Четвер, 23 вересня 1875

Що найжахливіше — це те, що я щоразу даю себе
впіймати!
Я ладна відшмагати себе за вчорашній щоденник… Ах! або я велика дурепа, або він велика людина! Найдивовижніше в усьому цьому — ваша покірна слуга, яка має себе за таку розумну, яка щоразу будує чудові плани й щоразу попадається, мов перша-ліпша!
Та про що йдеться, спитаєте ви. Про нього, про вічного д'Одіффре, про цього клятого чоловіка, який ось уже майже рік марнує своє життя на те, щоб мене мучити. Якби не вчорашній вечір, усе було б гаразд, мені не було б у чому собі дорікати, аж ось я даю себе захопити, я вважаю його чарівним, я готуюся співати дуети! та це ж негідно!
Ти ж добре знала, безглузда, ідіотська дівчино, що цьому страховиськові можна довіряти не більше, ніж океанові, — а ти все забула, ти дала себе впіймати, ти прибрала легковажних, метеликових манер, за які заслуговуєш на київ!
Помилуйтеся ввічливістю мого предмета.
Він підходить до екіпажа, маленький ніццький капелюшок, одягнений у синє: я сподіваюся почути розмову про музику, про оперу, — аж ні!
Безглузда тварино, безмозка жінко! Він приходить сказати, що Ніцца — це не місцина, що тут нудьга до смерті, що йому нема чого робити, що це й справді не місцина, ні, скажіть-бо, хіба ж це місцина! І що він їде в суботу. Він чекав на зміну в обличчі, як того дня, але, на превелике щастя, я й бровою не повела.
— А ви довго пробудете в Парижі? — спитала тітка.
— О! ні, не дуже довго, днів п'ятнадцять-двадцять.
Нова стріла, але не більше успіху, ніж першого разу, — я не ворухнулася. Тільки весь мій настрій змінився, і я зробилася всередині дуже збентежена й засоромлена.
Ми йдемо із Саетоне та Шевальє. Дядько говорить про Джирофлу й каже, що я жорстока до всіх, окрім нього. Він удає дурника й зітхає, я лютую, і зітхаю, і сміюся з ним і так само, як він.
А щоб іще дужче мене роздратувати, Джирофла, який бачив нас пішки, не виходить і йде до Сапогенікових. Я хотіла б опинитися будь-де, тільки не з тіткою, яка зовні те, що я всередині, — збентежена й з опущеним хвостом! Ми їдемо екіпажем на набережну Сен-Жан-Батіст і, проїжджаючи знову Прогулянкою, бачимо це негідне створіння, яке мавпує з Енотеасом, Шевальє та іншими.
Я помітила, що в нього гарна шия, міцна й рівна, поки він стояв біля екіпажа на музиці.
Я така роздратована й люта на саму себе, що від будинку № 7, навпроти якого був увесь той гурт і він сам, аж до дому я його кохаю. І кажу собі нишком: я його кохаю, ну от, авжеж, я його кохаю! але, дійшовши до № 55 bis, я засоромилася й перестала його кохати.
Я сідаю до столу в настрої, який ви легко можете уявити, і розтуляю рота лише для того, щоб кинути дрібні невинні шпильки на адресу Сапогенікових. Раптом вони заходять, Марі й Ольга, і — о жах: оце вже вінець усьому!
Йому показали фотографію й розповіли про англійок!! Йому!!!!! Та я ж пропала! що він подумає! О!
Він не хотів вірити, каже, що бачив нас одночасно на купанні, що праворуч були англійки, а ліворуч ми, водночас. Річ у тім, що витівку було влаштовано чудово. Тепер, коли все минуло, я й сама дивуюся. Ми сиділи праворуч в англійському вбранні, аж раптом, завдяки дивовижній зміні, опиняємося ліворуч поряд із ним і в нашому власному вигляді.
[На полях: Поки англійки були там, я теж там була, чи радше Діна, вбрана за мене. Це й була головна пружина.]
— Як, — вигукнув він, — ота висока горбунка була панна Башкирцева?
— Так.
— А та, що ходила отак, це була!
— Я, — каже Марі.
— А та чорнява, яку я взяв за пруського шпигуна…
— Це була я, — каже Ніна.
— О! та це ж неймовірно! І я вас не впізнав! О!
І сцена реготу до знемоги, вереску до неможливого й нескінченного подиву. Принаймні якщо вже йому все розповіли, то принаймні я мала б бути там, щоб натішитися його здивуванням.
— Ви мене вбили! — кажу я, затуляючи обличчя руками й падаючи в крісло.
— Нема чого, — каже тітка, — вам лишається тепер тільки одне: вберіть Леоні, жінку Амбруаза, куховарку та праль навпроти в англійок і пошліть їх завтра до замку. Ця пропозиція справляє враження, яке годі передати, — ревіння радості та шалений регіт.
