Вівторок, 14 вересня 1875

Увесь цей час у мене свербів кінчик носа — ну от, і що ж ми дізнаємося! Смерть баронеси де Дельвіг, дами, з якою ми познайомилися в Шлангенбаді.
Кепкуйте після цього з прикмет.
Повертаюся стомлена. Спека просто знищує!
Ми відвідали palazzo Панчатікі, його картинну галерею.
Картина, що вразила мене найдужче, — це «Суд Соломона», у середньовічних костюмах. Є й кілька інших подібних наївностей. Я шаную старовинні картини, та це не заважає мені бачити їхні вади. В однієї Венери ступні були такі погано зроблені! Сказати б, вона носила черевики на високих підборах; мої ноги набагато кращі.
У цьому палаці є речі прегарні й вельми цікаві, тут їх на мільйони. І подумати тільки, що всім цим володіють якісь нікчеми, бридкі й гидкі!
Найбільше я люблю портрети, бо вони не вигадані, не скомпоновані, не підлаштовані. Є тут і цікава збірка мініатюр, є дуже гарна Лавальєр.
Чому ж тепер не вдягаються, як колись?
Нинішні моди потворні. А майже всі мої сукні пошиті за модою.
Щоправда, до заміжжя я не можу розважливо наважитися показатися як на картині. Є костюми, які я можу перейняти. Мені треба обрати стиль, і вирішу я це в Пітті. А коли вийду заміж, мій стиль уже цілком визначений: міфологічний, ампір або радше директорія, але пристойніший, дуже пристойний. Є такі чарівні сукні, перехрещені спереду нібито випадково, стягнуті в талії поясом. О, ці
теперішні жінки не вміють вдягатися, найелегантніші вбрані погано [Викреслено: та що я кажу].
Та годі! Майте терпіння: якщо Бог дасть мені ласку стати тим, ким я хочу, ви побачите жінку трохи добре вбрану.
Звідти ми йдемо до будинку Буонарроті, але там такий натовп і така спека, що нічого до ладу не роздивишся.
Потім — al Museo delle pietre dure.
Чудові мозаїки!
Потім — alla galleria delle belli arti, я не описуватиму її: хто хоче побачити — піде сам, та й знадобився б цілий том, а опис не дав би жодного уявлення.
Я обожнюю живопис, скульптуру, мистецтво — словом, усюди, де воно є. Я могла б проводити в цих галереях цілі дні, але тітка нездужає, стомлена, ледь може за мною встигати, і я жертвую собою. Зрештою, життя в мене попереду, я ще матиму час усе передивитися. Потім ми йдемо подивитися на картину, де зображено Мікеланджело на брилі мармуру, з якої він витісує свого Мойсея. Дуже добре зроблено. Ось чоловік, що увічнив себе! Був час, коли я мала намір стати великою художницею. Але Бенса, цей негідний учитель, украв у мене три роки! А ще рік я втратила сама — то й чотири! Ох!!
Та годі! Цієї зими я тільки те й робитиму, що малюватиму, співатиму й читатиму.
Я буду в Римі.
Зараз перша година пополудні, час виходити, але я не наважуюся турбувати тітку.
Ах! Вона щойно встала й одягається. Так гаряче; це останній день delle feste del centenario. Натовп усюди.
Побачивши стільки краси, я смутнію. Я хотіла б володіти всіма цими скарбами або принаймні мати кілька з них. Щасливі ті, хто може дозволити собі такі забаганки. Я ж! Ледве можу вдягатися й подорожувати.
Ах! Боже мій, невже не настане день, коли я буду задоволена, коли матиму палац, картини, статуї, старожитності!
У palazzo Pitti я не знаходжу жодного костюма, щоб скопіювати, та що за краса, що за живопис!
Чи варто це казати? Я не наважуюся, бо здіймуть на мене галас. Гаразд, по секрету: ну то «Мадонна в кріслі» Рафаеля мені не до вподоби. Обличчя Богородиці прісне, колір лиця неприродний, а вираз — радше покоївки, ніж
Пресвятої Діви, матері Ісуса.
О! Зате є тут Магдалина Тиціана, що мене захопила.
Тільки — а завжди є якесь «тільки» — зап'ястки в неї занадто товсті, а руки занадто м'ясисті, гарні руки п'ятдесятилітньої жінки.
Є речі Рубенса, Ван Дейка, чарівні; «Облуда» Сальватора Рози дуже природна, дуже добра. Я суджу не як знавець: що найбільше схоже на природу, те мені найбільше до вподоби. Хіба ж не мета живопису — наслідувати природу? Є анахронізми в костюмах надто вже грубі: le Marie al sepoloro, Ван Дейка, здається, вбрані в гостроверхі ліфи й туніки, а чоловік біля них — у пажівській шапочці XV століття. Пажівська шапочка біля гробу Христового в мить воскресіння!
Мені дуже подобається пишне й свіже обличчя дружини Паоло Веронезе, ним же й написане. Я люблю той тип облич, який він пише. Я обожнюю Тиціана, Ван Дейка, але цей бідолашний Рафаель... аби тільки ніхто не дізнався, що я пишу, бо мене вважатимуть за дурепу. Я не критикую Рафаеля, я його не розумію; з часом я, безперечно, збагну його красоти.
А втім, портрет папи Лева... уже й не знаю котрого, здається, чудовий.
Богородиця з немовлям Ісусом Мурільйо привернула мою увагу — це свіжо, це природно.
На мою велику втіху, картинна галерея виявилася меншою, ніж я гадала. Просто згуба ці нескінченні галереї, ці лабіринти, страшніші за критський.
