Середа, 22 вересня 1875

Учора, як і позавчора, полежавши якийсь час у ліжку, я встала, але цього разу не для того, щоб писати вірші, хай які кепські, — я встала, щоб повечеряти.
Прокидаюся якась дивна, мов наступного дня по від'їзді Ніццянина. Я люта! Я опустила до нього руку лише в певності, що підберу його, — аж ось він летить геть, мов листок, підхоплений вітром! наближається, мені здається,
що я тримаю його, — та де там! він уже далеко. Це полювання мене виснажило.
Я в нестямі від того, що гналася за чимось негідним — і без успіху. Чи мене добре розуміють? Якби я зазнала поразки в серйозній боротьбі, я була б засмучена, дуже засмучена, але зрештою впокорилася б. Але тут! Я взялася за це лиш у певності успіху. Ах, якби я знала! Я гадала, що варто мені лиш подати знак, та навіть і не це, — ще менше, якщо таке можливе!
«Ніколи не слід будувати планів!»
І який сором перед усіма, перед усіма моїми рідними!
Тьху, яке принизливе становище. Боже милий! Як же я ненавиджу його за це!
я мов очманіла, і нова тривога мене переслідує. Зміна в Сапогенікових. Невже й вони теж, аби пливти за течією… О, далебі, це було б дивно! Не кажучи вже про їхню бідність, поговорімо хоча б про Юркова. Усі дивляться на це скоса; Паризу спершу не хотіли давати доступу до клубу, а консулові зробили зауваження за те, що він відрекомендував «кокотку в чоловічій подобі».
Вони, що поїхали з Женеви, бо після тієї катастрофи дівчата захворіли, а в Женеві подейкували, нібито вони… — О, мене жахає повторювати таку мерзоту, — нібито в обох є дитина! Таке казали! Таке казали про двох маленьких дівчаток шістнадцяти й сімнадцяти років! про двох ангелів!
Вони, кого ми прийняли, мов найближчу рідню. Далебі, це було б надто гидко!
А хтозна? Щоб учинити, як пані Говард, або щоб заслужити запрошення від пані Тютчевої, вони таки це зроблять! Це посварило б мене з усім людським родом, та не так, як це звично розуміють: це змусило б мене втричі дужче прагнути багатства й могутності, щоб бачити, як усі ці люди плазують мені до ніг, щоб розчавити їх своєю добротою та своєю гордовитою прихильністю, щоб дати їм відчути, що — о, від мене їм жодних докорів!
Та чому ж я така прибита!
Що я заподіяла цьому світові? Чому він переслідує мене від самого народження? Це мене вб'є, бо від цих думок я тупію, очі мої набувають ідіотського виразу, я нічого не хочу, я — ніщо, я знищена, знищена, і я не плачу.
Хіба ж це не ганебно, дівчино моя? Інша червоніла б за це все життя! А ти задоволена! Це стосується вечора.
Але ходімо спершу на Прогулянку. Спочатку в екіпажі, потім пішки з тіткою. За півгодини вона втомилася, і ми присіли на лаву; одразу ж надходить Фіулулу й каже, що вчора вони з д'Одіффре приходили до нас, але, побачивши всі вікна темними, не наважилися зайти. За кілька хвилин з'являється пишний бевзь, убраний, мов на прогулянку до Лісу; він іде з порту, де купив череп'яний посуд для своєї олії. Він збирається стати розважливим. Я не могла стримати усмішки, почувши це, — я, що по дурості сказала «глиняний горщик», — і ось я вгадала. Я негайно вирішила з'ясувати ще один пункт своєї пісеньки.
Проходить Креші, директор Опери, Джирофла хапає його й рекомендує, говорить про Італію, змушує мене говорити італійською, вихваляє мій голос перед професором, каже, що /7 треба, щоб я брала уроки, і таке інше, і таке інше. Креші, який вітав мене й робив мені реверанс, ще навіть не знаючи мене, тепер кланятиметься, адже його володар і пан його відрекомендував.
Бідоласі бракувало двадцяти тисяч франків, щоб обійняти керівництво театром, і Джирофла позичив їх йому з умовою, що поверне, коли будуть прибутки. Тож він — справжній бог для цього чоловіка.
Хлопчина знає, що про нього кажуть, і перед італійцем повівся так, щоб усіх іще дужче впевнити в цій думці.
— А мені яке діло, коли я однаково їду з Ніцци?
— Тоді ви почнете давати уроки панні, яка має чудовий голос контральто, — а тоді до мене:
— Коли, панно?
Це створіння прибирає вигляду близького знайомого, але дарма…
— Спершу навчіть співати пана, — кажу я Креші, — а там побачимо. І я пішла до тітки, що вже сиділа в екіпажі.
Сьогодні ввечері вони приходять до нас. Як же всі все одне одному переповідають! Креші знав від Саетоне, який у мене голос і як я співаю.
Я вбираюся в біле, сукня в стилі ампір (не надто ампір, бо для моїх шістнадцяти це було б надто сміливо), рожеві панчохи й пантофлі з російської шкіри. Перед дзеркалом мені кортіло перевдягнутися, я боялася здатися надто чепурною, бо обличчя моє було таке біле й рожеве, що надавало особливого блиску всьому решті. Я не перевдягаюся й спускаюся до вітальні, де сидять тітка й двоє Ніццян.
