я негарна й дурна.
Моя особа не зуміла його причарувати. Ось де справжнє приниження.
Я обожнюю Ніццу, я милуюся нею зі свого вікна. Я щаслива й жвава. Чому? Не знаю. Зрештою! Зрештою — що.
Ах, дайте мені спокій. Я пишу нісенітниці.
Я намалювала д'Одіффре на його місці, трохи схоже.
Не знаю, чи це помітно, але я відчуваю в собі манери вродливого ніццянця;
Бідолашка! Це був милий хлопець. Я обожнювала б згадку про нього, якби він мене кохав. Але ж ні, він уперто не схотів мене кохати. Я дуже на це серджуся. Ось у чому справжня прикрість. Зрештою!
Сьогодні перше жовтня, рівно рік тому, тридцятого вересня, я повернулася до Ніцци зі Спа, Лондона тощо. Я вийшла вранці, побачила Джоя, замилувалася нею й назвала її коштовністю моєї душі.
Карти кажуть, що Діна вийде заміж. Тим краще, аби лиш вона була щаслива! Я вірю картам, ці шельми завжди мені правду казали.
Хотіла б я почитати якусь цікаву книжку! Шукаю, яку б нову штуку утнути. Якусь капость коштовності моєї душі!
Так, але яку капость! Я подумувала підпалити їй дім, але це складно.
Мені потрібне якесь заняття, я в войовничому настрої, готова на все, прошу лише якоїсь ідеї. Завтра я, певно, буду пригнічена, бо сьогодні ввечері я на сьомому небі.
Вежа б'є дев'яту. Мила Вежа! Милий Джирофла, милі всі.
Чарівна я.
Ах, Гамільтон!
Я щойно склала бридку пародію на мотив вальсу троянд. Але це річ на нагоду, їй можна вибачити.
Ні, Джирофла — чоловік, що заслуговує на всю мою злість! Хіба ж я забула про «філіппіну»? Ні, на жаль, я ніколи не забуваю прикрих речей. Цією «філіппіною» він домігся того, що я завжди згадую її з певним почуттям приниження, і щоразу, коли я згадую цю «філіппіну», [Кілька слів закреслено] у мене вихоплюється або «Ах!», або «чорт», або гримаса — залежно від того, де я перебуваю.
Перед сном я пишу два листи друкованими літерами: один до пана Еміля д'Одіффре в Париж, до готелю «Спландід», на той випадок, якби він не встиг отримати того, тутешнього. Нещасний!! У халаті й грецькому ковпаку Ти струхлявієш!!
А другий — до пана Леона д'Одіффре, до Вежі Одіффре: Безталанний батьку!! Твій син, у халаті й грецькому ковпаку, Струхлявіє!!
Цей халат і цей грецький ковпак прославилися після «Процесу Ворадьє», де добродія застає поліція в домі Сезаріни [Один рядок викреслено] саме тоді, коли він у щойно згаданому вбранні спокійнісінько п'є чай. Далі з'являються дружина, теща, друзі тощо. Словом, низка сцен, одна кумедніша за одну. Краще за все мені просто повторити те, що сказала про п'єсу одна паризька газета.
«Фовінар, адвокат, має чарівну дружину, яку обожнює, але вчащає до якоїсь дрібнички з жовтим волоссям, у найкокетливіший у світі блакитний салончик; отож одного вечора він спокійнісінько сидів там, коли... Переказати «Процес Ворадьє»! Цього ми, звісно, не робитимемо, та й неможливо. Переказати низку лих, що сиплються на Фовінара, цілковито неможливо, скажемо тільки, що сміються так, так» і таке інше.
Головне, що грецький ковпак і халат у всіх на вустах, коли виходять із театру, — як мотив змовників із «Доньки пані Анго».

Примітки

Шаривáрі (charivari) — традиційний галасливий «котячий концерт» під чиїмись вікнами, яким привселюдно ганьбили того, хто порушив суспільні норми (первісно — за невідповідний шлюб).
нісенітниці — в оригіналі Марі вживає франко-англійське non-sens, утворене від англійського «nonsense».
«Філіппіна» (philippine) — салонна гра: двоє ділять між собою горіх із двома ядерцями, а згодом намагаються заскочити одне одного зненацька; той, хто програв, платить фант.