П'ятниця, 13 серпня 1875

Яка жахлива подорож; у Бінгенбрюку, здається, ми виходимо з вагона й двадцять хвилин ідемо пішки. Потім сідаємо на пароплав; береги Рейну нітрохи мене не тішать — так дим і вітер мене мордують. Висідаємо в Рюдесгаймі й чекаємо годину двадцять хвилин, протягом яких я не перестаю плакати, а сама до пуття й не сказала б чому.
Лихі карти, чорний дим, від'їзд із Парижа — усе, усе.
В Ельтвілі ми знову міняємо спосіб пересування. Валіцький приїздить по нас у ландо, за півтори години ми прибуваємо. Кілька будиночків між двома горами.
Годі й уявити той глибокий спокій, що панує в цьому місці. Мені здається, що в могилі й то жвавіше.
Мама зустрічає мене, при вході мене відрекомендовують княгині Черкаській, потім відрекомендовують князя. Не думаю, що вони з вищого світу. Мати сяє, я в захваті знову її бачити.
За годину я нуджуся, ми йдемо до купалень, і я розповідаю все, що сталося від їхнього від'їзду. Коли все це розказано, я нуджуся знову.
Увечері мамі трохи недобре, але все вгамовується, і я читаю Діні зі свого щоденника про останній сільський бал і багато всякого про Джирофлу. Вона потішилася цим читанням.
Ми отримали листа від тітки, ось що вона пише: Даніс вважає Марі досконалістю, бідолашний Фіулулу геть закоханий.
Бідолашний Фіулулу, я це добре знаю, і мені його шкода від щирого серця.
Саетоне наполегливо просить портрет Марі, що ж мені робити?
Я негайно пишу їй, щоб віддала йому. І нарешті вона каже:
— Джирофла приїздив на один день до Ніцци, а потім знову подався до Парижа. Після Парижа він покращав і гуляє в білому. Він підбив нас поїхати до Монако.
Прóджерс написала Саетоне, що привезе на сезон міс Робенсон, яка є пасією Джирофли. Усе це робиться, щоб знову прибрати Джирофлу до рук. Потім вона каже речі, до яких мені байдуже. Як по правді, до отримання цього листа я була покірлива й спокійна, а потім — то вже інша річ. Джирофла покращав, пише вона, і це мені його нагадує, і я пригадую цього гарненького хлопця. Робенсон, його колишня пасія, — усе це робиться, щоб знову прибрати Джирофлу до рук.
Хай йому грець! ці необачні слова мене вражають, і мене охоплюють якісь ревнощі. Тільки цього ще бракувало!
До самотності, до нудьги, до смутку Шлянгенбада тітка, сама того не відаючи, додала ще цю муку!
Я була скромна, кажучи якісь ревнощі. Вони гризуть мені серце. Зрештою, я ревную до всіх жінок, яких люблять. Мені здається, що всі серця мають належати мені.
Яке ж нестерпне переконання!
Вечеряємо о восьмій із Черкаськими. Жодної цікавої душі.
Валіцький будує очі досить гарненькій німецькій панні, і це всіх тішить, а вона шаріється. Є ще одна російська панна, негарна й подорожує сама, з якою Валіцький витворяє й верзе дурниці. Ось і всі тутешні розваги.
Я спробую з'їздити до Баден-Бадена. Може, побачу там Вічного.
Я співаю, і мій голос справляє своє звичне враження.
Тут гуляють без капелюха, балакають з усяким простолюдом, який тут є. Requiem delectabile [sic]! Глушина, глухіша за російську. Смуток, спокій, відраза.
(На мотив із «Річарда Левине Серце»).
У німецькому містечку Гарна дівчина зітхає, Її запал завмирає, А журба її велика! Якби Джирофла був тут, Я б скрикнула: геть журбу!
[Викреслено: геть інший чоловік.]
Інша істота Могла б його замінити, Та сама лиш краса природи Лишень холодить мене.
(на мотив із «Річарда Левине Серце»)

Примітки

Requiem delectabile [sic] — спотворена псевдолатина (можливо, від Requiem aeternam — «вічний спокій»); жартівливо-іронічний латинізм Марі. Приблизно: «Розкішний спокій!»
«Річард Левине Серце» (Richard Cœur de Lion) — опера Андре Гретрі (1784); Марі складає пародійні куплети на її мелодію.