П'ятниця, 24 вересня 1875

Виходжу о десятій, сама із Фріцом, ані душі! Лютий сонцепек, синє море, тієї неприємної фіалково-синьої барви, і
вогненне небо! Я гуляю годину; повернувшись і дійшовши до сходового майданчика першого поверху, бачу фіакр біля брами Вежі: о, подумала я, було б кумедно зустріти його після вчорашнього, — і я знову виходжу, але нікого не зустрічаю; до того ж цей негідник зазвичай зранку ходить вулицею де Франс.
Але я вийшла не марно: я надумала дещо, що пом'якшить в очах цієї тварини нашу витівку із Замком. Шила в мішку не сховаєш — дуже слушне російське прислів'я.
Рано чи пізно він мав довідатися, якщо ще не знав, що ми ним переймаємося. Так, він міг би й здогадатися, але тепер це певність.
Я погоріла, як каже Тіте. Усе викрито, а кричати чи кривлятися — марно й негарно.
Який же він, мабуть, гордий! Що ж він має думати про нас!
А вчора, коли ми бачили його з його почтом на Прогулянці, я певна, що він розповідав цю історію тим панам.
Ні, але бути впійманою так, як я, — це річ негідна. Я ж добре знала, що він мав про це довідатися, я навіть мала намір сама йому розповісти, але ніколи цього собі не уявляла; думаючи, що розповім йому, я не уявляла собі самої цієї речі.
Річ у тім, що становище моє делікатне, а господар становища — він.
Принаймні це смішило нас цілий місяць, і це вже якась винагорода.
Ми сміємося цього ранку, надходить муляр, що робить у нас усі ремонти, і починає вихваляти тітці свою чесність, каже, що Б'язіні — просто негідник (я не казала, що три дні тому тітка прогнала Б'язіні за потворний басейн, який він нам зробив), що Б'язіні шахрай, а потім:
— Пані, ви ж приятелюєте з Емілем, спитайте в Еміля, це я збудував йому Вежу. О! він мене добре знає, Еміль, ви ж із ним приятелюєте, спитайте в нього.
Уже не пан Еміль, а просто Еміль.
Нічого смішного тут немає, але це мене розважає, бо все, що стосується цього чоловіка, мене цікавить; його манера говорити здається мені чарівною, усе, що про нього можна сказати, цікавить мене особливо, найдрібніші речі стають подіями, і я з радістю, трохи аж надмірною, дізнаюся про все, що може його піднести чи звеличити, про кожну його чудасію, кожне його шаленство,
кожна примха цього створіння займає мене. А проте я не можу сказати собі: я його кохаю. Він мене роздратував, і від самого гніву я починаю надто ним перейматися, і він цілком може похвалитися, що коли в мені й є щось до нього, то це щось він сам і створив.
Зрештою, щодня вчишся чогось нового. Цей чоловік навчив мене безліч речей. Чи зумію я застосувати їх на ділі? Гадаю, що ні. Я надто щира, а проте слід було б нею не бути; я вважаю його метод найкращим і наслідуватиму його, наскільки жінка може наслідувати чоловіка. Не любити нікого, чинити геть протилежно тому, що кажеш, різко мінятися так, щоб приголомшити супротивника, ніколи не давати йому часу отямитися, а діяти так стрімко й так несхоже на те, чого він чекає, що, хоч би який він був сильний, він лишиться приголомшений! Ось, гадаю, точний виклад і його системи, і моєї, адже я її переймаю. Та ні, я ніколи не зумію. Хтозна? If at first you don't the succed, try, try, try again
Я приготувала кілька штук для своєї нової системи — і не змогла їх пустити в хід! Ми гуляли, як щовечора, і я мала прикрість бачити, як д'Одіффре разів десять стрімко, мов стріла, проїздить туди й сюди (таку ходу слід було б заборонити всяким хлюстам — отак їздив герцог), навіть не подумавши зійти з екіпажа.
Чи не краще було б облишити всі мої плани з першої ж миті, коли я побачила, що все йде не за моїм задумом? І певно ж, я таки дивна, я й сама собі дивуюся. Чому я це собі надумала? Хто це вигадав, як я взагалі почала про це думати?
Очевидно, були якісь причини. Які? Я вже не пам'ятаю; я приїхала до Ніцци, і раптом він почав поглядати, — звідти все й пішло.
