П'ятниця, 13 серпня 1875

Яка жахлива подорож; у Бінгенбрюку, здається, ми виходимо з вагона й двадцять хвилин ідемо пішки. Потім сідаємо на пароплав; береги Рейну нітрохи мене не тішать — так дим і вітер мене мордують. Висідаємо в Рюдесгаймі й чекаємо годину двадцять хвилин, протягом яких я не перестаю плакати, а сама до пуття й не сказала б чому.
Лихі карти, чорний дим, від'їзд із Парижа — усе, усе.
В Ельтвілі ми знову міняємо спосіб пересування. Валіцький приїздить по нас у ландо, за півтори години ми прибуваємо. Кілька будиночків між двома горами.
Годі й уявити той глибокий спокій, що панує в цьому місці. Мені здається, що в могилі й то жвавіше.
Мама зустрічає мене, при вході мене відрекомендовують княгині Черкаській, потім відрекомендовують князя. Не думаю, що вони з вищого світу. Мати сяє, я в захваті, що знову її бачу.
За годину я нуджуся, ми йдемо до купалень, і я розповідаю все, що сталося від їхнього від'їзду. Коли все це розказано, я нуджуся знову.
Увечері мамі трохи недобре, але все вгамовується, і я читаю Діні зі свого щоденника про останній сільський бал і багато всякого про Джирофлу. Вона потішилася цим читанням.
Ми отримали листа від тітки, ось що вона пише: Даніс вважає Марі досконалістю, бідолашний Фіулулу геть закоханий.
Бідолашний Фіулулу, я це добре знаю, і мені його шкода від щирого серця.
Саетоне наполегливо просить портрет Марі, що ж мені робити?
Я негайно пишу їй, щоб віддала йому. І нарешті вона каже:
— Джирофла приїздив на один день до Ніцци, а потім знову подався до Парижа. Після Парижа він покращав і гуляє в білому. Він підбив нас поїхати до Монако.
Проджерс написала Саетоне, що привезе на сезон міс Робенсон, пасію Джирофли. Усе це робиться, щоб знову прибрати Джирофлу до рук. Потім вона каже речі, до яких мені байдуже. Як по правді, до отримання цього листа я змирилася й була спокійна, а потім — то вже інша річ. Джирофла покращав, пише вона, і це мені його нагадує, і я пригадую цього гарненького хлопця. Робенсон, його колишня пасія, — усе це робиться, щоб знову прибрати Джирофлу до рук.
Хай йому грець! ці необачні слова мене вражають, і мене охоплюють якісь ревнощі. Тільки цього ще бракувало!
До самотності, до нудьги, до смутку Шлянгенбада тітка, сама того не відаючи, додала ще цю муку!
Я була скромна, кажучи якісь ревнощі. Вони гризуть мені серце. Зрештою, я ревную до всіх жінок, яких люблять. Мені здається, що всі серця мають належати мені.
Яке ж нестерпне переконання!
Вечеряємо о восьмій із Черкаськими. Жодної цікавої душі.
Валіцький будує очі досить гарненькій німецькій панні, і це всіх тішить, а вона шаріється. Є ще одна російська панна, негарна й подорожує сама, з якою Валіцький витворяє й верзе дурниці. Ось і всі тутешні розваги.
Я спробую з'їздити до Баден-Бадена. Може, побачу там Вічного.
Я співаю, і мій голос справляє своє звичне враження.
Тут гуляють без капелюха, балакають з усяким простолюдом, який тут є. Requiem delectabile [sic]! Глушина, глухіша за російську. Смуток, спокій, відраза.
(На мотив із «Річарда Левине Серце»).
У німецькому містечку Гарна дівчина зітхає, Її запал завмирає, А журба її велика! Якби Джирофла був тут, Я б скрикнула: геть журбу!
[Викреслено: геть інший чоловік.]
Інша істота Могла б його замінити, Та сама лиш краса природи Тільки холодить мене.
(на мотив із «Річарда Левине Серце»)

Примітки

Requiem delectabile [sic] — спотворена псевдолатина (можливо, від Requiem aeternam — «вічний спокій»); жартівливо-іронічний латинізм Марі. Приблизно: «Розкішний спокій!»
«Річард Левине Серце» (Richard Cœur de Lion) — опера Андре Гретрі (1784); Марі складає пародійні куплети на її мелодію.