П'ятниця 27, субота 28 серпня 1875

==H[is] G[race] t[he] D[uke] o[f] Hamilton]
Зошит 40-й
від п'ятниці 27 серпня 1875 до середи 1 вересня 1875. Ґран-Отель, № 146–147, Париж.
Де ж я, на вашу думку, сьогодні? У Шлянгенбаді, в готелі «Планц», відповісте ви.
А от і ні. Ні в Шлянгенбаді, ні в готелі «Планц», ані навіть у Німеччині. Ну й ну! Га?
Я в Парижі, у Ґран-Отелі, і якби ви були тямущіші, то могли б це побачити на обкладинці цього зошита.
Плеваско в Парижі, тітка кидається до нього, кличе Стьопу; рада нагоді, я за дві години спаковую свої речі й вирушаю з ним. Нас проводжають аж до Бінгербрюка.
Пратер скавчав і виривався з рук тих, хто його тримав. Це неповторний пес. У Швальбаху ним усі захоплювалися.
Я лиха дівчина: покидаю матір зі словами, що я в захваті, що їду. Це завдає їй болю, вона не знає, як сильно я її люблю, і судить із вигляду. А зовні я не дуже ніжна.
Мене заполонила думка про те, що я знову побачу тітку, бідолашну тітку, яка так нудьгує без нас, без мене.
Бідна мама, яку я покидаю! Боже мій, що ж робити, не можу ж я розірватися навпіл!
Саме в п'ятницю об одинадцятій я залишила Шлянгенбад мого серця — єдине місце на світі, за яким я не шкодую. Як же я нудьгувала у вагоні! Цього ніколи не уявити.
А в суботу о п'ятій я зупиняюся в Ґран-Отелі. На французькому кордоні я вперше зітхнула вільно, відколи виїхала з Франції.
З досадою й сумом дивилася я на землю, поцуплену у французів цими клятими свиньми.
Є люди, що вихваляють німецьку охайність. Ох! Та де вони бачили цю охайність!
Діти брудні, тварини живуть упереміш із людьми, вулиці нечисті, хатини замурзані!
Одного разу я пішла у Вальдмюле по молоко, і чарівна німкеня подала мені його руками, замурзаними гноєм. Куди вже апетитніше!
Хотіла б я, щоб Імператор Російський шалено в мене закохався, — тоді я підштовхнула б його до війни з пруссаками й віддалася б йому лише після блискучої перемоги.
Чверть на десяту.
Я написала мамі ось що.
Прибувши о п'ятій ранку до Ґран-Отелю, № 146–147, я пишу вам уже о восьмій. Це доводить мою нетерплячість.
Тітка, певно, приїде сьогодні ввечері. Стьопа поїде на вокзал…
За останні два тижні я вперше зітхнула вільно, ступивши до Франції — благословенного краю після любого ковбасного краю, з якого я виїхала.
Почуваюся чудово. Цілую вас усіх, Дядю теж, якщо побачите. Бувайте.
Марі.
Бережіть себе, мамо, і вертайтеся швидше.
Я починаю з того, що нуджуся й нетерпляче чекаю приїзду тітки!
Я забуваю чимало речей.
У Батуріних я почула чарівну новину. Новину для мене, для інших — давнину.
Я казала, що Карло помер чи майже помер, — а ця новина стара, як світ.
Карло живий, Карло одружений!
Він зламав ногу, утік, його повернули й одружили. Ось слова Батуріна; він збирався розповідати далі, але, згадавши, що говорить із маленькою дівчинкою, замовк!
Карло, що тікає від Паскевич. Яка щаслива жінка. Тепер вона поїде до Англії, він відрекомендує її при Дворі. А хто ж вона така? Її дід, темний офіцер, одружився й мав сина, а той син розбагатів, як усі кажуть, на фальшуванні грошей.
Його викрили, з Петербурга вислали комісію для обшуку. Він зі спільниками дає мільйон карбованців, щоб на день затримати прибуття поліції. За цей день усі верстати закопали, а місце вкрили дерном.
Коли приїхали, нічого не знайшли.
Ось звідки їхнє багатство; дочка вийшла за Паскевича, секретаря посольства.
А тепер вона невістка герцога Гамільтона, поріднена з найвельможнішими родинами Англії.
Була б вона хоч вродлива!
Маленька, гладка, сірі очі, попелясте волосся, великий рот із нерівними губами, бліде обличчя!
У Росії кажуть: Не вродися ні розумний, ні багатий, ні гарний — переклад: треба народитися не гарним, не багатим і не розумним, а народитися щасливим!
Та що ж це зі мною — забула її дівоче прізвище, як прикро!
