Четвер, 9 вересня 1875

Ми в Марселі. Тітка вийшла в справі тих злощасних діамантів.
Маю годину, щоб обчиститися від бруду. Боже, як же забруднюєшся в дорозі.
Я почуваюся ближче до Ніцци, до свого міста, бо хоч би що я казала, це моє місто. У Парижі я така непомітна, така загублена. До того ж у Парижі я завжди без суконь, тож не буваю найелегантнішою, а саме цього я собі не прощаю, саме цього не можу стерпіти.
Мені нудно, я неспокійна, і не заспокоюся аж до Флоренції, де матиму всі свої ганчірки. Ніколи ще сукні так мене не мучили! Ну й ну.
Я звеліла почистити сіру сукню та фетровий капелюшок і чекаю на тітку, щоб піти прогулятися містом.
Я купила якийсь роман — уже й не пригадаю, на котрому вокзалі, — але написаний він був так погано, що, боячись зіпсувати свій і без того кепський стиль, я викинула його у вікно й повернулася до Геродота, якого зараз і читатиму.
Ах! Гарненький же вийшов наслідок!
Бідолашна тітка! Я схиляюся перед нею: до яких місць вона ходила, яких людей бачила — і все це заради мене! Вона не наважилася запитати у візника, де ломбард, і спитала його, де те місце, де зберігають діаманти.
Ми разом посміялися з того місця, де зберігають діаманти. Не маючи паспорта, нічого не заставиш, тож наша зупинка на кілька годин виявилася марною.
О першій ми залишаємо це місто, що так смердить; щойно ми приїжджаємо на вокзал, тітка мені каже:
— Ось Джоя.
— Де!
— Там, там.
Більше я нічого не питаю й кидаюся до дамського салону. Вона там, із якоюсь хворою старою, що її, схоже, доглядає, і двома покоївками.
Я вся схвильована й не зводжу з неї очей, а вона з великою скромністю не підводить погляду. Я більше нею не захоплююся.
Я була в дорожній сукні — сіра сукня й сірий фетровий капелюшок, — вона теж була в сірій сукні й чорному капелюшку, загалом елегантна, не надто нарумʼянена, не мала ні приголомшливого вбрання, ні капелюшка, що робить гожою кожну жінку, не була в розкішному екіпажі, запряженому двома вороними кіньми: оточення в нас було те саме, вона була краще прибрана за мене, та що ж — я була вродливіша за неї і майже така сама на зріст. З цього порівняння виходить, що я більше не захоплююся нею, як перше, бо я ліпша за неї. Раз у раз вона посилала щось переказати «панові».
— Скажіть панові, хай телеграфує до Ніцци, щоб мені приготували купіль.
І Луїза йшла переказувати панові.
Заходить тітка й каже мені, що Джирофла в буфеті, і я вся схвильована за нього: не заздрю його становищу — бути спійманим у дорозі, мов на гарячому, з цією істотою.
Але ні, «пан» — то зовсім не дʼОдіффре, а якийсь там добродій із доволі баранячим виглядом; зрештою, сама ця подорож здатна отупити, та й ці добродії біля таких дам завжди здаються кретинами.
Десь під Каннами починаються потайні зітхання та спогади джирофлівської доби. Я знов бачу Ніццу так само, як знов бачу дʼОдіффре: з утіхою й досадою.
Від самого Антіба я надсаджую горлянку, співаючи ніццьких пісень на превеликий подив вокзальних службовців; що ближче ми підʼїжджали, то дужче росла моя нетерплячка. І чи треба це казати? Так, правда ж? Що ж, мені сумно знов усе це бачити. Наразі все моє ніццьке життя поступилося місцем моєму життю останніх місяців. Хай ніхто не шукає нічого глибокого в тому, що я кажу, нічого сентиментального, а надто нічого серйозно-джирофлівського; легенько — так, наче пахощі, наче музичний наспів, наче ескіз краєвиду, що його колись бачив.
Нічого в моїх кімнатах не зробили. Тітка звеліла братися до роботи, а мій любий дядько Жорж дав протилежний наказ, не знаю вже, з якої причини. Завжди й усюди цей чоловік стоїть мені на дорозі! Тому він і перший з моїх ворогів, і той, хто заподіяв мені найбільше лиха.