Гобелени, якими завішано коридор, що з'єднує Пітті з галереями Уффіці, мене зачарували. Який же щасливий цей король, що має такі скарби! Що за розписи на стелях, що за оздоблення!
Потім ми проходимо галереями ескізів великих майстрів, галереєю гравюр. Я дуже люблю гравюри, але тітка, яку всі ці речі цікавлять лише дуже мало і яка втомилася ганятися за мною, видається такою змученою, що я її щаджу, і ми виходимо. Я провела в палаці дві години й ані хвилини не присіла, і не втомилася — бо речі, які я люблю, мене не стомлюють. Доки є картини, а надто статуї, щоб дивитися, я залізна. Ах! Якби мене змусили походити по крамниці
«Лувру» чи «Бон-Марше», ба навіть у Ворта, — ах! Тоді за три чверті години я б розплакалася.
Ми роз'їжджаємо містом усе в тому ж ландо; нам пощастило, що воно дуже добре й коні дуже добрі.
По обіді ми чепуримося й знову виходимо: спершу до Кашіне, де немає ні душі, а потім на пагорб, де ілюмінація. Людей небагато. Це третій і останній день святкувань чотиривікових роковин Мікеланджело Анджело Буонарроті.
Усе місто осяяне ілюмінацією, усі довколишні пагорби теж, народ затопив вулиці; здається, ніби занурюєшся в океан, коли проїздиш між живоплотом чорного люду обабіч екіпажа. Дивитися на це чудово: люди кричать, ідуть, жестикулюють. Ми починаємо підійматися на пагорб по viali Мікеланджело, Галілея і так далі, але біля piazzale Мікеланджело екіпажі спиняють дуже чемні policemen, і далі треба йти пішки, до концерту, який дають у великому павільйоні на piazzale. Старі вежі, porte Sante — усе те ніби палає. Увесь пагорб згори донизу обвитий смугами вогню, незліченний народ, музика на кожному кроці! Після доволі довгих роздумів я наважуюся вийти з екіпажа, філософськи підбираю свій білий шлейф, беру тітку під руку й занурююся по саме горло в цей ревучий чорний натовп. Лише ті, хто мене знає, можуть зрозуміти, яку незвичайну річ я робила. Зовсім самі, дві жінки, серед цієї черні, шаленої з радості й тріумфу. Дорогою я ловлю не одне: Guarda quell angelo, ou che bella bionda o bianca come una fata! — але це тішить мене не надто, і, так і не пішовши на той концерт, ми вертаємося до екіпажа, а слідом за нами — двоє юнаків, що вголос кажуть речі улесливі, та неприємні для мене.
Натовп більшає щомиті. Я спокійна: я бачу натовп, та не бачу світського товариства. Ах! Якби мені показали бодай три екіпажі з вищого світу, я подалася б додому, плачучи з люті. Та мені їх не показують, я тішуся ілюмінацією, милуюся, я спокійна, і все гаразд. Далебі, цей пагорб з його велетенськими осяяними сходами, ці porte Sante нагорі, що сяють світлом, — то королівське видовище! А короля жодного! О Вікторе-Еммануїле!
Мій кузене! Ви проґавлюєте чудову нагоду!
Ми спускаємося назад з великими труднощами через
незліченні екіпажі, що стоять на всьому підйомі. Собор зі своєю вежею ніби палає, а palazzo Vecchio з його колонадою і статуями у світлі прекрасніший за все, що я досі бачила.
Battistero di San Giovanni зі своїми дверима роботи Бенвенуто Челліні — усе це ввечері справляє дивовижне враження.
Додайте до цього незліченний жвавий натовп. З глузду можна з'їхати, скільки тут шедеврів. На кожному кроці натикаєшся на якийсь дивовижний витвір!
Дешевий шинок, а поруч палац, торговець кавунами поруч із мармуровою статуєю.
Картини й статуї є навіть у... словом, усюди.
Жодна подорож не задовольнила мене так, як ця, — я нарешті знаходжу речі, гідні того, щоб їх побачити. Я обожнюю ці темні палаци — Строцці, Орсо тощо; обожнюю ці велетенські брами, ці чудові двори, ці галереї, ці колонади. Це велично, це грандіозно, це прекрасно!
Ах! Світ занепадає; хочеться провалитися крізь землю, порівнюючи жалюгідні сучасні будівлі з цим велетенським камінням, нагромадженим одне на одне й здійнятим аж до неба. Проходиш під мостами, що з'єднують палаци на запаморочливій висоті.
О доню моя! Бережи свої вислови — що ж ти скажеш про Рим?

Примітки

Італійською: «до Музею твердого каміння» — флорентійський музей, що спеціалізується на мозаїках із напівкоштовного каміння (pietra dura).
Італійською: «до галереї красних мистецтв» (Академія). У Марі помилка: «belli» мало б бути «belle» (жіночий рід множини).
Італійською: «святкувань чотиривікових роковин» (Мікеланджело).
Італійською: «Марії біля гробу» — біблійна сцена (жінки-мироносиці).
В оригіналі англійською: policemen — поліцейські.
Італійською: piazzale — майдан (тут: майдан Мікеланджело); porte Sante — «святі ворота».
Італійською: «Погляньте на того янгола, о, яка вродлива білявка, біла, мов фея!»
Італійською: «баптистерій Святого Іоанна» у Флоренції. Марі помиляється: знамениті двері виконав Лоренцо Гіберті, а не Челліні.