Середа, 1 вересня 1875 (продовження)

О третій я виходжу, щоб ми сіли в екіпаж, усе ще в темному вбранні, але з доволі свіжим обличчям.
Унизу ми зустрічаємо де Ґонсалеса із сином. Батько починає свої ліричні вихваляння, син плентається за ним доволі здаля.
Після пʼяти хвилин цієї дитячої балаканини — який чар, який розум, тощо.
— А знаєте, Марія, — каже він, — мені сказали, що ви виходите заміж, і знаєте за кого? За дʼОдіффре, — каже він мені, не давши й слова мовити й сам відповідаючи на своє запитання.
— О ні, це неправда, — кажу я якнайприродніше, не червоніючи й не хвилюючись. — Знаю, хто вам це сказав, — це панна Дюран!
— То якась панна.
— Так, — каже тітка, — це панна Дюран, вона була з нами днями в Булонському лісі.
— Ось за кого я виходжу — за нього, мого друга, — кажу я, показуючи на Ремі.
— Згоден, — каже хлопець, уклоняючись.
— Та знаєте, Марія, він чарівний хлопець, той дʼОдіффре, чарівний хлопець, — каже де Ґонсалес, аби витягти з мене зізнання.
— Безперечно, пане, він дуже гарний, але це ще не причина. Не можна ж повиходити за всіх чарівних хлопців, — додала я, сміючись, — а чарівними я багатьох вважаю.
Я більше не хочу думати про наше нездійснене знайомство з пані де Ґонсалес. Я знаю пана, знаю Ремі, вони зі мною дуже милі; що ж до дам, то я їх не знаю.
Я поводжуся з обома як із товаришами й тримаюся з ними просто та щиро. Само собою зрозуміло, що все це удавано.
Коли він сказав мені те, що сказав, я навіть не здивувалася — я на це чекала, сама не знаю чому. Але добре було те, що я анітрохи не схвилювалася: усе було природно, для мене не було нічого несподіваного, нічого дивного в тому, що він казав.
Ах, ці Дюрани! Тьху! Дрібні людські капості.
Я дивуюся. Зазвичай мене так легко збурити, розхвилювати, надто такими речами. Мене справді дивує, як мало діє на мене ця дрібна помста Дюранів, Кармен де Баллен де Ґузман де Дюран, як каже герой.
Справді, дивно: я, що спалахую, мов порох, від найменшої іскри, лишаюся байдужою до цього феєрверку Ґузманів.
Я наголошую на цьому, бо хочу, щоб мою думку добре зрозуміли. Як добре вигадувати собі всі мислимі романи з можливими й неможливими героями! Людина вже підготована, чекає чого завгодно — і зустрічає бомби спокійніше, ніж конфеті на карнавалі. І наскільки ж краще бути спокійним і безтурботним, ніж втрачати голову й червоніти через найменшу дрібницю.
Щодо мене, то я відчуваю якусь повагу до спокійних людей, які все сприймають як належне й, здається, ніщо їх не хвилює.
Отож я відчуваю велику повагу до власної особи після розмови з моїми двома Ремі. Синові вісімнадцять; я знала його, коли йому було тринадцять-чотирнадцять, а мені тоді — від одинадцяти до дванадцяти. То був мій найщасливіший час, я була цілком спокійна, якщо не рахувати хвилювань, яких завдавали мені прийоми в німецької імператриці, королеви Августи, що жила поруч із гральним домом на Променаді.
Я тремтіла, дивлячись на золочені мундири, на пишні вбрання, що пропливали до палацу.
Двері стояли відчинені, видно було приймальню, і мені аж дух забивало від вигляду цієї величі, від самого, так би мовити, запаху величності, яким там дихалося.
А ще палац принцеси Марії Баденської, герцогині Гамільтон, сестри великого герцога Баденського й матері мого герцога, — надто коли я бачила, як туди входить сестра пані Веригіної.
Я заздрила їй і передчувала всі свої майбутні муки такого роду.
Хіба ж я не написала десь у цьому щоденнику, після нашої пішої прогулянки з Джирофлою: «Усе місто казатиме, що він у мене закоханий, а за тиждень — що він зі мною одружується»?
Ми їдемо до Біндера дивитися екіпажі; він просить шість тисяч триста франків за все найкраще, що тільки є на світі. Потім ми катаємося Булонським лісом безліччю темних і майже безлюдних алей. О пʼятій виїжджаємо на головну алею — там юрма, але нічого путнього.
Люсі Дюран вітається зі мною своєю найчарівнішою усмішкою.
Пустила-таки свою новину, ця дівчина, і тепер задоволена. Ми з тіткою перекидаємося лише кількома словами; бідолашна зовсім сумна через відсутність мого нареченого. Вона зазирає в усі екіпажі, водить очима на всі боки, оглядає кожне дерево. Ця відсутність її геть прибила, і все це — через мене. Я й сама збентежена, ходжу, підібгавши хвоста, і невідомо чому.
У вечірній молитві я тричі падаю ниць через цю справу. Переможена, переможена так жалюгідно! Моя горда вдача повстає проти цього приниження й на весь голос вимагає реваншу!

Примітки

В оригіналі: «Maria» — італійсько-іспанська форма імені Марі, якою її пестливо називає де Ґонсалес. ↩