Вівторок, 10 серпня 1875

Я писала 18 березня 1874 року, що морочуся з Федюсом, бо нікого більше немає; він усе ж кращий за Еміля д'Одіффре, а я не можу жити бодай без однієї уявної дурниці.
Аж ось я пригадую, що Ламбертьє одружується, і починаю про Еміля: «Мені кілька разів кортіло побачити Еміля, який так наслідує герцога» і так далі, і так далі, і так далі, а тоді нижче: «Наслідуючи його, він стане кимось. Усе в ньому йде від цього високого взірця, і, далебі, це йому не шкодить».
Бачте, як це почалося.
Уранці приходить моя нова покоївка, Гелен Кефе, маленька англійка сорока років, усміхнена й послужлива.
Подають ландо, і ми їдемо в місто до всіх тих людей, що трудяться, аби мене прикрасити.
Сукня біло-жовта, кремова, як каже Лафер'єр, і капелюшок з італійської соломки, геть укритий білим пір'ям, розташованим якнайвишуканіше, і піднятий ззаду кулькою конвалій.
Цей капелюшок, чарівний сам собою, мені дивовижно личить. Отож ми їдемо в ліс, саме вчасно. Там натовп, але здебільшого чоловіки й кокотки; поки я силкувалася не мати дурнуватого виразу обличчя — від того, що бачиш стільки люду й убрань, — я помічаю двох добре знайомих вороних коней і добре знайому ліврею.
A moi veniva la creatura bella. Di bianco vestita… Але що я бачу: із золотавого її волосся стало темно-рудим, того гарного каштанового відтінку, який воно має на її портреті на віллі. Це їй дуже личить. Вона di bianco vestita, як я і сказала, того ж кремового білого, що й у мене. У неї найгарніший екіпаж і найрозкішніша запряжка.
Вона з'являється, наче зірка, і робить лише одне коло.
Побачивши її елегантність, я охоплена потаємними заздрощами, а Стьопа якнайдоречніше декламує вірші Некрасова, так що я тремчу від правди й краси цих віршів.
Я люблю цю жінку. Як Гамільтон — єдиний чоловік, так вона — єдина жінка для мене. Гамільтон, вона і я: Nec plus.
Заберіть її оточення [Викреслено: її шик, як сказав би Фіулулу] — і половина її зникне. Ніхто, крім неї та мене, не вміє так носити вбрання, ні в кого немає стільки шику, як сказав би Фіулулу, — слово вульгарне, але awfully expressive.
Мене непереборно вабить до Амелі Джої. Треба заговорити до неї; за першої ж нагоди я з нею заговорю. Між нами щось буде, мій геній мені це каже.
На мене задивлялися. Там був Ротшильд, Адольф, той, який два роки тому в Ніцці спинявся як укопаний і дивився на мене в усі очі, коли я була ще дівчам.
Я була дуже гарненька, ніхто мого віку не вдягався так, як я, і я привертала погляди всіх на набережній. Особливо першого року після війни, взимку 1871–1872, мені було дванадцять-тринадцять, я носила костюм із чорного оксамиту, такі ж капелюшок і черевички, золоте волосся на плечах, а ще інший костюм — із блакитно-сірого кашеміру. Я була чарівною дитиною. Особливо в чорному я скидалася на англійську гравюру.
Даніс говорив мені про ці костюми й про моє тодішнє кокетство. Я була ще кокетливіша, ніж тепер, а в такої малої дитини це було дивовижно.
Ця Джоя мене вразила, мені страшенно кортить лишитися, але я все витратила — треба їхати й покинути всі ці краси: Джою, Париж і все.
Що мене тішить і заспокоює — то це що Джоя приваблює мене так само, як Одіффре. Я хотіла лишитися заради нього, я хочу лишитися заради неї.
Це якнайбільше заспокоює й доводить, що ніццець для мене не те, що могли подумати. Елегантні чоловіки, жінки на кшталт Центифолії, екіпажі й коні, меблі — усе це займає мене однаково.
Лише один займає мене як чоловік.

Примітки

A moi veniva la creatura bella. Di bianco vestita — в оригіналі італійською (у дантівському дусі): «До мене йшла прекрасна істота. У біле вбрана».
Nec plus — латиною, скорочене nec plus ultra: «і нічого понад те», тобто межа досконалості.
awfully expressive — в оригіналі англійською: «страшенно виразне».