Четвер, 9 вересня 1875

Ми в Марселі. Тітка вийшла в справі тих злощасних діамантів.
Маю годину, щоб обчиститися від бруду. Боже, який ти брудний у дорозі.
Я почуваюся ближче до Ніцци, до мого міста, бо хоч би що я казала, це моє місто. У Парижі я така непомітна, така загублена. До того ж у Парижі я завжди без суконь, тож не буваю найелегантнішою, а саме цього я собі не прощаю, саме цього не можу стерпіти.
Мені нудно, я неспокійна, і не заспокоюся аж до Флоренції, коли матиму всі свої шматки. Ніколи ще сукні так мене не мучили! От лихо.
Я звеліла почистити мою сіру сукню та фетровий капелюшок і чекаю на тітку, щоб піти прогулятися містом.
Я купила якийсь роман — уже й не пригадаю, на котрому вокзалі, — але написаний він був так погано, що, боячись зіпсувати свій і без того кепський стиль, я викинула його у вікно й повернулася до Геродота, якого зараз і читатиму.
Ах! Гарненький же вийшов наслідок!
Бідолашна тітка! Я схиляюся перед нею: до яких місць вона ходила, яких людей бачила — і все це заради мене! Вона не наважувалася запитати в візника, де ломбард, і спитала його, де те місце, де зберігають діаманти.
Ми разом посміялися з того місця, де зберігають діаманти. Не маючи паспорта, нічого не заставиш, тож наша зупинка на кілька годин виявилася марною.
О першій ми залишаємо це місто, що так кепсько тхне; коли ми сідаємо у вагон, тітка мені каже:
— Ось Джоя.
— Де!
— Там, там.
Більше я нічого не питаю й кидаюся до дамського салону. Вона там, із якоюсь хворою старою, що її, схоже, доглядає, і двома покоївками.
Я вся схвильована й не зводжу з неї очей, тоді як вона тримає очі долу з великою скромністю. Я більше нею не захоплююся.
Я була в дорожній сукні — сіра сукня й сірий фетровий капелюшок, — вона теж мала сіру сукню, чорний капелюшок, загалом елегантна, не надто нарум'янена, не мала ні приголомшливого вбрання, ні капелюшка, що робить гожою кожну жінку, не була в розкішному екіпажі, запряженому двома вороними кіньми: оточення в нас було те саме, вона була краще прибрана за мене, та що ж — я була вродливіша за неї і майже така ж висока. З цього порівняння виходить, що я більше не захоплююся нею, як перше, бо я ліпша за неї. Раз у раз вона мала щось переказати «панові».
— Скажіть панові телеграфувати до Ніцци, щоб мені приготували купіль.
І Луїза йшла переказувати панові.
Заходить тітка й каже мені, що Джирофла в буфеті, і я вся схвильована за нього: не заздрю його становищу — бути спійманим у дорозі, мов на гарячому, з цією істотою.
Але ні, «пан» — то зовсім не д'Одіффре, а якийсь там добродій із доволі баранячим виглядом; зрештою, сама ця подорож здатна отупити, та й ці добродії завжди мають кретинський вигляд при таких дамах.
Десь під Каннами починаються потайні зітхання та спогади джирофлівської доби. Я знов бачу Ніццу так само, як знов бачу д'Одіффре: з утіхою й досадою.
Від самого Антіба я надсаджую горлянку, співаючи ніццьких пісень на превеликий подив вокзальних службовців; що ближче ми під'їжджали, то дужче росла моя нетерплячка. І чи треба це казати? Так, чи не так? Що ж, мені сумно знов усе це бачити. Наразі все моє ніццьке життя поступилося місцем моєму життю останніх місяців. Хай ніхто не шукає нічого глибокого в тому, що я кажу, нічого сентиментального, а надто нічого серйозно-джирофлівського; легенько — так, наче пахощі, наче музичний наспів, наче ескіз краєвиду, що його колись бачив.