Субота, 25 вересня 1875

Сьогодні їде мій ворог. Погода жахлива, ні сонця, лютий вітер, оскаженіле море! За такої погоди я завжди в кепському гуморі й почуваюся нещасною. Що ж до від'їзду, то я майже про нього не шкодую; лишаючись, він надто мене дратує; найдужче за все я боюся, щоб він не кинув нас напризволяще. Хай би мене кинув напризволяще — це ще не біда, але кинути напризволяще нас було б страхіттям. Знов та сама давня пісня, що в усіх, — одне слово, той розрив моєї душі в Ніцці!
(Сукня з темно-синього сукна, чорний капелюх, одне слово, як того дня, коли мені було так добре в Шлянґенбаді) тітка не йшла, тож я взяла Фредеріка й вийшла на Прогулянку,
де ті кілька перехожих повитріщали очі, побачивши мене в темних барвах, — мене, білу даму. Тітка бере мене в екіпаж, Фріц теж застрибує. Ми обоє були дуже гарні, мій пес і я.
Джирофла не поїхав!
Зрештою, хай йому чорт, поки це була справа між юнаком та дівчиною, я могла гніватися, але тепер, коли це стає давньою піснею Ніцци, — хай йому чорт!
Чи маю я рацію? Через те, що ми не бачили його три дні, найчорніші здогади тиснуться мені в голову!
Та що вдієш, мені так страшно, у Ніцці ми були такі нещасні!
А потім — клятий чоловік, бентежник усіх моїх утіх, лиховісний спогад. Цей жахливий Жеріке нарешті! Думка про те, що всі думатимуть так само, як він, доводить мене до сказу! А потім приходить, мов Божа кара, моя блідість.
О, навіщо ці болісні думки!
Боже мій, адже ж тут не буде, як тоді! Боже мій, пощади мене, забери в мене ці жахливі думки!
Ах! кляте створіння, перед ним я була довірлива й спокійна, він мені все зіпсував, цей чоловік із блідим лицем, із вічно опущеними очима! Він мені ніколи не подобався, а вигадали, нібито я в нього закохана! Навіщо мати сказала мені свій здогад, треба було тримати його при собі. Це мов отрута, мов огидна змія, що пролазить усюди, між найгарніші квіти, у кожну зборку моїх думок!
У мене лише два настільки сильні спогади.
Один весь білий, весь чистий, осяйний, граційний, чарівний, другий — брудний, чорний і лиховісний. Герцог і цей жахливий чоловік, чийого імені я не хочу писати поряд з герцогом.
Сам собою він не був жахливий, а через усі ці здогади, через мою блідість, що її йому приписали!
О! це жахливо, жахливо, жахливо! Тож я ніколи не забуду цієї відрази, і щоразу, як я буду весела, огидний голос казатиме мені глузливо: Стережися, може вийти, як із Жеріке.
Боже мій, якби ж це була хоч правда, але ж ти знаєш, що ні; мій щоденник тут на те, щоб голосно повстати проти цього бруднючого наклепу.
Ах! якби ж я могла забути, що така людина взагалі існувала!
мама сказала мені, що він гадав, ніби я божеволію за ним, і не хотів заохочувати цієї пристрасті. Вона додала ще, що люди приписували мою хворобу цій пристрасті.]
Облишмо наразі ці страхіття.
Я йду до театрального перукаря, щоб винайняти бороду й перуку старого діда. Усе вбрання вже в мене. Завтра побачимо, що з цього вийде.
Грації запрошують мене сьогодні ввечері до театру, я приймаю запрошення віршами, але не хотіла витрачати на це більше часу, ніж на звичайну відповідь.
Прогулюючись, ми заходимо до них, я весела й смішу всіх.
— Он проходить Одіффре, — каже Ольга.
І я бачу, як він проходить; саме цієї миті я добре відчула різницю, неможливість порівняння. Я навіть не зашарілася, відчула трохи досади, трохи страху — і ото й усе.
Грації дуже милі, усі в рожевому, я ж біла, в ампірі, як завжди. Сьогодні я собі подобаюся. Ніна й тітка позаду. В антрактах за кавалерів — Біховець і Париз, o miseria!
У залі немає нічого путнього.
— Бачиш, Євфрозіно, — кажу я, — я обгортаю собі шию цією великою вуаллю, бо нікого немає; якщо хтось прийде, я її скину.
І приходить Фіулулу, але я не відкриваюся, я лише трохи більше відкриваю шию — ото й усе. Цей такий тонкий тюль чудово відтінює мою шкіру, і, задля більшого кокетства, я тримала руку наче втоплену в тому тюлі; вуаль спадає аж до пояса, утворюючи великий вузол, мов снігова куля, рука моя негарна, але тонка й дуже біла.
Я рада бачити Ґалулу, він, певно, щойно від того другого. Так і є, він його залишає.
— То він не поїхав, — кажу я.
— Ні, Боже мій, панно, часто кажеш собі: ось я зберуся їхати — і лишаєшся. А потім, він же, ви ж знаєте!..
Щоб вийти, я надіваю цю чарівну вуаль на голову, годі й уявити, якої грації вона надає моєму обличчю. І все це намарно.
Зрештою!
Він робить це навмисне, каже мені тітка, коли ми вже вдома. Він залицяється, а потім кидає напризволяще.
— Ну то й що, тітонько, ну й кинув мене напризволяще! Та що тут вдієш, це порочний хлопець, я ж вам так і казала.
— Бідолашна тітонька, — додала я, — ви через це аж зовсім розклеїлися!
Я зовсім не розклеїлася, але вважаю дивною поведінку всіх цих людей. Спершу вони приходили часто, майже щодня, їх бачили скрізь, а тепер… Це дивно, ото й усе, і я їх не розумію.
— Що вдієш, пані, це давня пісня Ніцци. Повірте мені, нам тут добра не буде. Вони чинять, як чинили й інші. Ми тут нещасні.
— І Саетоне, і всі інші, я їх не розумію. Вони, запевняю вас, таки дуже дивні.
— Атож, ви маєте рацію. Поки це була особиста справа, то було пусте, але відколи це стало давньою піснею Ніцци, це гидко; я засмучена й уже не гніваюся.
[ОСТАННЯ НЕНУМЕРОВАНА СТОРІНКА: Дев'ять рядків викреслено]

Примітки

У рукописі тут позначка виноски (^1^), текст якої в оригіналі відсутній.
Латиною в оригіналі: «o miseria» — «о горе!»; жартівливо-класичний вигук Марі про вбогий вибір кавалерів.