Середа, 18 серпня 1875

Цілий день ми тільки й робимо, що милуємося мною. Мама мною милується, княгиня щиро мною милується, вона тільки й каже, що я схожа на неї або що я схожа на її сина.
А це найбільший комплімент, який можна зробити: ні про кого не думаєш краще, ніж про себе. Валіцький мною милується, і нарешті я милуюся собою.
Бо я справді дуже гарненька.
У Венеції, в Палаццо Дукале, у великій залі, плафон Паоло Веронезе зображує Венецію в образі жінки — високої, білявої, свіжої. Я нагадую цю картину. Мої фотографічні портрети ніколи не зможуть як слід мене передати: бракує кольору, а моя свіжість і незрівнянна білість шкіри — це головна моя краса.
Я цілком закохана в себе, у своє гарне золотаве волосся. Усі мої риси граційно округлі, мене слід було б малювати Прекрасною Єленою. Я не така вродлива, як Юнона, але маю грацію і простоту Венери.
Але хай мене тільки роздратують, хай я чимось буду невдоволена, хай утомлюся — прощавай, моя красо. Немає нічого крихкішого за мене.
Лише коли я щаслива й спокійна, тоді я чарівна.
На жаль, у парадному вбранні я програю; мені треба бути вдягненою якомога легше, найкраще мені личить довгий білий одяг, як в античних богинь. Я не знаю нікого, хто мав би стільки грації. Парадне вбрання і багато прикрас красять негарних або красунь із правильними рисами. Я знаю, що мені личить, і вдягаюся, наскільки можу, як богиня з Олімпу.
Я вихваляю свою вроду, але хто мені не вірить, хай спитає тих, хто мене знав. Відтепер я відкидаю ту дрібку сучасної моди, що ще лишалася в моєму вбранні, — і тоді побачимо.
Як шкода, що так можна вдягатися лише вдома або ввечері, а щоб вийти вдень, доводиться носити ці огидні вихідні сукні. Я говорю про себе як про чужу, і це для нащадків, бо якщо я стану знаменитою, я не хочу, щоб люди губилися в здогадах, як щодо багатьох знаменитих жінок; залишиться безліч моїх портретів, а до того ж і описи.
Коли я втомлена або сердита, я не гарна, а радше негарна.
Я розквітаю від щастя, як квіти на сонці.
Мало хто бачив мене в найвигіднішому світлі — я мала дурість так чепуритися. Та мене ще побачать, час є, хвала Богу. Я лише починаю ставати тією, якою буду у двадцять. Відтепер усі, хто мене знатиме, скажуть, що я кажу правду.
На вулиці я програю.
Написавши це, я почуваюся набагато гірше й починаю нудьгувати. Усоте передивляюся свої світлини, потім випиваю три чашки молока, потім знову дивлюся на світлини, потім зітхаю, потім обходжу кімнату, потім сідаю в крісло й більше не рухаюся, знеможена неробством і втомою від невпинного відпочинку.
Ми одержуємо листа від тітки. «Перекажіть Марі, що Джирофла приїздив до Ніцци, продав маєток і знову поїхав».
А мені яке до того діло? Я непевно чекала його сюди ще до листа, чекаю й Саетоне, чекаю будь-кого, я мов Агар у пустелі. Я чекаю й прагну живої душі.
Під час вечері до нас приходить повечеряти військовий агент у Берліні, якого ми звемо просто «агентом». Він приходить із якоюсь панею та паном, пані стара й кульгава. Мені його пропонують для розваги, та він негарний і, головне, не звертає на мене жодної уваги.
Ах, як же я нудьгую!