Неділя 29 серпня 1875

Ідучи снідати, я зустрічаю Кечко, цю дівчину, таку гарну й таку простацьку. У ній усе змінилося — і хода, і погляд, навіть обличчя. І не дивно. Щасливиця виходить за сербського князя, князя мало не вінценосного. Довкола мене так і сиплеться щастя — коли ж нарешті настане моя черга.
Майже до обіду Плеваско сидить у нас; цей знаменитий адвокат видається мені настільки чесним, наскільки можна бути в його фаху.
Стьопа їде о сьомій; серце моє стислося, коли я прощалася з ним. Він їде до Шлянгенбада забрати дружину, а потім вирушає до Росії.
Ми обідаємо з тіткою за загальним столом. Люди, що шикуються в чергу перед дверима, коли подзвонили, видаються мені звірами звіринця в годину годівлі; ця спільна трапеза в Ґран-Отелі — приниження для людства.
Ми розмовляємо — здогадайтеся, про кого, — і я дізнаюся щось нове.
Ніна знову теревенила з лакеями з Монте-Карло, і один із них сказав їй, що Джирофла, той самий, славнозвісний, вічний Джирофла, — негідний хлопчисько, що він збезчестив дівчину, прекрасну, мов день, міс Робенсон. На жаль, ні, ні, фе! що це я кажу, на щастя — хочу сказати, на щастя; не можна вірити слугам.
У готелі повно бразильців, які ходять за мною й розглядають мене.
Ми йдемо до «Водевілю» дивитися «Процес Ворадьє», і мені спадає фатальна думка вбратися в біле, а втім, інших суконь, окрім білих, у мене й немає.
У нашій ложі нам спокійно, і ми регочемо на повне горло; п'єса напрочуд весела й чудово зіграна.
Кажу «доволі спокійно», бо щоантракту бразильці ставали при вході на балкон, за дві ложі від нашої, і втуплювалися в мене, надто один із них, із наполегливістю, що межувала з нахабством.
Я тулилася в найдальшому кутку, ховаючись наскільки могла.
На виході я мало не тремтіла: дві жінки самі, та ще й одна в білому, білий капелюх, уся в білому. Я трималася за руку тітки, та ось позаду нас бразильці; я хотіла б крізь землю провалитися, але поки були самі бразильці, ще сяк-так, аж ось двоє бовдурів проходять бульваром. «О! яка вона гарненька!» — каже один із них з англійським акцентом, спиняючись переді мною. Тоді я відпускаю руку тітки і мало не бігцем кидаюся в екіпаж; тітка йде за мною, буркочучи, а я тремтіла, називаючи кучерові адресу.
Підбігає бразилець і спиняється перед екіпажем, дивлячись просто в обличчя; ця секунда, поки кучер лаштувався рушати, видалася мені годиною. Я двічі повторила: «До Ґран-Отелю!» — сподіваючись, що ця адреса буде захистом.
Біля дверей знову бразилець; нарешті тітка йде по ключ і знов застає його в конторці — він підбіг, переполошений. Це було б кумедно, якби я не була в білому. Я повертаюся до кімнати й регочу, мов божевільна, водночас присягаючись замовити чорну сукню й темний капелюх.
Та й що за вигадка! Двом жінкам самим іти до «Водевілю» та ще й убратися в біле.
Мені потрібна чорна сукня. У мене є вбрання для Лісу, для дому, а для вулиці — анітрохи.
Мені бридко вбиратися, як усі. А проте біле не годиться всюди. Вирішую перебратися.