Четвер, 23 вересня 1875

Що найжахливіше — це те, що я щоразу даю себе
впіймати!
Я ладна відшмагати себе за вчорашній щоденник… Ах! або я велика дурепа, або він велика людина! Найдивовижніше в усьому цьому — ваша покірна слуга, яка має себе за таку розумну, яка щоразу будує чудові плани й щоразу попадається, мов перша-ліпша!
Та про що йдеться, спитаєте ви. Про нього, про вічного д'Одіффре, про цього клятого чоловіка, який ось уже майже рік тільки те й робить, що мене мучить. Якби не вчорашній вечір, усе було б гаразд, мені не було б у чому собі дорікати, аж ось я даю себе захопити, я вважаю його чарівним, я готуюся співати дуети! та це ж негідно!
Ти ж добре знала, безглузда дівчино, ідіотко, що цьому страховиськові можна довіряти не більше, ніж океанові, — а ти все забула, ти дала себе впіймати, ти прибрала легковажних, метеликових манер, за які заслуговуєш на різки!
Помилуйтеся ввічливістю предмета моєї уваги.
Він підходить до екіпажа, маленький ніццький капелюшок, одягнений у синє: я сподіваюся почути розмову про музику, про оперу, — аж ні!
Безглузда тварино, безмозка жінко! Він приходить сказати, що Ніцца — це не місцина, що тут нудьга до смерті, що йому нема чого робити, що це й справді не місцина, ні, скажіть-бо, хіба ж це місцина! І що він їде в суботу. Він чекав на зміну в обличчі, як того дня, але, на превелике щастя, я й бровою не повела.
— А ви довго пробудете в Парижі? — спитала тітка.
— О! ні, не дуже довго, днів п'ятнадцять-двадцять.
Нова стріла, але не більше успіху, ніж першого разу, — я не ворухнулася. Тільки весь мій настрій змінився, і всередині я стала дуже збентеженою й засоромленою.
Ми йдемо із Саетоне та Шевальє. Дядько говорить про Джирофлу й каже, що я жорстока до всіх, окрім нього. Він удає дурника й зітхає, я лютую, і зітхаю, і сміюся з ним і так само, як він.
А щоб іще дужче мене роздратувати, Джирофла, який бачив нас пішки, не виходить і йде до Сапогенікових. Я хотіла б опинитися будь-де, тільки не з тіткою, яка зовні те, що я всередині, — збентежена й з опущеним хвостом! Ми їдемо екіпажем на набережну Сен-Жан-Батіст і, проїжджаючи знову Прогулянкою, бачимо це негідне створіння, яке кривляється з Енотеасом, Шевальє та іншими.
Я помітила, що в нього гарна шия, міцна й рівна, поки він стояв біля екіпажа на музиці.
Я така роздратована й люта на саму себе, що від будинку № 7, навпроти якого був увесь той гурт і він сам, аж до дому я його кохаю. І кажу собі нишком: я його кохаю, ну от, авжеж, я його кохаю! але, дійшовши до № 55 bis, я засоромилася й перестала його кохати.
Я сідаю до столу в настрої, який ви легко можете уявити, і розтуляю рота лише для того, щоб кинути дрібні невинні шпильки Сапогеніковим. Раптом вони заходять, Марі й Ольга, і — о жах: оце вже вінець усьому!
Йому показали фотографію й розповіли про англійок!! Йому!!!!! Та я ж пропала! що він подумає! О!
Він не хотів вірити, каже, що бачив нас одночасно на купанні, що праворуч були англійки, а ліворуч ми, водночас. Річ у тім, що витівку було влаштовано чудово. Тепер, коли все минуло, я й сама дивуюся. Ми сиділи праворуч в англійському вбранні, аж раптом, завдяки дивовижній зміні, опиняємося ліворуч поряд із ним і в нашому власному вигляді.
[На полях: Поки англійки були там, я теж там була, чи радше Діна, вбрана за мене. Це й була головна пружина.]
— Як, — вигукнув він, — ота висока горбунка була панна Башкирцева?
— Так.
— А та, що ходила отак, це була!
— Я, — каже Марі.
— А та чорнява, яку я взяв за пруського шпигуна…
— Це була я, — каже Ніна.
— О! та це ж неймовірно! І я вас не впізнав! О!
І сцена реготу до знемоги, вереску до неможливого й нескінченного подиву. Принаймні якщо вже йому все розповіли, то принаймні я мала б бути там, щоб натішитися його здивуванням.
— Ви мене вбили! — кажу я, затуляючи обличчя руками й падаючи в крісло.
— Нема чого, — каже тітка, — вам лишається тепер тільки одне: вберіть Леоні, жінку Амбруаза, куховарку та пралю навпроти в англійок і пошліть їх завтра до замку. Ця пропозиція справляє враження, яке годі передати, — ревіння радості та шалений регіт.