Та навіщо було відрекомендовуватися, навіщо приходити! Навіщо! Ніхто його не просив, він прийшов сам! Навіщо! Зрештою, якби він не дав приводу для здогадів, я б нічого й не припускала. Бо я ж нічого не сказала ні про Вермана, ні про Жеріке, ні про Папаріґопулоса, ні про Танле, ні про Барнолу, ні про когось іще. Жоден із цих панів не змусив мене припускати анічогісінько. А цей, раптом… Бувають хвилини, коли я думаю, що пан д'Одіффре звів із нами знайомство просто так… ну ні, зовсім не просто так; гаразд, ведемо далі, отже, кажу, що він звів із нами знайомство… з цікавості, і
ото й усе, він час від часу приходить — і ото й усе, геть-чисто усе.
О! та ось серйозна помилка! О! бачите, як прозріваєш надто пізно! Я жодного дня не пропустила купання, я піддавалася втісі туди ходити, я ні про що не думала!
Дурепо, ослице! Треба було пропускати! О! та я була безглузда. Зрештою, сподіваймося, що надалі я скористаюся з цього чудового уроку.
Одне трохи мене втішає: що я ходила на купання так само справно і до знайомства з ним, і після. Ні, треба було пропускати! Ох, негідник, [текст українського прислів'я, переклад якого подано далі] — дуже слушне малоросійське прислів'я. За свої ж гроші купив собі лихо. Я зрозуміла його манеру й застосую її, нехай він буде певен!
Зрештою, я буквально не знаю, що й думати, моє я № 1 і моє я № 2 посварені дужче, ніж будь-коли. Mi confido in Dio і lime will show. А поки що, хоч і прикро мені й досадно, я не сушитиму собі голову дурними здогадами.
Париз і Ніна обідали в нас, я покинула їдальню, щоб прийняти третю ванну й зачесатися, тітка запевняє, що Ніццяни мають прийти. Зачешімося, а коли не прийдуть — то й нехай; якби не сором здаватися переможеною перед моїми рідними, я була б цілком упокорена. А наразі в мене лиш трохи досади, річ самолюбства — і більш нічого.
Я не сказала найголовнішого, я не сказала, що попри все доведу свій задум до кінця, що чекатиму без упину, хоч би й довелося чекати до сімдесяти років. Я сказала, що зайшла надто далеко, аби відступати, — і повторюю це.
Уже по десятій, ніхто не прийшов, і мені вже здається, що ми знову не знаємо ані душі. Наче дражнячись, видалося кілька гарних днів, а потім знову самотність, самотність і смуток! Я знову западаю в сентиментальність, дивлюся на небо й зорі, на море й чорні дерева.
Я знову прибита, сумна, мені хочеться плакати. Як у Спа, я місяць прожила як годиться, повернулася до Ніцци і знову западаю в цей жалюгідний стан на цілу зиму. Навесні Джирофла та інші ніццькі хлюсти мене розбудили, розвеселили, та ось і осінь, і знову надходить нудьга. Ні, треба їхати; від першої миті й до сьогодні я мала самі образи,
прикрощі, розчарування! Усе тут вислизає мені з рук, земля тікає з-під моїх ніг.
Я, молода, гарна, дотепна й освічена, нидію тут без діла, я дедалі дужче розклеююся, я тану; скоро від мене нічого не лишиться. О Ніццо, за стільки любові посоромся платити мені такою чорною невдячністю! Невдячність, кажуть, — це свобода серця. Той, хто це сказав, — паскудний чоловік!
Коли ж нарешті ми заживемо так, як я люблю, о Боже мій!
Та облишмо цей сумний предмет, вічний предмет моїх нарікань. Чому ж я не вмію складати віршів, справжньої поезії, щоб виразити весь смуток моєї юної душі, бідної душі! У шістнадцять років вона зазнала вже стількох речей, а надто таких, яких не мала б знати. Образи, наклепи, приниження, навіть ганьбу! Невдячність і чорноту людського роду, його боягузтво й нікчемність!
Боже милий, хіба ж це те, що мені слід було б знати! Найбільше горе, яке жінка може мати в шістнадцять років, — це любовне горе. Решти речей їй бракувати не повинно: багатство, становище — усе це потрібне, як рибі вода, як птахові повітря.