Будинок порожній, скрізь безлад, нічого не облаштовано, усе в жалюгідному стані.
Перш ніж їхати додому, ми заїхали до Ніни, вона мешкає на Англійській набережній, №7, на третьому поверсі.
Вони встигають розповісти нам, що всі меблі із замку продано, що там не лишилося жодного стільця, навіть ліжка, і що він зупиниться в готелі, якщо повернеться. Цю важливу новину їм переказав колишній кучер власника замку — чи, може, слід сказати: колишнього власника замку?
Навіщо я поїхала з Ніцци? Що я там робила? З якою метою? Ні втіхи, ні користі.
Відʼїжджаючи, я казала, що втіха, яку я принесу мамі, стане мені замість користі; так от ні — я шкодую, що їздила даремно.
Ось воно, те Середземне море, за яким я зітхала, ці чорні дерева, і якраз світить місяць, що осяває цю доріжку на морі. Цілковитий спокій: ні гуркоту екіпажів, ні руху, ні безнастанної біганини тих людей, що з мого вікна в Ґран-Отелі здавалися мені іграшковими чоловічками. Спокій, тиша, темрява, яку скупо освітлює місяць, що ховається, і ледве порушують кілька ліхтарів Променаду, що біжать один за одним. Я заходжу до своєї спальні, до туалетної кімнати, відчиняю вікно, щоб подивитися на замок, усе такий самий — великий і нерухомий; саме цієї миті било вже не памʼятаю котру годину, і серце моє не стиснулося, але й не підскочило — воно лише ледь зрушило з місця від бою годинника Джирофли. Мені здалося, що я ніколи й не відʼїжджала, що завтра в мене будуть учителі, на чиїх уроках я сидітиму як на голках, майже неуважна, що час до пʼятої вечора здаватиметься мені нескінченним. О пʼятій ми підемо купатися, а ввечері до нас прийдуть гості.
Саетоне, Фіулулу, Дезіре тощо, а надто Дивовижний, але дурний герой.
Я знову візьмуся ганятися за своєю здобиччю, і знову вечір скінчиться нічим, і я повернуся до своєї кімнати майже розчарована, піду читати до туалетної кімнати й ляжу спати, сподіваючись, що завтрашній день буде схожий на той, що оце минув.
Я перебиратиму в памʼяті все сказане і засну, роздратована тим, що розвʼязка так бариться, — розвʼязка, якій не судилося настати.
викресленоЗрештою, ви розумієте.
Цього року мені нічого не вдається — від найменш важливого, дʼОдіффре, до найсерйознішого й найважливішого — облаштування дому. Усе, що між цим мінімумом і цим максимумом, так само не вдалося.
Ах! цей рік я цілком можу назвати роком зітхань, утім, за винятком, не весь рік, але мої подорожі — це подорожі зітхань. Усе йшло добре, я навіть розважалася, аж до подорожей, ні, аж до відʼїзду його мішурної ясновельможності. Погляньте, як мошка може вкусити лева.
Фріц і Багатель зустріли мене біля дверей; Фріц кинувся мені в обійми і так радіє, що знову мене бачить, що це справжнє диво для пса, який у мене ледве чотири місяці.
Отже, я в Ніцці. Дивно. Ах! ось я знову починаю зітхати. На добраніч, я трохи втомилася.
О! я люблю Ніццу, я люблю Ніццу!
Чого я собі не прощаю, то це того, що пишу про чоловіка, якому на мене глибоко начхати! Негідно так принижуватися. Ах! якби він це прочитав, як би він пишався! Він подумав би, що я приховую правду, що я шалено закохана, але ховаю це за гладенькими фразами. Він помилився б, утім, помилитися легко.
Я ображена — так, мені досадно — так. Та годі вже про це, я стільки про це говорила, а надто думала, що вже й не знаю, що сказати і як зробити, щоб мене зрозуміли.
Зрештою, хіба я не казала, що мої думки міняються двадцять разів на день? Часто я сідаю за щоденник, щоб написати одне, а на півдорозі думаю вже інакше. Так буває з дʼОдіффре і з усім, що його стосується; щодо решти я дуже певна своїх думок.
Отже, на добраніч, на добраніч, мій любий щоденнику, я ніколи б не скінчила теревенити в Ніцці, як ті старі, що розповідають про пригоди своєї молодості.

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre». ↩