Четвер, 2 вересня 1875

Судіть про мій настрій із листа, який я пишу до Шлянґенбада:
Шановна матінко,
коли ви залишите той Шлянґенбад моєї душі? Куди вирушите потім? Слід би вже хоч трохи знати, що ми робитимемо.
Я не можу влаштувати всього сама, треба, щоб ми об'єдналися. Ніхто нічого не хоче робити, ніхто не хоче мені допомогти. Я мов Аґар у пустелі. Усіма покинута і зневажена. Усьому, чого я бажаю, чинять спротив, і замість того, щоб допомагати мені, поводяться зі мною, наче з ворогом. Так, ніби я хочу братися за щось неможливе. Далебі, це негарно! Я ваша донька, а ви думаєте про мене не більше, ніж якби мене зовсім не було. Я мушу кричати, плакати й мордувати себе, щоб домогтися того, що мало б робитися й без мене. Невже це тому, що про це прошу я?
Сама не знаю. Так чи інакше, я в жалюгідному стані. Нічого не робиться, ніхто мене не слухає!
Скоро доведеться влаштовувати сцени, аби дістати бодай попоїсти. Я роздратована до краю, і терпець мій урвався. Якщо вас ніщо не зворушує, я полишу все на ласку Божу. Хай усе гниє і пліснявіє, і я сама хай пліснявію!
Тітка — мов кам'яний бовван. Слухає не більше за вас. Не знаю, в який бік кинутися. У вас — докори, байдужість до всього, що мене обходить, кпини та злість. Тут — не набагато краще. Уже вересень, а й досі нічого. Ми ні в Ніцці, ні в Парижі, ні у Флоренції, ні в дідька! От уже п'ять років я волаю, щоб дістати коня, — і лишаюся зі своїм воланням, та й по всьому.
Чекати можна, але всьому є межа. А моєму терпінню межа вже близько. Не бійтеся, погрожувати я не буду, та й чим я можу вам погрожувати? Хотіла б я побачити те, що зрушило б вас і вивело з цього виснажливого заціпеніння, з цієї шаленої, затятої байдужості, якщо так можна висловитися. На тітку я не нарікаю. Вона краща за вас, бо, хоч і така ж сама, як ви, не дратує так, як ви, і з нею спокійніше. Та й нею я похвалитися теж не можу.
Бувайте; хотіла б я, щоб ви могли народитися наново й скуштувати такої матері й такої тітки, як моя мати й моя тітка, та ще й щоб мали мою вдачу.
Я вже навіть не прошу коней та екіпажа. Я прошу лиш одного коня, одного-єдиного, жалюгідного коника.
Ах! Та знаєте, ви всі, скільки вас є, не варті жодної з тих сліз, які через вас я проливаю!
Потім я пишу таке:
Дорогий пане Саетоне, перепрошую, що знову вдаюся до вашої люб'язності.
Я б, певна річ, позбавила вас клопоту, на який, сподіваюся, ви ласкаво пристанете, та я не знаю в Ніцці нікого, хто міг би мене добре поінформувати, а надто — нікого настільки послужливого, як ви.
Я хотіла б знати достеменно, коли відбудуться у Флоренції святкування з нагоди сторіччя Мікеланджело. Ви ж читаєте італійські газети — то, можливо, зумієте мене поінформувати. Жодна французька газета про це не пише; ми з тіткою самі в Парижі й перебуваємо в гнітючій непевності. Ви знаєте, що моя мати погоджується їхати на ці урочистості почасти заради мене, бо клопіт про відомості вона полишила на мене, а я звертаюся до вас, знаючи, який ви завжди люб'язний.
Пані Романова шле вам найкращі вітання. А від мене прийміть наперед мою щиру вдячність та жаль, що турбую вас такими дрібницями.
Марі Башкирцева.
Гранд-Готель, 281, Париж
Препоганий лист, але я в кепському гуморі, а причини того достатньо пояснив мій лист до мами.
Цей день — повна протилежність тому щасливому дневі у Шлянґенбаді. Кароліна приміряла на мене сукні, мені аж мало не зробилося млосно в неї. Я негарна. У Лісі — як і вчора, проте я потроху віднаходжу свою поставу.
Від першої до другої години Ґонсалеси, батько й син, були в нас.
Я кокетувала із сином, сміючись, називаючи його своїм другом, своїм кавалером і кажучи, що в ньому нічого не змінилося, хіба те, що він уже за мною не залицяється; на це він, увесь паленіючи, відказує, що це тому, що він не наважується, а я кажу йому наважитися й дозволяю. Він червоніє й користається з дозволу. Батько ж підносить мене аж до небес. Хоч би якою була, хвала завжди приємна, а мій приятель де Ґонсалес на неї не скупиться.
Усе кривиться мені назустріч, усе видається мені самими чорнотами, розчаруваннями, підлотами.
Я ні в що не вірю, ні на що не сподіваюся, нічого не бажаю.
Сукні мої видаються мені бридкими, капелюшки — жахливими, — такий стан, хоч голову об стіну розбий!
А до того ще й нетерплячка, потяг до чогось, сама не знаю до чого.
Мені здається, що все мені не вдасться, — так само, як раніше здавалося, що все мені вдаватиметься.
Боже мій, заспокой мене.

Примітки

Аґар — біблійна Аґар, єгипетська служниця Сарри, вигнана з немовлям Ізмаїлом у пустелю (Буття 21); образ покинутої, всіма залишеної людини.
Сторіччя Мікеланджело — урочистості у Флоренції з нагоди 400-річчя від народження Мікеланджело Буонарроті (1475), що відбулися у вересні 1875 року. Марі помилково чи скорочено каже «centenaire» (сторіччя).
«Ліс» — Булонський ліс, модний паризький парк для прогулянок вищого товариства.