Ось! нарешті згадала! Панна Суханова. Суханова. Ані на палець не вища за Башкирцеву!
Не впадаймо у відчай: мені шістнадцять, лише шістнадцять років. Скільки ще часу в мене попереду!
Я не впадаю у відчай, навпаки — уся палаю вогнем, усе мені видається в рожевому світлі. Чекаю на тітку з невимовним нетерпінням.
Хочу вийти, бігти, скрізь побувати. Я щаслива!
Лише пів на одинадцяту!
Вона приїде аж увечері, а може, й завтра!
Але я втомлена, спала ледве п'ять годин, лише чотири, та й то погано. Не маю духу спати вдень.
Олександр пише, що процес іде добре. Слідство закінчено. Експерти оглянуть підписи Романова — ці самоїди сміють сумніватися в їхній справжності, сміють звинувачувати в підробці, святотатці! Я сама бачила, як Романов усе підписував.
Від їхнього рішення залежатиме все. Або підписи визнають дійсними — і тоді я підстрибну до неба від щастя, — або навпаки. Тоді буде суд за підробку. Але Бог не дозволить статися такій ганьбі, Він знає, що ніхто з нас не вчинив подібного жаху, Він знає, що підписував сам Романов!
Адам навіть не бував у Росії. Тітка все це вигадала.
Адвоката не треба; він знадобиться лише в тому жахливому разі, якби ці ненажерливі вовки, ці пройдисвіти підкупили експертів.
Я заплуталася: будуть експерти для підписів, а будуть і інші — ці будуть лікарі, щоб судити з учинків покійного Романова, з різних свідчень, чи був Романов уражений душевною хворобою, чи ні.
Ось що буде важко вирішити, адже Романов помер п'ять років тому. Вирішать як заманеться, ці флюгери.
Від рішення цих людей залежить усе. Ось коли треба впасти навколішки й молитися Богові так, як я ще ніколи не молилася. Ідеться про життя і смерть.
Тріумф, багатство й незаплямоване ім'я — або суд, ганьба, розорення!
Бог знає, чи винні ми, Бог і вирішить.
Якщо ж скажуть, що він був божевільний, то ми винні у зловживанні, шахрайстві, у безлічі жахіть.
Я ніколи не розповідала, яким був мій дядько, ніколи не розповідала цієї історії.
Тадей Романов, з чудового роду, прожив до сорока семи років без жодної прихильності, без жодного кохання. Дармоїди звикли до його грошей, а сестра — до думки про спадок із його статків.
Після двох тижнів пиятики й розпусти в Харкові він повернувся до Охтирки, де був ватажком дворянства, у стані, який легко уявити.
Пішла поголоска, що він збожеволів; це була неправда, але щойно ця чутка розійшлася, найменші його жести стали підозрілими.
Він побив свого слугу за крадіжку, той заволав, що це буйне божевілля, бідолаху зв'язали й учинили над ним усіляке насильство.
Незадовго перед тим він познайомився з нами. Він знову поїхав до Харкова поскаржитися губернаторові, префектові на негідне поводження, якого зазнав. Префект прогнав справника [начальника повітової поліції] з Охтирки на вимогу Романова.
У той час ми всі приїхали до Харкова. Дуже хотіли одружити багатого пана з моєю тіткою.
Зверніть увагу на цей факт. Він ні на мить не переставав бути ватажком дворянства й подав у відставку лише після одруження, перед від'їздом із Росії.
Весілля відбулося в Одесі; добрягу вмовили одружитися з моєю тіткою, хоч він і не був у неї закоханий. Але він прихилився до нас усіх і любив її, як сестру. Тоді як в Охтирці кожен кривдив його, лише ми зустріли його з добротою.
Добряга ніколи не блищав дотепністю, але часто робив дуже влучні зауваги, ба навіть із humour, як кажуть англійською.
Він був дуже вродливий, але його величезна огрядність псувала цю вроду.
Він був дурний, кажу я, і часом маячив, але не був божевільний і чудово розумів, що робить, заповідаючи свій статок дружині. Що може бути природніше? Невже він мав заповісти його сестрі, яку ненавидів і яку ніколи не хотів бачити?
Його покарано після смерті тим самим, чим він грішив. Хіба не позивався він до своєї невістки з тієї самої причини, з якої його сестра позивається до моєї тітки? Коли його брат усе віддав дружині, він захотів довести, що той божевільний.
Ми всі разом приїхали до Ніцци, проживши місяць у Відні, місяць у Бадені, а решту часу до жовтня — у Женеві, виїхавши з Росії 6 травня.