Нещасна, що не має цих речей, утрачає половину свого розуму, ту блискучу й виточену половину, вона втрачає певність і, маючи більше розуму й вроди, ніж інші, видається незграбною та негарною.
Любовні муки — єдині пристойні муки, решту слід полишити хлюстам, набродові.
— Знаєте, пане, — сказав якось хтось д'Одіффре, — сьогодні вранці я бачив похорон молодої дівчини, що померла з кохання.
— Ет, Боже мій, — відказав він, — це єдина пристойна смерть, єдина смерть, що не бридка, що нас трохи прикрашає, що нас ушляхетнює.
Гадаю, він має рацію. З огляду на це я почуваюся птахом, якому бракує повітря, чи рибою, якій бракує води.
Та облишмо цей сумний предмет. Я й без того доволі про нього думаю, і він гризе мене щомиті.
Вернімося до речей легких, веселих.
Поставмо раз і назавжди кілька слушних запитань і відповімо щиро й розсудливо.
— Чи кохає мене пан д'Одіффре?
— Ні.
— Що таке пан д'Одіффре?
— Пан д'Одіффре — це молодик, який читав «Мемуари маршала герцога де Рішельє» й хоче йти його слідами. Він мітить у донжуанство й сягає його. Він іще не кохав.
— Чи кохаю я пана д'Одіффре?
— Ні, але він мені дуже подобається й зачепив моє самолюбство.
— Що таке я сама?
— Я — пан д'Одіффре в жіночому роді. Та я дуже молода, надто молода. Не знаю, чи я кохала. Здається, що так. І навіть зараз я майже кохаю; якби пан д'Одіффре був Гамільтоном чи Дорією, я б його кохала.
Та між нами є цей бар'єр, для мене нездоланний. У мене накреслений перед очима мій план. Я спитала, що я таке, здається; ну гаразд! прочитайте весь мій щоденник від самого початку — і, можливо, дізнаєтеся.
Я — створіння честолюбне до божевілля, але добре, запальне й уперте, але великодушне. Я люблю, коли мене люблять, і люблю любити. Я бовкнула дурницю, сказавши: «Не знаю, чи я кохала». Я чудово знаю, що кохала, але оскільки відтоді минуло багато часу й тоді я була така юна, то насмілююся в цьому сумніватися, а це дуже погано.
Ось, сподіваюся, питання вичерпано. Усе лихо в цьому. Від першої миті я дивилася на д'Одіффре як на свого чоловіка. Невдовзі я побачила, що по-дурному помилилася, але з властивою мені впертістю не хотіла відступатися й казала собі, що коли цього й немає, то воно ще буде. Я звиклася з цією думкою, а тепер почуваюся дуже нещасною, що мушу визнати свою помилку, — це зачепило мене за живе, і я роблю все на світі (подумки), щоб оговтатися, щоб перемогти цього чоловіка. Та він мене не кохає, і саме це мене розлючує.
Я сказала, що хочу його, я його хочу! Помолюся Богові, ні! Бог не робить того, про що я Його прошу, Він не дає мені того, чого я в Нього прошу, Він недобрий до мене, чи радше я негідна Його щедрот. Я впокорююся (анітрохи), я чекаю. О! як же нудно чекати, без упину чекати й не могти нічого, окрім як чекати!
Усе це псує жінку — суперечності, опір навколишніх речей.
Якби людина після свого народження і в перших своїх порухах не зустрічала опору в дотику до
навколишніх речей, вона дійшла б до того, що не відрізняла б себе від зовнішнього світу, що вважала б цей світ частиною себе самої й свого тіла в міру того, як простягалася б у нього своїм жестом чи кроком. Вона дійшла б до переконання, що все є лиш приналежністю та продовженням її особистого єства; вона мовила б цілком упевнено: «Усесвіт — це я!»
Ви маєте цілковиту рацію, кажучи, що це надто добре сказано, аби бути моїм, тож я й не намагатимуся вас у цьому переконати. Це сказав один філософ, а я повторюю. Так от, саме так я й уявляла собі своє життя. Але дотик навколишніх речей наставив мені синців, чим я страшенно невдоволена.
Я кохала Джирофлу! недовго, але факт є; отож учора, засинаючи, я подумала про це, я насмілилася порівняти з — о! це блюзнірство! — я насмілилася порівняти з герцогом. І добре, що так! Та зовсім я не кохаю цього бідолашного Джирофлу!