Я мало не задихаюся й двічі втрачаю голос.
Я веду Грацій до себе, і ми сміємося, як колись. І хто причина цих великих веселощів? Джирофла, про кого мова, про Джирофлу, хто герой? Джирофла, завжди Джирофла, скрізь Джирофла.
Ольга страшенно на нього схожа, я малюю їй вуса, надіваю на неї свій амазонський капелюх, вона прибирає його пози, і схожість така, що хоч кричи. Ми й кричимо.
Раптом мене охоплює нестримне бажання побачити старого Одіффре.
— Може, — каже тітка, — ці панове прийдуть увечері, будьте напоготові про всяк випадок.
І ми стоїмо напоготові, але ніхто не приходить. Та я й люта на всіх цих людей. Я ще ніколи не була така принижена, бо, хай що кажи, я дала себе чудово впіймати, і від будинку № 7 на набережній Променад-дез-Англе до № 55 bis я його кохала. Тьху! тьху! скільки завгодно — я кажу, як є; може, це й погано — казати все, але я кажу й казатиму все.
Він гарний, цей розбійник, у нього гарна шия. Я його ненавиджу, я люта на нього — і переймаю його манери, говорю, як він, і часто мимоволі.
Ні, Бог ніколи мені його не дасть, бо я б його розчавила!
О! та розповісти йому про справу з англійками! І це Ніна розповіла, уявляю, з яким дотепом.
Це негідно!
Ми уявляємо собі завтрашніх несправжніх англійок, як він їх прийме, як вони підіймуть свої вуалі. Бо ж, розповівши йому все, прийти знову було б… я вже й сама не знаю що. А його здивування опісля!
Я ще ніколи так не сміялася й не кричала.
Але близько десятої я подумала: він здатен побити наших жінок, і це остаточно нас посварило б. Не слід уплутувати прислугу в наші жарти. Звісно, це було б напрочуд, але він розгнівався б, а я не хочу мати ще одну прикрість, з мене досить, слава Богу.
— Ах! якби я знав, — каже він, — я б вас замкнув і змусив зізнатися, що то були ви.
А завтра він замкнув би тих жінок, і тоді — який сюрприз, який скандал!
Це було б надто гарно, тим-то цього й не можна вчинити. Усе це запаморочило мені голову; коли всі
пішли, я замикаюся зі своїми думками, пишу оце безглуздя й лягаю спати. Яке ж безсиле перо! як би мені хотілося розповісти всі дурниці, що ми накоїли цього вечора; навіть сама тітка сміялася з них, мов божевільна, а я виробляла всі наші безглуздя з піднесеною поважністю, від чого мені аж дух забивало, і я тоді притулялася обличчям до стіни й тупотіла ногами по паркету.
Справа із Замком що не день, то втішніша, щодня відкривається щось нове, чого ми тоді не помітили.
А надто здивування цього чоловіка: він з розпачу кричав, що не впізнав нас, казав, що ладен побити садівника, який не пускав нас зайти. О! коли я згадую той вечір у нас, де він розповідав про дивний візит, що його мав уранці, і коли я чую, як Ольга розповідає про його розгубленість та сьогоднішній сміх, я відчуваю, як «із глибин душі струмує щось таке, від чого мліється».
Як це дивно: переказане не смішить; хоч би як я, сказати б, фотографувала наші жести й слова — нічого. Усе виходить холодне або безглузде.
На щастя, я його більше не кохаю; я завжди з розпачем згадуватиму, що від № 7 до № 55 bis я його кохала. Я кохала д'Одіффре!
Хто плює вгору, тому й падає на обличчя те, що він наплював.
О велика й піднесена істино!
Чому ж істину зображують зовсім голою і на дні криниці.
Бо істина завжди прихована, а йдучи її шукати, ризикуєш утопитися або принаймні страшенно захрипнути. Істина зовсім гола, бо голизни не дозволяють, бо її соромляться і бо люди женуть її улюлюканням. Зрештою, бо істина потребує покрову, як і голизна, і бо, проста, як є, вона ображає порядних людей.
Я зрозуміла це краще, та не вмію писати так, як розумію. Це як уві сні-жахітті: хочеш кричати — і не можеш!

Примітки

Марі цитує (приблизно) рядок, який звучить як уривок із класичної французької драматургії: «з глибин душі струмує щось таке, від чого мліється» — образ нестримного, солодкого зворушення.
Натяк на давній філософський образ (приписуваний Демокрітові): Істину зображували як оголену жінку на дні криниці — недосяжну, приховану від людей.