У Ніцці він почав одужувати — він страждав на ревматизм у ногах, але став такий гладкий, що довго це тривати не могло. І справді, 14 лютого 1871 року він помер від гострого не знаю чого в легенях. Я знала назву хвороби, десятеро лікарів мені її сказали, при ньому було десятеро лікарів, скликали всіх, кого тільки змогли знайти.
Мені тоді було дванадцять, і я нізащо в світі не хотіла лишатися в домі, де лежав покійник. Я повезла маму й Діну до готелю; ми мешкали на набережній Англійців, № 17, у теперішньому помешканні горезвісної Проджерс.
Тітка чувала над тілом свого чоловіка й була пригнічена настільки, наскільки може бути жінка, яка ніколи не була закохана у свого чоловіка.
Щойно він помер, у Росії почалися інтриги.
Ось і вся історія.
Після тієї зими в Ніцці ми поїхали до Женеви, а звідти до Баден-Бадена. Саме там я почала бувати у світі, де здобула Ремі, познайомилася з Бертою, побачила герцога, Карло, Паскевича тощо.
Потім знову Ніцца, спокійна для мене зима. Я забула, що зими 1870–71 років ми були в Товаристві допомоги пораненим; моєю найбільшою розвагою було їздити на вокзал зустрічати поранених, прислуговувати їм, навіть доглядати за ними; щонеділі ми ходили до шпиталю при малому ліцеї. Усіх нас нагороджено бронзовим хрестом.
Перейдімо до зими 1871–72 років. Я закохалася в Бореля, мені було тринадцять; 12 січня 1872 року на мене задивлялися, як ні на кого, через мої маленькі ніжки, узуті з найвищою елегантністю, і чарівні дитячі вбрання.
Я знову побачила герцога з радістю, якої не могла зрозуміти. Ми з Коліньйон саме входили до саду вілли Аква-Віва, коли він проходив повз.
— Гамільтон! — вигукнула я. — Панно Коліньйон! Та погляньте ж, це Гамільтон із Бадена!
Він почув своє ім'я, побачив моє захоплене обличчя й мою маленьку постать, що мало не стояла в екіпажі, обернувся й знову на мене подивився.
Я шалено марила Борелем і поверталася зовсім нещасною в ті дні, коли його не бачила. Я гадала, що він барон Фіно з перегоновими кіньми, і вирішила, що він мусить бути моїм.
Навесні я дізналася, хто він такий, і охолола, почала його аналізувати; коли я бачу людей часто, то не можу добре їх судити.
Це як із картиною: треба подивитися, потім відпочити, потім знову подивитися — лише тоді розумієш вади й можеш їх виправити.
Я більше не бачила Бореля; перші дні я була нещасна, далі нікуди, а потім, безперестанку про нього думаючи, дійшла висновку, що він середнього зросту, повний, білий, рожевий, білявий, свіжий, гарний. Що в нього добрі собачі очі. Що він елегантний, що в нього найкращі коні (це я помітила задовго до того).
Він був найкращим другом Одіффре, який тоді був молодим цуценям із вульгарним і самовдоволеним виглядом; йому заледве сповнилося двадцять. Борелю було двадцять чотири — двадцять п'ять; повернімося до Бореля.
Ні, скажімо спершу, що навесні, перед тим як їхати до Бадена, я була в Італії, де милувалася прекрасними картинами, скульптурами, а перед тим як приїхати до Ніцци, ми два місяці прожили в Парижі.
Підсумуймо: 1870–71: Ніцца, Італія, Женева, Баден, Париж і знову Ніцца.
У Мюнхені я бачила картинні галереї, якими досі захоплююся у спогадах.
Повернімося до моїх героїв. Я часто бачила Джирофлу на балконі Бореля, скуйовдженого, наче він щойно прокинувся. Вони разом грали в клубах, і я гадаю, що Борель був наставником малого ніццянця в багатьох речах.
Отже, я казала, яким бачила Бореля, але я завважила й те, що він часто мав нерішучий вигляд, погано ходив — словом, йому бракувало грації та шляхетності постави.
Літо 1872 року я провела в Ніцці. І ось одного прекрасного вечора, коли я силкувалася знайти Борелю гідну подобу й водночас питала себе, кого ж мені обрати, бо цей уже не міг мені пасувати, — того вечора, отже, сповнена цих думок, я в своїх роздумах засиділася до десятої вечора; я почала молитву і, дійшовши до місця, де молилася за Фіно, благала Бога сказати мені, кого я маю поставити на його місце:
— Герцог Гамільтон, — сказало мені щось; не смію вірити, що то був Бог. Герцог Гамільтон, — вигукнула я, усе так само подумки.