То була помилка!
Я сприйняла гнів, досаду за кохання — як сприйняли б за шаблі зельтерську воду з грудочкою цукру за шампанське.
Дивно, чи не так; ну от, за кожної подібної нагоди я з нестямою згадую герцога, він повертається до мене весь, цілий, і за це я дякую Богові, бо це моє світло! коли він у мені, я все розумію, я нарешті почуваю себе!
О! яка різниця! Як я пам'ятаю, усе моє щастя полягало в тому, щоб уздріти його; цілими годинами я лишалася на терасі, бачила, як він проходить, інколи; і верталася додому, мов божевільна, кидалася в обійми Коліньйон, ховала обличчя на її грудях… вона давала мені робити, що хочу, а потім лагідно піднімала мене й вела на урок усе ще запаморочену, сп'янілу від щастя! О! як добре я розумію цей вислів: сп'яніла від щастя! бо я й була такою.
Я дивилася на нього лише як на рівного собі, я ніколи не насмілювалася всерйоз думати про те, щоб познайомитися з ним: бачити його, бачити, бачити ще — ось і все, чого я прагнула!
Яка ж я щаслива знову його віднайти; коли я сумніваюся в ньому — це як коли я сумніваюся в Богові: я нещасна.
І я насмілилася назвати тим самим іменем сьогоднішнє низьке й вульгарне почуття! Тут я хочу, щоб цей чоловік мене бачив, але задля нього, щоб він мене покохав, задля нього зрештою; я теж люблю його бачити, але не як щастя, а як розвагу, бо він
цікавіший за інших… задля нього зрештою, бо я втовкмачила собі в голову цю безглузду думку.
А там — то було для мене, то було справжнє! Я кохала того, іншого, по-справжньому, як умію кохати лише я! Я й досі його кохаю, я кохатиму його завжди.
[На полях: Ні.]
Як же добре говорити про нього, як цей спогад очищає! Думаючи про нього, я виходжу з цього ніццького багна, я підношуся. Ах! ось де було справжнє кохання, та мені соромно це казати… Я кохаю його, Боже мій, о! як же я пишу це тихим голосом, якщо так можна висловитися, бо це правда, бо це було лиш раз і так, як я вже більше нікого не кохатиму. Він здавався мені богом. О! якби я побачила його зблизька, якби він заговорив до мене, я не мала б сили нічого сказати, я лише впала б ниць.
Коли я про це думаю, я не можу багато писати, я думаю, я кохаю — і ото й усе.
Ні, мене ніколи не зрозуміють!
Я хотіла б, щоб та, котра мене читає, на мить стала мною, щоб мене зрозуміти! Інші не можуть зрозуміти, не вони ж почувають. А я! я! [Викреслено: Чи хочете ви] Щоб зрозуміти, треба бути мною! Та ще й мною в мої ясні хвилини!
Та й навіщо щось пояснювати іншим!
До дідька всіх!
О Боже мій, Боже мій, зроби так, щоб одного дня я його побачила, поговорила з ним!
Я не хочу про це думати, я стаю надто збудженою! Я більше не хочу говорити про Нього, я підношуся надто високо, я боюся розбитися, падаючи назад у щоденну гидоту.

Примітки

Англійською в оригіналі (з орфографічними помилками Марі): «If at first you don't the succed, try, try, try again» — англійське прислів'я «Якщо спершу не вдалося — пробуй, пробуй, пробуй знову».
У рукописі тут Марі лишила примітку (французькою) на місці українського прислів'я: «текст українського прислів'я, переклад якого подано далі». Самого прислів'я кирилицею вона не записала, навівши лише французький переклад.
«Малоросійське» — український. «Малоросія» (фр. petit-russien) — поширена в XIX ст. назва України в складі Російської імперії.
Італійською в оригіналі: «Mi confido in Dio» — «Покладаюся на Бога».
Англійською в оригіналі, з опискою «lime» замість «time»: «час покаже».
«Донжуанство» (фр. don juanerie) — слово, вигадане самою Марі: мистецтво бути Дон Жуаном, спокусником.
«Шаблі» — біле бургундське вино з містечка Шаблі; Марі порівнює, як хтось міг би сприйняти зельтерську (газовану) воду з цукром за шампанське, тобто гірше за краще.