Середа, 8 вересня 1875

H[is] G[race] t[he] D[uke] o[f] Hamilton]
Зошит 42-й
від середи 8 вересня 1875 до четверга 9 вересня 1875
Марсель, готель «Ноай», 58
Написано на папері з шапкою: Grand Hôtel Noailles, Marseille
Тітка розбиває моє люстерко — знак смерті чи великого нещастя. За кілька місяців до смерті Романова люстерко з його дорожнього несесера тріснуло у вагоні.
На віллі Бакіс у моїй кімнаті розбилося двоє люстер — і в родині сталося двоє смертей: Дінин брат Етьєн і дядько Еміль.
Четверта прикмета сьогодні вранці, прикмета подвійна, бо я згадую свій сон у Шлянґенбаді.
Хто помре?
Може, я. О! Як же я цього не хотіла б.
Я п'ю чай, оплакуючи свою прийдешню кончину, а в тітки обличчя як у шибеника.
Ніколи ще все не виходило мені так зле; я мушу їхати, не забравши своїх суконь і капелюшків. Мені їх надішлють, я знаю, але, може, все вийде бридке. А ще треба мчати до Флоренції, ми ж дві самотні жінки, і я зазнаю тисячі мук, якщо не буду на всіх святкуваннях.
Саетоне мені відповідає і, між іншим, пише:
— Ви, певно, бачили Джирофлу в Парижі, бо він і досі там.
Ах! Меркурію, ти спізнився і геть нінащо не придатний. Цей чарівний дядечко хоче, щоб я говорила йому про того чоловіка.
Я в люті й розпачі, що від'їжджаю без суконь, без нічого.
Час свій я провела жалюгідно, була негарна майже весь час. Убрана я була в грубе темно-синє та чорний капелюшок, що мені зовсім не личить. Моєму обличчю до вподоби лише світлі тони. Я показалася в усій своїй негарноті. Це огидно. А надто мучать мене мої сукні.
Нарешті ми залишаємо Париж мого серця, моє кохане місто; об одинадцятій я плачу, а тітка страждає. Ах! Як же я не хотіла б померти!
Та ні, я не помру. Адже прикмети приходять саме до мене.
Мені снилося, що я гублю зуба, а це означає смерть когось із рідні. О, як це мене втішає! Бо я воліла б бачити, як помирає хто завгодно, ніж померти самій. У таких речах ми егоїстки.
Боже мій, як я ненавиджу залізниці!
Надвечір я веселішаю: у своєму ілюстрованому часописі знаходжу карикатури, які чудово згодяться мені для тих, що я хочу намалювати на дивовижного, але дурного Еміля д'Одіффре.
Тітка, побачивши мою усмішку, користається з нагоди й кидає кілька жартів про згаданого персонажа, і я сміюся. Це не я сміюся — це моє обличчя.
Я в розпачі. Ці сукні розколюють мені голову.

Примітки

Англійською в оригіналі: «His Grace the Duke of Hamilton» — «Його Світлість герцог Гамільтон», скорочено за першими літерами. Марі вписує цей зашифрований титул як заголовок зошита.