Що ж, так, оцей — принаймні я знаю, хто він такий. Він чудовий, і я благаю Тебе, Боже мій, зроби так, щоб я його кохала і щоб він кохав мене. Мені чекати всього чотири роки. Із того вечора всі мої думки належали йому. Восени я почала писати свій щоденник.
Настала зима, і в п'ятницю 13 грудня 1872 року я побачила герцога Гамільтона й закохалася в нього так, що це триває й досі.
Що ж до Бореля, то поряд із тим іншим він так зблід, що на кілька днів я зовсім про нього забула. Щоразу, коли я бачила Гамільтона, я була така захоплена, що про це й уявлення дати неможливо. Це були 13-те, 14-те, 16-те, 18-те, 20-те, 25-те, 5-те. Ця лавина щастя мало не звела мене з розуму, і нині, пишучи, я зворушена й стривожена.
Але від 5 січня 1873 року до 19-го він не показується, я нещасна й пригнічена і знову починаю поглядати на Бореля, та не могла пробачити йому його незграбної ходи й простацького вигляду. Я захотіла взятися за нього, як тепер за Одіффре, захотіла здобути його, а потім прогнати, — усього цього я хотіла, а було мені лише чотирнадцять років.
Я народилася на початку року, тож мій вік можна лічити за січнями. 12 січня 1859 року я народилася.
Звісно, Борель не звертав на мене жодної уваги; я була вже не дитина, але ще й не панна, я переживала найневигідніший момент. Він на мене не дивився, а я лютувала.
Нарешті настало літо, ми поїхали до Відня, на виставку. На той час мого щоденника [Кілька закреслених слів] досить, він доволі ясний і зрозумілий.
Тож амінь!
Поснідавши, я йду читати «Ле Спор» у вітальні готелю.
Навпроти мене сидить бразилець, геть схожий на Морено; на мить я подумала, що це він, але ні — цей молодий. Він дивиться на мене з тим солодким, надто солодким виглядом бразильців-парижан, тож я кілька разів прикушую губи, щоб не всміхнутися. Він видається мені привабливим, бо так на мене дивиться.
А втім, у готелі на мене всі дуже задивляються, на мою білу вовняну сукню з білими галунами. Я страшенно боюся, щоб мене не прийняли за дружину Стьопи.
Ми виходимо, я купую папугу для Маченьки. Мама дала мені двісті двадцять п'ять карбованців.
Паризький гамір, цей готель, великий, як ціле місто, з цим людом, що повсякчас ходить, говорить, читає, курить, дивиться, — усе це паморочить мені голову.
Я люблю Париж, і серце моє калатає. Хочу швидше жити, швидше бути.
— Я ніколи не бачив такої гарячки життя, — каже Даніс, почувши мене. І то правда; боюся, що це бажання жити на парах віщує коротке життя. Хто знає? Ну ось, я роблюся меланхолійною. Ні, не хочу меланхолії. Я гарненька в себе вдома, з величезним серпанком із шовкового газу, зав'язаним на взірець фіша Марії-Антуанетти.
Стьопа поїхав на вокзал зустрічати тітку, аби лиш вона приїхала.
Мене тут лихоманить, хочу бачити все і всіх.
Їдучи купувати папугу, я проїхала (в екіпажі, як завжди) вулицею Феронрі, навіки пам'ятною через мерзоту Равальяка. Я люблю старий Париж.
Я оселюся в Парижі, житиму половину часу в Парижі, половину в Лондоні, а три місяці подорожуватиму.
Я чекаю! Невже вона не приїде. Sola sum.
Якби я могла хоча б спуститися — там унизу завжди повно люду.
Ах! сьогодні вранці в коридорі я зустріла віконта Віж'є.
Чекаючи приїзду тітки, я взяла кімнату з вікнами на велике подвір'я, і тут доволі темно.
Завтра я не зможу поїхати до Лісу, ми нудьгуватимемо. Але в понеділок! Ах! аби лиш була гарна погода.
У понеділок я почну влаштовувати справи на зиму. Мої вбрання вже всі придумані, лишається тільки замовити їх. Аби лиш Кароліна була на місці.
Двічі мені здалося, що я бачу Бореля. Прикро не мати бінокля — неозброєним оком я не можу добре роздивитися людей у дворі. Іде дощ, я це бачу по мокрих екіпажах, що в'їжджають. Кепсько мати слабкий зір; ми лише на другому поверсі, а я погано розрізняю риси облич.
Шоста година вечора.
Я бавлю час за писанням — це розважає, коли є настрій. Але яка мука писати в роздратуванні. Загалом, що більше зі мною трапляється за день, то менше я пишу.