Я мало не задихаюся й двічі втрачаю голос.
Я веду Грацій до себе, і ми сміємося, як колись. І хто ж винуватець цих великих веселощів? Джирофла. Про кого мова? Про Джирофлу. Хто герой? Джирофла, завжди Джирофла, скрізь Джирофла.
Ольга страшенно на нього схожа, я малюю їй вуса, надіваю на неї свій капелюх до амазонки, вона прибирає його позу, і схожість така, що хоч кричи. Ми й кричимо.
Раптом мене охоплює нестримне бажання побачити старого Одіффре.
— Може, — каже тітка, — ці панове прийдуть увечері, будьте напоготові про всяк випадок.
І ми стоїмо напоготові, але ніхто не приходить. Та я й люта на всіх цих людей. Я ще ніколи не була така принижена, бо, що не кажи, я дала себе чудово впіймати, і від будинку № 7 на набережній Променад-дез-Англе до № 55 bis я його кохала. Тьху! тьху! скільки завгодно — я кажу, як є; може, це й погано — казати все, але я кажу й казатиму все.
Він гарний, цей розбійник, у нього гарна шия. Я його ненавиджу, я люта на нього — і переймаю його манери, говорю, як він, і часто мимоволі.
Ні, Бог ніколи мені його не дасть, бо я б його розчавила!
О! та розповісти йому про справу з англійками! І це Ніна розповіла, уявляю, з яким дотепом.
Це негідно!
Ми уявляємо собі завтрашніх несправжніх англійок, як він їх прийме, як вони підіймуть свої вуалі. Бо ж, розповівши йому все, прийти знову було б… я вже й сама не знаю що. А його здивування опісля!
Я ще ніколи так не сміялася й не кричала.
Але близько десятої я подумала: він здатен побити наших жінок, і це остаточно нас посварило б. Не слід уплутувати прислугу в наші жарти. Звісно, це було б дивовижно, але він розгнівався б, а я не хочу мати ще одну прикрість, з мене досить, слава Богу.
— Ах! якби я знав, — каже він, — я б вас замкнув і змусив зізнатися, що то були ви.
А завтра він замкнув би тих жінок, і тоді — який сюрприз, який скандал!
Це було б надто гарно, тим-то цього й не можна вчинити. Усе це запаморочило мені голову; коли всі
пішли, я замикаюся зі своїми думками, пишу оцю нісенітницю й лягаю спати. Яке ж безсиле перо! як би мені хотілося розповісти всі дурниці, що ми накоїли цього вечора; навіть сама тітка сміялася з них, мов божевільна, а я виробляла всі наші дурощі з піднесеною поважністю, від чого мені аж дух забивало, і я тоді притулялася обличчям до стіни й тупотіла ногами по паркету.
Справа із Замком що не день, то втішніша, щодня відкривається щось нове, чого ми тоді не помітили.
А надто здивування цього чоловіка: він з розпачу кричав, що не впізнав нас, казав, що ладен побити садівника, який не пускав нас зайти. О! коли я згадую той вечір у нас, де він розповідав про дивний візит, що його мав уранці, і коли я чую, як Ольга розповідає про його розгубленість та сьогоднішній сміх, я відчуваю, як «із глибин душі струмує щось таке, від чого мліється».
Як це дивно: переказане не смішить; хоч би як я, сказати б, фотографувала наші жести й слова — нічого. Усе виходить холодне або безглузде.
На щастя, я його більше не кохаю; я завжди з розпачем згадуватиму, що від № 7 до № 55 bis я його кохала. Я кохала д'Одіффре!
Хто плює вгору, тому й падає на обличчя те, що він наплював.
О велика й піднесена істино!
Чому ж істину зображують зовсім голою і на дні криниці.
Бо істина завжди прихована, а йдучи її шукати, ризикуєш утопитися або принаймні страшенно захрипнути. Істина зовсім гола, бо голизни не дозволяють, бо її соромляться, бо люди женуть її улюлюканням. Зрештою, бо істина потребує покрову, як і голизна, і тому, що вона, проста, як є, ображає порядних людей.
Я зрозуміла це краще, та не вмію писати так, як розумію. Це як у страшному сні: хочеш кричати — і не можеш!

Примітки

Марі цитує (приблизно) рядок, який звучить як уривок із класичної французької драматургії: «з глибин душі струмує щось таке, від чого мліється» — образ нестримного, солодкого зворушення.
Натяк на давній філософський образ (приписуваний Демокрітові): Істину зображували як оголену жінку на дні криниці — недосяжну, приховану від людей.