— Чи правда, пане, що у вас є особливо гарна шафа з дзеркалом?
— Хто вам це сказав?
— Дехто, але скажіть-бо, чи правда?
— Не знаю, у мене шафа з дзеркалом, як усі шафи з дзеркалом, нічого надзвичайного в ній немає. —
— Можливо, у покоях вашого батька? — каже Ґалула.
— Ах! так, правда, у нього величезні шафи з дзеркалами.
— Отож-бо, бачите, що я мала рацію.
Ось і другий мій пункт з'ясовано, і я виходжу з вітальні, щоб посміятися досхочу, а він лишається там, нічого не розуміючи.
Кожен з них поцупив по фотографії-медальйону — три Грації разом, — після багатьох марних спроб.
Заговорили про Смирнова та його карикатуру, і, оскільки вони неодмінно хотіли її побачити, замість того щоб звеліти знести полотно вниз, я веду їх нагору, до своєї робочої кімнати.
Так буде простіше, кажу я, ви, пане Ґалуло, візьміть свічку, а ви, пане, іншу, і ми піднімемося.
І ми піднімаємося, а оскільки сходи вкриті пилом та уламками тиньку, бо перший поверх захопили муляри, я підбираю свій шлейф, чому зовсім не прикро, — мої ніжки та мої пантофлі з російської шкіри прагнуть очей: вони дістали аж четверо.
Оглянувши все, походжаючи кімнатою зі своїми свічками, Джирофла відчиняє шафу, і перша книжка, чию назву він читає, — «Мемуари маршала герцога де Рішельє». Хай йому грець! ось чого я зовсім не хотіла.
— О-го! — мовив він промовистим тоном.
Ми знову спускаємося до вітальні, за чаєм цей чоловік розповідає, чи радше я змушую його розповісти про свою кампанію 1871 року.
Він розповідає нам, як крав у селян сало й гусей. Гусей — хапаючи за дзьоб, щоб не ґелґотали.
Я не можу уявити його солдатом і кілька разів перепитувала його про те саме, а він повторював, і я сміялася, і він сміявся з моєї недовіри до його звитяги.
Здається, він убив одного пруссака, лише одного!
Я знову зібралася з думками, я вже не дурненька, я сміюся, навіть жартую, я знову прибрала свого невимушеного й гордовитого вигляду, я в захваті!
Сьогодні вранці я стерла вежу, роги й хвіст, бажаючи перемалювати цього чоловіка анфас, але мені не вдалося. Цього вечора я змушую його надіти циліндр і ставлю його в усілякі пози.
— Ви нічого не втратите, почекавши, завтра ви будете на
своєму місці. Не смійтеся, Ах! та стуліть-бо рота! І, звісно, він його розтуляв, сміявся, потім стуляв, а він розтулявся знову.
Тепер у профіль, анфас, ні, нижче, насуньте капелюх глибше.
— А ви бачили «La Belle Hélène»? — урвав Фіулулу.
— Ні, — кажу я, не обертаючись і схиляючи голову то в один бік, то в другий, щоб краще роздивитися це обличчя, яке мені так важко скопіювати, а також щоб дивитися на нього, бо він гарний.
— Бо ж, — провадив малий, — у першій дії є точнісінько така сама сцена.
Справді, він має рацію. Ось тут і місце для не вельми втішного докору самій собі. Я, що вранці була в нестямі, увечері в захваті. Та що мені вдіяти, коли він мене розважає, коли я вважаю його чарівним! Сподіваюся, я щира.
Уже не пам'ятаю, з якого приводу він сказав:
— Бо мій батько за найменшого галасу одразу стріляє з пістолета.
— Небезпечно приходити до вас у гості, — кажу я.
— Якось увечері мене самого зустріли пострілом із рушниці, я приїхав, не попередивши, а оскільки в мене були ключі, я зайшов, і садівник вистрілив. Бо я роздав усім старі мисливські рушниці.
Це жахливо.
Я хотіла розповісти про англійок, але це буде згодом.
Потім розмовляють про спів, і знову:
— Вам конче треба брати уроки. Я пришлю вам Креші, ви вільні післязавтра о десятій? і ми співатимемо дуети, і таке інше, і таке інше, і таке інше…
Зрештою, чому б і ні?
Завтра він зі своїм Креші шукатиме й на музиці скаже мені, що вони знайшли.
Я співаю з д'Одіффре. Для будь-якої іншої це могло б бути небезпечно, але я ж, закута в броню, як оце я!
Ні, це дуже втішно.
Зазначмо тут, що завжди є цей поштовх

Примітки

«Ліс» — Булонський ліс, модний паризький парк; убратися «як на прогулянку до Лісу» означало вдягтися з паризькою елегантністю.
У рукописі тут позначка виноски (^1^), текст якої в оригіналі відсутній.
Три Грації — Марі так називає трьох сестер Сапогенікових (Марі, Ольгу та Ніну), за аналогією з трьома Граціями античної міфології.
«Мемуари маршала герцога де Рішельє» — скандальні мемуари, приписувані Луї-Франсуа-Арману де Віньєро дю Плессі, герцогові де Рішельє (1696–1788), горезвісному лібертенові; читання, не належне для молодої панни.
«La Belle Hélène» («Прекрасна Єлена») — оперета Жака Оффенбаха (1864); у першій дії є сцена, де Єлена позує перед Парисом.
«На музиці» — біля естради просто неба під час концерту духового оркестру, звичного світського ритуалу на набережній.