Понеділок, 16 серпня 1875

Учора у Вісбадені були перегони, сьогодні так само. Ми не їдемо (у мами свої справи). Та мене це й не вабить — гадаю, там нікого не буде.
Бідолашний Карло, любий Карло! Це жахливо, і якби я сама була щаслива, то плакала б.
У халаті, з головою, обгорнутою білою вуаллю, я о восьмій приймаю ванну.
Обідають о першій — огидна звичка для тих, хто їсть як слід. Почуваєшся обважнілою та ні до чого не здатною.
О четвертій ми з Маченькою та Діною їдемо до Вісбадена шукати екіпаж і пару коней, придатних, щоб я могла правити сама. Але в цих клятих німців нічого не знайти. Ми цілу годину прочекали біля стайні в гурті німецьких хлопчиськ та дівчисьок, брудних і бридких, що витріщалися на нас, а коли ми від'їздили, заходилися кричати «гурра!». А Діна з Маченькою сміялися, кажучи, що це на честь Моєї Величності.
Ми повертаємося дуже пізно, при чудовому місячному сяйві, що нагадує мені Спа, і ми говоримо про Спа, потім про чоловіків, потім про шлюби й нарешті про викрадення. Не раз таро провіщало мені, що мене викрадуть.
І щодня я прошу маму бути насторожі й більше не скаржитися потім, бо ж її попереджено.
Викрасти мене можна буде хіба силоміць — я ніколи не дам згоди.
Та навіщо ж? Я б ніколи не схотіла чоловіка, шлюб з яким не був би почесним, ба навіть блискучим. А коли чоловік порядний, навіщо втікати, ховатися? Хто завадить мені вийти за нього? Та й одружуються вперше лиш один раз, отож треба влаштувати якомога більше пишноти й блиску, а не спрощувати.
Скажуть, що викрадення — це більший блиск і більше схоже на роман.
Згода, але викрасти себе можна як після, так і до, і стільки разів, скільки заманеться, тоді як церемонія з помаранчевим цвітом — єдина, неповторна, як смерть.
О десятій ми повертаємося, і мені читають листа від тітки. Вона пише російською, та я переказуватиму французькою й скажу лиш те, що особливо мене цікавить.
«Джирофла приїздив до Ніцци (мабуть, це той самий приїзд, про який вона пише в попередньому листі)
а потім знову помчав до Парижа. Я спитала його, чи бачився він із нашими, і він сказав, що не наважився відрекомендуватися, бо не знає ні Стьопи, ні його дружини. Каже, що їде до Вісбадена і що там дуже гарно».
Бачите? Та я повірю лиш власним очам — цей лукавий хлопчисько витівник і вередун.
Попри всі мої сумніви, ця новина оживила й розбудила мене. Шланґенбад навіває на мене дрімоту.