Субота, 7 серпня 1875

Подумки Джирофла мені сьогодні байдужий. Це мої вічні жадання величі мене допікають.
Якщо такий стан триватиме, мені тільки й лишиться, що розбити собі голову! [Два рядки закреслено] ница може все перевернути,
[Вісім сторінок вирвано] вдоволення кричати й плакати, я стримую ридання, але натомість приходять зітхання, схожі на передсмертне хрипіння.
І справді, немає нікого нещаснішого: звикла до розкошів, обожнюючи світ, думати про злидні, про скандал, про ганьбу. О! присягаюся, якби не мої матері, я б ні миті не вагалася, я б умерла тієї ж хвилини, але, вбиваючи себе, я вбиваю всю свою родину.
Та ні, цього не станеться! Бог не покарає мене так суворо, я не вчинила жодного злочину, я ледве прийшла на світ. Я така молода, я нікому не зробила зла!
Боже мій, Боже мій, почуй мій голос, не покидай мене! Не роби мене такою нещасною! Не вбивай мене. Або вже дай мені просто померти — і разом з обома моїми матерями, бо без мене вони були б надто нещасні.
Зроби це, Боже мій, замість іншого лиха, якщо я так Тобі не догодила. Та ні, нам не дано вибирати, і смерть — це не кара. Ти хочеш мене мучити — о ні, не роби цього. Боже мій, прости, якщо я винна перед Тобою, Ти такий великий, не принижуйся до того, щоб зневажати найсмиреннішу зі своїх створінь.
О! у мене вже немає слів, о! якби ж я могла закричати!
Боже мій, навіщо Ти посилаєш мені ці сумні думки, навіщо? Чи це щоб підготувати мене до лиха? Та ні, Ти мене пощадиш, Ти не мучитимеш мене!
О Пресвята Діво Маріє, мати Спасителя нашого, молися Богові за мене! Ти — моя остання надія! Адже ж Ти змилуєшся наді мною, о свята Маріє.
Коли я молюся подумки, мої думки блукають, я вже не знаю, що [я] кажу; лише на письмі я сама себе розумію.
Прости мені, якщо писати свої молитви — це гріх, я не знала, що [Викреслено: це було] це гріх. Це не гріх.
Ніхто, крім мене, цього не прочитає!
У мене вже немає слів — хай зрозуміють моє мовчання. Хай зрозуміють усю мою муку!
Як це гірко: я вірила в щастя, я гадала, що народжена бути щасливою.
Бачте, як помиляєшся. Ет! та ні! ні! ні! Попри все я сподіваюся! Бог мене почує!
Я трохи заспокоїлася. У нас немає адвоката, Олександр зволікає, бо в його інтересах тримати всіх у своїх пазурах. Поки вороги діють, ми нічого не робимо, щоб боронитися! За нас лише Бог: цього було б цілком досить, якби Він захотів нам сприяти. Але мені здається, що Він відвертається.
А я ж так Йому молюся, до Нього звертаюся з усім. Невже Він не візьме до уваги мою смиренність перед Ним, мою віру.
Я спитала себе, чи можу піти в монастир або вбити себе. Не можу ні того, ні того.
[Навскоси: Це процес зводив мене з розуму. Не було чого так страшно боятися.]
Я хочу жити, жити, жити! Якби сталося лихо, ми поїхали б до Америки.
Як би мене це засмутило. Боже мій, змилуйся наді мною, захисти мене!
Тепер я досить спокійна, щоб говорити про все, і почну з того, що погода була чудова, і мені прикро, що я не поїхала в ліс.
Стьопа щойно повернувся, стукає в мої двері й питає, чи не хочу я чаю. Відповідаю, що засинаю. Та й справді, як показатися з цим скорботним обличчям і червоними очима.
Ніхто не вміє веселитися так, як я, і ніхто не вміє так журитися, як я. Я в усьому крайня.
Уже північ; від пів на одинадцяту я розкладаю карти — розкладаю надто часто, щоб їм можна було вірити. А проте вони кажуть доволі правдиво, бо віщують сльози й смуток.