Ах! коли ж нарешті приїде ця тітка! А якщо вона зовсім не приїде сьогодні ввечері, отоді я просто знетямлюся.
Не через запізнення, а тому, що я люблю, коли щось стається саме тоді, коли я цього чекаю, хай би що це було. Те саме я хотіла сказати й про Джирофлу щодо мого від'їзду з Ніцци в суботу замість четверга. Але, як я й передбачила, він мені відплатив, цей фат.
Нарешті, ось і вона! Ми втрьох вечеряємо в себе, і вона розповідає ніццькі новини. Те саме, що й у листах: той самий чоловік у неї не бував, але вона бачила його на музиці. Фіулулу приходив розповісти тітці про свою зустріч зі своїм патроном, усе, що було сказано, навіть те, що я питала в нього, де купують найгарніші парасольки. Ясно видно, що ці фати думають про мене більше, ніж я про них, а це більш ніж надмірно. Вони переказують одне одному найменші дрібниці.
Тітка розповідає, що коли вона почала говорити й сміятися з приїзду міс Робенсон, він спинив її, мовивши:
— О! пані, облиште це, це річ давня й свята.
Свята річ із тією Робенсон, та годі вже!
Ну що ж! знаєте, за цю фразу його майже можна полюбити. Це так гарно сказано; я так мало чекала від нього чогось подібного, що я зворушена й охоплена певною повагою.
Я готова плакати від ревнощів. Свята — я хотіла б задушити ту жінку, яка зуміла видобути з Джирофли такий вислів.
Чи розумієте ви мене? чи розумієте все, що криє в собі ця фраза: це річ давня й свята — і сказано це лагідно. І що легковажніший, безпутніший, нікчемніший цей чоловік, то сильніше це звучить і то більше заслуговує на пошану.
Я страшенно гніваюся на нього, кажу про нього жахіття, обзиваю його псом і кепкую з нього.
Тітка ще каже, що дізналася, ніби він і справді має право на свою дворянську частку «de», що він онук якогось там сама не знаю якого д'Одіффре тощо.
Та мені байдуже — або ні, мені зовсім не байдуже.
Ні, я ображена, це свята не дасть мені спокійно спати. І сказано це про іншу, не про мене!
Справді, у мене надто стражденна вдача. Я відчуваю стільки злоби до цього чоловіка, що залюбки заподіяла б йому лиха! Я хотіла б, щоб Робенсон померла, аби першою повідомити йому цю новину й побачити, як він поблідне!
Чому ж він на ній не одружився, якщо так її любить. Панна напевно не відмовила б. Хай він не любить нікого — і я не ворухнуся, але хай покохає — і я скаженію, і кидаюся, мов тигриця.
Що за вдача, Боже милий!
Погодьтеся, що це прикро. Зрештою, прикро чи ні, розумно чи ні — байдуже. Це свята дратує мене до краю.
І хай усі забираються під три чорти.
Ніколи Дорі, граючи «Адзучену», не вимовляла з більшою ненавистю й більшою пристрастю, ніж я, цих слів: mi vendicar!
За що — невідомо: за образу, завдану моїй уяві, за мить сум'яття, за секунду невдоволення, за будь-що, — словом, я бажаю помсти з люттю, якої не передати. Обличчя моє осяюється, кулаки стискаються, а очі стають прозорими й зеленими.

Примітки

Англійською в оригіналі: «Його Світлість герцог Гамільтон» (His Grace the Duke of Hamilton) — нав'язлива зашифрована абревіатура Марі.
Російською в оригіналі: «дядя» — звертання до дядька.
Марі переказує російське прислів'я «Не родись ні розумний, ні багатий, а родись щасливий». Тут "spirituel" — у значенні дотепний, розумний (а не духовний).
«Самоїди» — сибірський народ; тут вжито як зневажливу лайку зі значенням «дикуни, варвари».
Російською в оригіналі «исправник» — начальник повітової поліції; пояснення подане самою Марі в тексті.
Англійською в оригіналі: humour (гумор) — Марі вживає це як англійське слово, тоді ще не зовсім звичне у французькому вжитку.
«Le Sport» — паризька газета про світське життя, перегони й спорт.
На вулиці Феронрі (rue de la Ferronnerie) у Парижі 1610 року Франсуа Равальяк убив короля Генріха IV.
Латиною в оригіналі: «Я сама» — жартівливо-класичний зворот, яким Марі підкреслює свою освіченість.
Італійською в оригіналі: «помщуся» — з арії Адзучени у Вердієвому «Трубадурі».